close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

ЗМІСТ

код для вставкиСкачать
ЗМІСТ
РОЗДІЛ І
ФІЛОСОФІЯ
І
РЕЛІГІЯ:
КОНЦЕПЦІЇ
ІНТЕГРАТИВНОГО
ПІЗНАННЯ
ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ
Євдокимова Л.В., Акініна Н.Л. Концепція релігійно-етичного
виховання у педагогічній спадщині В. Зеньковського…………….………………...……10
Зайцев Е.В. Секуляризм и постсекуляризм: вызовы для
современного христианства……………………………………………………………..….12
Медвідь Ф.М., Медвідь А.М. "Руська правда" як визначна
політико-правова пам’ятка Київської Русі………………………………………………....17
Музыкина Е.В. Религия и процессы глобализации современного
общества………………...……………………………………………………………….…...24
Петренко С.І. Біблія як джерело пізнання світу та її значення у наукових
дослідженнях (на матеріалі сучасного досвіду діяльності засобів масової
комунікації)…………………………………………………………………………………..28
Жаловага А.С. Холістичні й дуалістичні парадигми семантичного простору
категорії душа людини............................................................................................................35
Рибачук М.Ф. Моделі державно-церковних відносин як домінанти духовного
розвитку суспільства………………………………………………………………………...50
Рубін І.Л. Тенденції розвитку вчення про спасіння церкви Адвентистів Сьомого Дня з
кінця ХІХ ст. до нашого часу…………………………………………….………...……….54
Сергеева О.Л. Мировосприятие человека в системе современного
глобализированного культурного пространства………………..…………………………56
Симушов А.А. Конфликт в Антиохии (Гал. 2:11-14) и дискуссия между апостолами
Петром и Павлом………………………………………………………...…………………..61
РОЗДІЛ ІІ
СУСПІЛЬНІ ГУМАНІТАРНІ НАУКИ У ПРОСТОРІ ГЛОБАЛІЗОВАНОГО
ЗНАННЯ
Богданов О.В., Георгінова Л.В. Формування ціннісних орієнтацій студентської
молоді на мультикультурну комунікацію…………..……………………..….…………....68
Гладков Т.А. Передумови освітніх реформ ХVІ ст. у державах
Північної Німеччини...…………...………………………………………………………….72
Капацына А.А. Диагностика общей профессиональной компетентности
менеджеров по работе с клиентами методом 360°………………………………………...75
Клинкова С.И. Средства массовой информации религиозного направления
6
и воспитание человека............................................................................................................79
Молдабаева Б.У. “ЕН101“ как фактор совершенствования подготовки
студенческой молодежи к педагогической и управленческой деятельности…………...81
Проданюк Ф.М. Чорноморський флот Росії на завершальному етапі
Першої Світової війни……………………………………………………………………....84
Рибачук М.Ф. Засоби масової інформації та сучасні суспільні процеси
в Україні……………………………………………………………………………………...90
Христіанінов О.М., Христіанінов В.О. Комп’ютерні технології як
інструмент підвищення ефективності навчального процесу………………………..…....91
РОЗДІЛ ІІІ
СУЧАСНІ
ПРОБЛЕМИ
ЛІНГВІСТИКИ
Й
ТЕОРІЯ
ТА
МЕТОДИКИ
ВИКЛАДАННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ
Акініна Н.Л. Викладання української мови як іноземної: проблеми теорії
та методики…………………………………………………………………………………..96
Болдирев Р.В. Праіндоєвропейська мова й ареально-хронологічна стратифікація
та етимологія……………………………………………………………………………........98
Гальчинська А.В. Морфологічні характеристики концепту «Architecture»
у авторському дискурсі (на матеріалі «Саги про Форсайтів» Дж.Голсуорсі)………….104
Гладка М.А. Лінгво-культурологічні особливості звертання в англійській та
німецькій мовах….…………………………………………………………………………106
Данилюк Л.В. Проблеми дослідження процесів розвитку англійської мови…………110
Кривцун К.Р. Фонетична варіативність англійської мови США,
Канади та Австралії…….………………………………………………………………….111
Крушеницька С.П. Функціонування та розвиток неологізмів англійської
мови в сфері кулінарії та харчування ……………………………………………...…….115
Могилко Ю.О. Середньовічна західноєвропейська сюжетна проза
ХІІ-ХVІІ століть і корейська художня проза ХVІІ століття…………………..………..118
Нечитайло І.М. Репрезентація рефлексів праслов’янських віддієслівних
імен у білоруській мові…………………………………………………………………….123
Ношин О.І. Стилістичні прийоми евфемізації назв воєнних дій у
політичному дискурсі……….…………………………………………………………..…126
Ношин Я.І. Етико-філософська концепція Е.Левінаса………………………………….128
Патраско Л.О. Особливості англійських неологізмів у сфері інтернет-спілкування...131
Полина А.В. Концепт красота в английском языке (на материале английского
перевода текста Библии и языка романа О.Уайльда «Портрет Дориана Грея»)..……..134
7
Полина В.С. Реализация компетентстного подхода в профессиональной
подготовке студентов неязыковых специальностей…………………………………….137
РОЗДІЛ ІV
АНТИКРИЗОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ НАЦІОНАЛЬНОГО, РЕГІОНАЛЬНОГО ТА
СВІТОВОГО РІВНЯ
Бобров Є.А. Питання енергетичної безпеки в умовах сучасного світу………………..140
Бугулов В.М. Вимоги антикризового розвитку економічних процесів до
курсу національних валют в умовах глобалізації………………...……………………...144
Думущи И.П. Повышение эффективности ведения бизнеса в условиях
глобализации..........................................................................................................................146
Зінченко В.В. Антикризова лібертарна альтернатива: деліберативна
комунікативна стратегія деконструкції «SPATKAPITALISMUS»………………...…...152
Колотілова А.А. Удосконалення експортної діяльності вітчизняних підприємств…..162
Кудрявцева Н.П. Еволюційна тенденція освіти в контексті антикризового розвитк..166
Ревенко Ю.В. Математична модель проведення цінової політики на підприємстві…168
Румик І.І. Продовольча безпека України і регіональні пріоритети..………………..…170
Скоропадська С.І. Поведінковий підхід до антикризового менеджменту
персоналу підприємства….………………………………………………………………..172
Сотченко Є.В. Шляхи використання методик оцінки проблемно-орієнтованих схем
міжнародних взаєморозрахункових систем ……………………………………….……..174
Старостенко Г.Г. Ринок праці України в процесі адаптації до вимог
інформаційної економіки…………………………………………………………………..177
Удовицька Є.А. Методологічні аспекти антикризового управління корпораціями….183
РОЗДІЛ V
ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
Гонтаржевський М.Л. Фінансовий ризик-менеджмент банків України……………...188
Гімаєва Н.С. Фактори виникнення кредитних ризиків у банках України………….…192
Горда В.В. Теорія оптимального інвестування Г. Марковіца та сучасні
інвестиційні моделі………………………………………………………………………...196
Данилов А.Д. Стимулирующая фискальная политика: перспективы внедрения
в Украине…………………………………………………………………………………...199
Іщенко В.В. Удосконалення податкового адміністрування як фактор підвищення
податкової безпеки…………………………………………………...…………………………..200
Кігель В.Р. Моделювання індивідуальних рішень при розв’язанні завдань
оптимізації фінансової діяльності..………………………………………..……………...202
8
Пилипенко О.О. Кредитування інвестиційної діяльності підприємств………….…...204
Сугоняк В.П. Наближені обчислення у фінансово-економічних розрахунках……….206
Тітова Г.В. Напрямки фінансового менеджменту у підвищенні ефективності
діяльності підприємств…………………………………………...……..............................207
Штанько Л.О. Оцінка інвестиційної стратегії підприємств молочної
промисловості………………………………………………………………………………210
РОЗДІЛ VІ
МАРКЕТИНГ
СЬОГОДНІ:
МЕХАНІЗМ
ВПРОВАДЖЕННЯ,
ДОСВІД
І
ТЕХНОЛОГІЇ УСПІХУ
Алькема В.Г. Маркетингова стратегія як інструмент антикризового управління
підприємством……...............................................................................................................214
Копитець Н.Г. Маркетингова інфраструктура як засіб розвитку аграрного ринку…..224
Мірко Н.В. Система маркетингу підприємств легкої промисловості та
підвищення її ефективності..................................................................................................230
Пономарьова Л.В. Ринок маркетингових досліджень та проблеми інформаційного
забезпечення………………………………………………………………………………..234
Список авторів……………..……………………………………………………………….236
9
РОЗДІЛ І
ФІЛОСОФІЯ І РЕЛІГІЯ: КОНЦЕПЦІЇ ІНТЕГРАТИВНОГО ПІЗНАННЯ
ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ.
КОНЦЕПЦІЯ РЕЛІГІЙНО-ЕТИЧНОГО ВИХОВАННЯ У ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ
В. ЗЕНЬКОВСЬКОГО
Євдокимова Л.В.,
Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова;
Акініна Н.Л. кандидат філологічних наук,
Український гуманітарний інститут
Проблема формування духовних цінностей дітей та молоді завжди найактуальніша і з
теоретичного і з практичного погляду. В умовах становлення і розбудови незалежної
Української держави духовна культура є основою життя суспільства, вона вбирає в себе
традиції, цінності, досягнення попередніх поколінь і передає наступним. Особливої
актуальності це питання набуває саме у наш час, коли ми спостерігаємо, як серед дітей і
молоді різко знизився рівень духовності і досить швидко зростає злочинність, наркотична
залежність, самогубство. Це пояснюється насамперед відсутністю соціальної захищеності,
прогресуючим безробіттям, невизначеністю моральних орієнтирів у політиці держави і
повсякденному житті.
Василь Зеньковський, добре відомий у світі як педагог, психолог і філософ першої
половини ХХ ст. Основою педагогічного і антропологічного підходу В.В.Зеньковського до
питання релігійно-морального виховання є цілісне сприйняття особистості як здійснення
закладеного в людину образу Божого. Його педагогічна модель виховання була зосереджена
на людині, оскільки в її побудові педагог відштовхувався від дитини, від її духовного світу.
Саме з внутрішнім світом дитини пов’язується саморозвиток особистості, її виховання.
Головними в педагогічний концепції В.В. Зеньковського були любов і повага до
вихованців, віра в духовні можливості та унікальність кожної особистості, а також вимога
дбайливого ставлення до справи виховання людини в дитині.
Основний зміст духовного виховання на думку В.В.Зеньковського, це – розвиток у
дитини сил добра і свободи, які слід цілеспрямовано формувати педагогічними засобами. А
10
педагогічне завдання полягає у тому, щоб «підвести дитя до свободи… розвивати
усвідомлення свободи, відчуття відповідальності та вміння володіти своєю свободою» [5,26].
На підростаючу дитину впливають також її найближче оточення, школа, друзі і відокремити
дитя від соціального світу неможливо та й не потрібно, але можна і треба, як пише В.В
Зеньковський: «Виховувати дитя до свободи, тобто зміцнювати в ньому духовні сили, за
яких він не буде пригнічений навколишнім середовищем, допомагати йому в його дитячих
шуканнях, бути джерелом і резервуаром необхідних йому сил » [6, 257].
Таким чином, головне завдання для педагога полягає у тому, щоб учень зміг
самостійно знайти свій шлях у житті, звичайно керуючись настановами вчителів, а основний
напрям педагогічних зусиль спрямовується на пошук шляхів поєднання в душі дитини
свободи з добром, з духовно-моральними цінностями людства.
Сім'я також завжди була і залишається головним інститутом виховання підростаючого
покоління. Саме родина з раннього дитинства покликана закласти в дитину моральні
цінності, орієнтири на побудову розумного способу життя. Саме сім'я, на думку В.В.
Зеньковського, є органом релігійного виховання. Тобто не можна розділити сімейне і
релігійне виховання, або дати дитині релігійне виховання поза сім'єю, тому що «в
релігійному дозріванні дитини сім'я займає виняткове місце саме тим, що вона є для нього
головним провідником релігійних почуттів.
Соціальні та індивідуальні сторони особистості в ідеалі повинні знаходитися в
рівновазі. «Тільки в суспільстві, в соціальному спілкуванні кожен стає людиною, і тільки
живучи для суспільства, ми розвиваємо свої індивідуальні сили» [2, 268]. Таким чином, за
В.В.Зеньковським, не окрема, ізольована особистість має сенс, а соціальне ціле.
«Особистість ніколи не може досягти ідеалу поза суспільством, адже в основі всього
розвитку дитини лежить соціальне взаємодія» [2, 268].
В.В. Зеньковський вибудував універсальну виховну концепцію, що відобразила
єдність сімейного, соціального і релігійного виховання. Звичайно ця концепція потребує
ретельного вивчення, а також розробки практичних заходів для впровадження її основних
методів в сучасну систему освіти. Але головним є те, що ця концепція стосується не тільки
змін в організації виховного процесу, а й змін у нашому мисленні, самого ставлення до
життя і переосмисленні наших духовних цінностей. Саме таких змін і потребує зараз наше
сучасне життя.
Література
1. Зеньковський В.В. Историярусскойфилософии / В.В. Зеньковський – ч.2. – Л., 1991.
– С. 29.
2. Зеньковський В.В. Проблеми виховання в світлі християнської антропології / В.В.
11
Зеньковський – Клин, фонд «Християнське життя», 2002
3. Склярова Т.В. Ідеї соціального виховання у роботах російських релігійних
мислителів // сайт «Віра і Час» / Т.В.Склярова. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://www.verav.ru/common/mpublic.php?num=33
4. Зеньковський В.В. Соціальне виховання, його завдання та шляхи. [Психологія
дитинства] / В.В. Зеньковський – М.: Вид.центр «Академія», 1996
5. Русские мыслители и Европа. В.В. Зенковский– М.: Издательский Дом Шалвы
Амонашвили, 2000. – 224 с.
6. Зеньковский В.В. На пороге зрелости / В.В. Зеньковский – М.,1991. – 48 с.
СЕКУЛЯРИЗМ И ПОСТСЕКУЛЯРИЗМ: ВЫЗОВЫ ДЛЯ СОВРЕМЕННОГО
ХРИСТИАНСТВА
Зайцев Е.В., кандидат философских наук,
Заокский христианский гуманитарно-экономический институт
В последнее время христианство (в частности, евангелический протестантизм),
столкнулось
с
Отличительной
непростыми
особенностью
вызовами,
которые
требуют
общественно-политических
серьезного
и
осмысления.
религиозно-культурных
процессов, происходящих в современном мире, является их глобализация и интенсификация.
Финансово-экономический кризис, о котором сегодня так много пишут и говорят, также
носит глобальный характер. За всеми этими процессами стоит кризис религиозного
сознания, кризис духа, кризис института церкви, порожденный обрушившейся в свое время
на общество (прежде всего западноевропейское) секуляризации. Секулярный мир заставляет
христиан еще раз осмыслить свое предназначение, и выработать стратегию действий,
которая бы была действенной и эффективной в плане осуществления ими своей миссии.
Что такое секуляризация и что это означает для религиозного сознания и для
института церкви? Понятие «секуляризация» впервые приобрело известность в 1648 году,
когда им был обозначен процесс изъятия церковных земель во время переговоров по
Вестфальскому миру[1]. В ХIХ веке под секуляризацией стал пониматься процесс
высвобождения культуры в целом из-под влияния религии и, прежде всего, христианской
церкви. По поводу того, что следует понимать под этим высвобождением, до сих пор ведутся
дискуссии.
12
В социологии религии тема секуляризации вышла на первый план в 60-е годы ХХ
столетия. Социологи обнаружили неразрывную связь секуляризации с модернизацией.
Сегодня практически общепризнанным является выделение в современной истории
западноевропейского общества периода модерна и постмодерна. Процесс модернизации,
безусловно, затронул и сферу религии, поэтому неслучайно социологи говорят о
секуляризации как следствии модернизма.
Эпоха домодерна, которая предшествовала эпохе модернизма, характеризовалась, в
основном, достаточно твердой верой в сверхъестественное, верой в божественный авторитет
церкви. Ситуация значительно изменяется в эпоху модерна. Место Бога занимает
человеческий
разум.
Формируется
позитивизм
как
общекультурная
установка
западноевропейского сознания. Природа перестает восприниматься как творение Божье, и
познание природы посредством науки становится средством увеличения могущества
человека, а не средством познания Бога
Секуляризация — процесс очень сложный, и воспринимать его однозначно
невозможно. В 1981 г. К. Доббелере предложил рассматривать секуляризацию на трех
уровнях: на макроуровне (на уровне структуры общества), на мезоуровне (на уровне
религиозных организаций) и на микроуровне (на уровне индивида). Это различение
чрезвычайно важно для дискуссии о постсекулярном обществе и о десекуляризации, о
которых сегодня так много пишут, подчеркивая, что религия возвращает себе былую
значимость.
Секуляризация на макроуровне означает упадок влияния религии в пространстве
структуры общества. Все социальные институты (политика, экономика, наука, школа, семья
и др.) руководствуются собственными ценностями. Религия становится лишь одним из
институтов, замкнутых на себе самом, она утрачивает свой статус единой организующей
системы общества.
На уровне религиозных организаций секуляризация связана с маргинализацией
религий: влияние религиозной веры и религиозных институтов на общество нивелируется.
Возникает «рынок религий»: более никакая религиозная организация не может претендовать
на особый статус в рамках общества в целом.
Наконец, на микроуровне, то есть на уровне индивида, секуляризация проявляется в
своего рода приватизации религии. Религия оказывается вытесненной в приватную сферу,
становясь частным делом человека. Более того, у человека развивается потребительская
установка по отношению к религии: он начинает рассматривать религиозные традиции как
товар, который оценивают по принципу «что это мне может дать». Не религия диктует
человеку, каким он должен быть, а человек — религии.
13
Секулярный мир и секулярное сознание стали настоящим вызовом евангельскому
христианству. Одна из проблем для церкви заключалась в том, что секуляризм в качестве
принципа своего устроения взял на вооружение те же добродетели, которые веками
провозглашало само христианство: свобода, равенство, братство. Однако все эти слова
лишены были того подлинного смысла, который они обретают в присутствии Христа. В
одном из номеров “Благой вести” в тот период подчеркивалось, что свобода, равенство и
братство достижимы только на почве евангельского идеала. “К свободе… идут не
революционно-насильственным путем, а путем исполнения в своей жизни заветов Христа, и
имея веру в Него, как в Сына Божия и Спасителя”, равенство достигается “самоунижением
пред всеми и служением всем”, наконец, истинное братство возможно только в семье народа
Божия, который имеет Единого Небесного Отца. В передовой статье говорилось, что то, что
на словах кажется таким легким и близким, на деле (имеется в виду без Бога) весьма трудно
достижимо.
Сегодня, однако, все чаще и чаще приходится слышать разговоры о десекуляризации,
о возвращении религии в общественную жизнь. И связан этот процесс с радикальной сменой
парадигмы
общественного
сознания,
определяемой
как
переход
к
постмодерну.
Окончательно развенчиваются авторитеты традиционных институтов: церкви, семьи,
государственной власти. Исчезает понятие истины как чего-то неизменного, конечного и
абсолютного. Как справедливо заметил один из исследователей, если «модернисты не верили
в то, что Библия истинна, постмодернисты отвергли само понятие истины» [2]. Даже научное
знание не избежало подозрений, и слово ученых перестало быть авторитетным для многих
людей.
Одним из тех, кто наиболее активно в последнее время пишет о феномене
постсекулярного общества в условиях современного Запада, является известный немецкий
философ Юрген Хабермас. Религия вновь приобретает социальную значимость. Хабермас
считает, что в сложившейся ситуации необходимо вновь обратиться к религии, к тем
религиозным
ценностям,
которые
ориентируют
человека
на
взаимопонимание
и
жертвенность по отношению к ближнему. Хабермас не просто призывает уважать религию и
верующих, но учиться у них. Секуляризация должна пониматься, согласно Хабермасу, как
двоякий и взаимодополняющий процесс обучения.
Одной из глобальных проблем современности, отмечаемой многими исследователями,
является разрушение этических норм человеческой жизни и жизни мирового сообщества.
Поднимается вопрос о глобальном мировом этосе, об этической политике и этической
экономике. Многие исследователи сходятся во мнении, что данные этические нормы не
могут быть сконструированы человеческим рацио, обнаружившим свой безнравственный
14
потенциал. Отсюда и желание вернуться к нравственному потенциалу религии. Возврат
религии в постсекулярном обществе, однако, сопровождается изменением лица самой
религии. Это лицо пишется сегодня не церковью и не богословами, а СМИ и политиками.
С чем же приходится иметь дело современному евангелическому христианству?
Налицо глобальный кризис церкви, несмотря на процессы десекуляризации и возвращения
религии в общественную жизнь. Мы уже отметили в каком-то смысле деформированный,
поврежденный характер возвращающейся религии, религии политизирующейся, религии,
облеченной в оккультно-астрологические формы.
Далеко не в лучшей форме пребывает сегодня и сообщества российских протестантов.
В 1990-е гг. евангельское движение в России, как известно, получило мощный импульс для
развития,
имевшаяся
естественная
созидательная
энергия
двинула
протестантские
сообщества вперед, приведя к возникновению достаточно масштабного направления
религиозно-гражданской жизни. Однако после полутора десятилетий большая часть энергии
израсходовалась,
и
возникла
ситуация
ощутимого
истощения
первоначальных
деятельностных ресурсов. Обнаружились явные признаки спада активности евангельского
движения прекратился динамичный рост церквей, не ощущается заметного влияния
евангельских сообществ на социальную жизнь. Обращает на себя внимание сравнительная
малочисленность аудиторий слушателей христианских радио каналов.
Некоторые
протестанты
видят
причину
этого
торможения
в
активном
противодействии со стороны православной церкви. Однако с этим утверждением трудно
согласиться. РПЦ сама переживает аналогичный кризис развития. За двадцать лет,
прошедших с момента распада коммунистической идеологии, десятки миллионов россиян
продолжают оставаться неверующими, так и не войдя ни в одну из христианских церквей и
составляя огромный резерв для евангелизационной работы как православных, так и
протестантских миссионеров. Согласно статистике, лишь очень малая часть российского
общества считается воцерковленной: по последним данным это только 8.4 % из тех, кто
называют себя православными (а их 62% населения). Понятно, что этот показатель будет еще
меньше, если исходить из населения России в целом. При этом, как признают исследователи,
несмотря на значительный вес считающих себя православными, следует понимать, что это
самоопределение лежит скорее в области исторической и этнокультурной, нежели
религиозной.
Скорее всего, причины кризиса развития христианских сообществ коренятся гораздо
глубже. Думается, что главной такой причиной следует считать силу того мощного
сопротивления, которое оказывает христианству современный секуляризм как таковой.
15
Среди тех вызовов, с которыми сталкивается сегодня евангельское христианство в
России, следует назвать и тот откровенно прагматический, материально ориентированный
настрой, который проникает в христианское сознание через «теологию процветания». Она
слабо отвечает не только тем условиям, внутри которых вынуждены существовать
российские протестанты, но и тем традиционным национально-ментальным стереотипам,
которые достаточно прочно укоренены в российской культуре.
Все это призвано побудить христианские сообщества к освобождению от старых,
исчерпавших себя организационно-практических стереотипов и поиску новых форм своего
существования и реализации своей миссии. На этом пути социальная активность
протестантов привлекательна для секулярного человека. Секулярный человек скептик, и он
принимает только то, что работает на практике. Как это ни странно, но секулярное общество,
ориентированное на материализм и прагматизм, остро реагирует на дела любви. В связи с
этим уместно вспомнить слова Дитриха Бонхеффера из его статьи «Спустя десять лет»,
написанной незадолго перед арестом: «Единственно плодотворным отношением к людям (и
прежде всего к слабым) должна быть любовь, т. е. желание сохранять общность с ними. Сам
Бог не презирал людей. Он стал человеком ради них» [3].
Современным
российским
протестантам
необходимо
активнее
использовать
духовный потенциал Библии и библейские критерии для духовного оздоровления общества.
Факт горестный, однако неумолимый: Слово Божье остается на периферии российской
духовной жизни. Сегодня очень много говорится о духовном возрождении, однако под ним
зачастую понимается возрождение православной культуры, а не библейско-христианское
возрождение российского самосознания. Российским протестантам следует помнить, что на
волне постсекуляризма будут укрепляться не только библейско-христианские формы
духовности, но станут шириться и самые разные религиозные движения, от языческих до
новейших сектантских. Поэтому для протестантов жизнь в постсекулярном обществе будет
не легче и не проще, чем в секулярном.
Итак, на что же следует обратить внимание тем, кто, несмотря ни на какие вызовы
современности, желает продолжать следовать за Христом. Джон Паулин в свое время
представил
процесс
секуляризации
человека,
считающего
себя
верующим,
т.
е.
секуляризации на индивидуальном уровне, в виде шести ступеней вниз [4]. Вот какие
основные составляющие этого процесса он выделил: пренебрежение личной молитвенной
жизнью; пренебрежение личным исследованием Библии; понижение личных стандартов и
норм поведения; нерегулярное посещение церкви; сомнение в библейских истинах;
недоверие к церковному руководству. Процесс следования за Христом должен включать в
себя также прохождение этих шести ступеней, только в этом случае движение должно
16
совершаться по ступеням вверх. Путь следования за Христом никогда не был легким, однако
он никогда не заканчивался для человека разочарованием. Вызовы современности - еще одна
возможность напомнить человеку, что Христос есть «путь, истина и жизнь» (Ин. 14:6).
Література
1. Узланер, Д. В каком смысле современный мир может быть назван постсекулярным
//
Континент.
2008.
–
№ 136.
[Электронный
ресурс]
–
Режим
доступа:
http://magazines.russ.ru/continent/2008/136/u20.html
2. Veith, Gene E. Postmodern Times: A Christian Guide to Contemporary Thought and
Culture. – Wheaton, Il: Crossway Books, 1994. – 192 p.
3. Бонхеффер Д. Спустя десять лет. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа:
http://www.litru.ru/?book=46721&description=1
4. Паулин, Д. Библейская истина в современном мире. – Заокский: Источник жизни,
2000.
«РУСЬКА ПРАВДА» ЯК ВИЗНАЧНА ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ПАМ’ЯТКА КИЇВСЬКОЇ
РУСІ
Медвідь А.М.; Медвідь Ф.М., кандидат філософських наук, професор, академік
Міжнародної академії безпеки життєдіяльності,
Міжрегіональна Академія управління персоналом
Офіційну політико-правову думку часів Київської Русі було закріплено у великій
пам’ятці – «Руській правді», першому кодексі законів, який об’єднував цивільне й кримінальне
право і всі процеси судочинства того часу, що охоплює все ХІ ст.
«Варто зауважити, пише В.Малахов, що ще в ХІ ст. предки нинішніх українців мали
правничий кодекс, який саме за своїми моральними засадами посідав гідне місце в
тодішньому європейському світі – славнозвісну «Руську правду»… Вона засвідчує, зокрема,
високу повагу до гідності людини, розвинене почуття честі, піклування про правову охорону
чужинців та ін. Зберігаючи зв'язок з візантійськими джерелами права, Руська правда, на
відміну від них, відмовляється в судових вироках від тілесних покарань, замінюючи їх
грошовими стягненнями (вирою) і викупами тощо. Всі ці її особливості безперечно
підтверджують досить високий моральний рівень правової культури Київської Русі» [5, с.43].
17
У статтях документа «Правда Руська» зафіксовано все те, що траплялося в житті, з чим
князівська влада і ціле суспільство боролися. Князівська влада ставила собі за мету
передбачити максимум ситуацій, які потребували законодавчого вирішення Кожна
стаття у «Правді Руській» викликана практичним життям, тому за викладеними у ній
положеннями - конкретні живі поняття, реальна суспільно-побутова історія тогочасної
держави та її народу, його погляди па морально-етичні норми, їх дієвість у суспільстві. У
центрі уваги «Правди Руської» - людина. Саме до особистості, як представника
тогочасного суспільства, до її вільних чи невільних порушень існуючого законодавства
спрямовано і карний кодекс «Правди Руської». Як і кожна сфера життя, карне право
перейняте ідеологією пануючої еліти суспільства і захищає у першу чергу її інтереси.
Вся «Правда Руська» загалом і кожна її стаття зокрема перейняті ідеями глибинного
гуманізму, прагненням пошанувати людину, захистити її права й інтереси. Це
характеризує
не
тільки
рівень
судочинства,
а
й
говорить
про
зародження
передренесансних ідей у суспільстві, що так само з'являлися і в літературі.
І в юридичних, і в літературних документах суть цих ідей незмінна —
акцентування уваги на людині, і праві на життя, «Не дозволяй, щоби сильний нищив
слабкого». — повчав князь Володимир Мономах і далі: «Не збивайте і не наказуйте
збивати нікого, хоч буде повинен смерті»[8, с.42].
Зібрані в « Руській Правді» норми свідчать про те, що вона мала виключно практичні
цілі, а саме: давала можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі діючих
законів, а сторонам – захищати свої права на суді. Велика кількість списків « Руської
правди» підтверджує той факт, що в процесі користування нею з’являлися прогалини., тобто
були відсутні норми, які б регулювали суспільні відносини в певний період розвитку
держави. Норми « Руської Правди» істотно вплинули на розвиток правових систем західних і
південних слов’ян, на становлення пізніших пам’яток права, таких як Литовські статути ( в
трьох редакціях), Псковська судова грамота, Двінська судова грамота, Судебники 1497,
1550рр. та окремі статті Соборного уложення 1649 р.
«Правда Руська», безперечно, відбиває характер і вдачу українців, в яких закорінені
глибокий гуманізм і демократизм наших предків. Це засвідчує «Повість врем’яних літ»
літописця Нестора: «В полян обичай їх батьків є лагідний».
Джерелами «Руської Правди» були: а) князівські і церковні статути, б) звичаєве право, в)
візантійське право. До нас дійшло декілька списків « Руської Правди», які були поділені на три
редакції: коротку, просторову і скорочену з просторової. З названих трьох редакцій важливе
значення мають коротка і просторова редакції. Коротка редакція « Руської Правди» складається
з Правди Ярослава і Ярославичів, а просторова включає всю коротку редакцію та додатки до
18
неї, зроблені до ХІІ ст. Правда Ярослава складається з трьох частин: 1)стаття про
вбивство(ст.1); 2) статті про поранення і образу (ст. 2-10); 3) статті про порушення права
власності (ст. 11 – 18).
Правда Ярославичів ( 1072р.) виникла за умов подальшого розвитку феодальних
відносин і загострення протиріч у суспільстві. Вона відрізняється від Правди Ярослава
насамперед безсистемністю подання статей. У більшості випадків її статті є додатками до
статей Правди Ярослава.
«Руська Правда» - це перша пам’ятка права, в якій офіційно було закріплено політико
– правову ідеологію часів Київської Русі. Дослідники історії права у стародавній УкраїніРусі поспіль відзначають ідеї гуманізму та демократизму, закладені в «Правді Руській» і
подальших правових документах, що уладнювали взаємини в суспільстві із чужинцями, яким
часом надавалося привілейоване становище порівняно зі своїми громадянами. Створена за
часів Ярослава Мудрого « Руська Правда» - це пам’ятка юридичної та суспільно – політичної
думки України – Русі, яка фіксує найдавніші писемні твори, які становлять інтерес як для
юридичної, так і для суспільно – політичної науки. Вона являється не лише збірником
правових документів, але й своєрідним літописом соціально – побутового та морально –
етичного життя України – Русі. У даній пам’ятці кожна стаття являє собою судове рішення
князя, вирок, який став не лише нормою судочинства, а й морально – етичною нормою, що
формувала свідомість і світогляд цілого народу. «Формою вираження норм звичаєвого
права були прислів’я та приказки. Деякі з них увійшли до відомого пам'ятника права «Руської
Правди». Дуже часто прислів'я характеризують народні поняття про право: «з приказки слова
не викинеш»; дають відповіді на певні питання: «на прислів'я ні суду, ні розправи». Завдяки
прислів'ям і приказкам ми дізнаємось про норми та інститути давньоукраїнського права:
«молодий князь, молода і дума», «що вирішить місто, те й села будуть робити» - це свідчення
про обов'язковість рішення міського віче і для селян. Про сімейно-шлюбні відносини і
цивільне право ми дізнаємося із прислів'я: «чоловік дружині отець, а дружина чоловікові
вінець», «чоловік з дружиною лається, третій не втручається», «молодшому синові
батьківській двір, старшому новосілля», «чий двір, того й хороми», «чия воля старіша, той і
правіший» - про право володіння; «куди плуг і коса ходили» - визначення межі володіння;
«договір дорожчий грошей»; «не вигідно - не сходись, а на торг не сердись»; «з чим кінь
купляється, те з нього не знімається». Є прислів'я і приказки, що характеризують кримінальне
право і процес: «з одного вола дві шкури не здереш»; «повинну голову і меч не січе»; «від
суми і тюрми не зарікайся»; «розбійника, грабіжника і душогубця де спіймають, там і
судять»; «правда важча за золото, але в воді не тоне»; «заліза і змій боїться».
19
Формою вираження звичаєвого права були і давньоукраїнські пісні: «Ой що то за звір є,
що син матір бере» - засуджується кровозмішення»[4, с.10].
«Руська Правда як пам’ятка української правної творчості в історії українського права
мусить займати і займає почесне і визначне місце. В «Правді», як в дзеркалі, відбилися
правні положення стародавнього українського права. В ній взагалі просвічує правничий
світогляд народу українського. Руська правда не була офіціальним збірником законів: не має
вказівок на те, що вона, як судебник була обов’язкова для ужитку в тогочасних українських
судах, хоча в одному зі своїх списків, зокрема в Карамзінському, вона зветься Судебником.
Але Руська правда, заховуючи в собі норми українського звичаєвого права, на підставі якого
правувався український народ, була фактично збірником живого, чинного в той час
народного права – з цього, власне, боку, ця пам’ятка правової творчості народу нашого являє
собою глибокий інтерес для кожного правника, який хоче уважно з’ясувати собі всю правну
еволюцію українського народу» [1, с.430],- таке заключення дав Л.Лащенко.
В літературі тривалий історичний процес становлення давньоруського права зазвичай
поділяється дослідниками на два великих етапи.
Перший етап (YІ – ІХ ст.) умовно називають передісторією права. Він збігається з
передісторією Київської Русі. На думку Р.Хачатурова, формування права на цій стадії
розвитку завершилося переходом казуального права до звичаєвого. Норми звичаєвого права
із посиланням на право казуальне і на прецеденти передавалися в усній формі із покоління в
покоління.
Другий етап правового розвитку (ІХ – Х ст.) характеризується появою писаного права,
що стало результатом правотворчої діяльності публічної влади, перш за все, князів. Поміж
найважливіших пам’яток писаного права зазвичай називають русько-візантійські договори,
що зафіксували положення давньоруського права початку Х ст. [10, с.244; 11, с.125-128].
Оскільки, звичай не будучи записаним, зберігає «пуповину», яка зв’язує його з
суспільством [6, с. 390], збереглася чинність і система усного звичаєвого права при переході
від усного до писаного права.
Звичаєве право відрізняється тим від закону, що не має автора, бо фактично
залишається звичаєм, що виникає в умовах панування міфологічної свідомості, коли міф
виконує роль закону. Основна відмінність міфологічного закону від закону юридичного
полягає в тому, що перший пов'язаний із творчістю не окремої людини чи якогось владного
органу, а є результатом колективної творчості народу. Специфіка міфологічного мислення
відображається в праві. Уважне прочитання міфів дає змогу скласти уявлення про зміст
юридичних норм і звичаїв, властивих тому чи іншому суспільству[2 с. 56].
20
«Руська правда», базуючись на звичаєвому праві, відчутно вплинула на політичне
зміцнення держави, на запровадження нових цивілізованих для тих часів політичних
традицій, на формування політичної культури.
У літописах, договорах звичаєве права зустрічаємо під назвами обичай, передання,
старина, пошлина, закон, правда, покон. Сучасники вважають, що правничий звичай містить
усю правду – звідси його назва «правда»[12, с.12].
В тлумачному словнику В.Даля знаходимо юридичний аспект слова «правда». Автор,
досліджуючи значення слова «правда», стверджує, що на Русі «по першому корінному
значенні правдою зветься Судебник, Руська Правда, Правда Ярославова, збірник узаконень
та постанов. Правда – старе право суду, повноваження судити, карати, милувати, суд і
розправа» [3, с.279]. А ще «правда» розглядається як « істина… без обману, справедливість,
доброчинність» [9, с.1355-1356].
Якщо узагальнити все сказане, то «філософсько-етичний смисл слова «правда» у співвідношенні
його із юридичною категорією, фактично означає встановлення істини по справі у суді, шляхом
справедливого і законного її розгляду». Для прикладу в ст. 56 Руської правди зазначається, що
закупу, який утік через жорстоке з ним поводження, «дати правду», тобто справедливий і
законний суд [7, с. 56].
В ХІ-ХІІІ ст. «Руська Правда» відіграла роль єдиного юридичного кодексу судовоправових норм, який мав однакову силу у всіх землях і який діяв паралельно із системою
норм звичаєво-правового устрою общин і волостей. «Руська Правда» є юридичним джерелом
права і правового фундаменту розвитку феодального суспільства в Давньоруській державі [6,
с.458].
„Руська Правда” репрезентує систему суспільних і правових ідей українського народу
у найдавніші часи, і значення її полягає в наступному:
Це своєрідний літопис соціально-побутового життя України-Русі XI — XII ст. Кожна
стаття «Правди Руської», як Короткої, так і Широкої редакції, — це судове рішення того чи
іншого князя, вирок, який ставав нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а
також моральною нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу. У статтях
документа зафіксовано тільки те, що траплялося в житті і з чим князівська влада і ціле
суспільство боролися.
Головний об’єкт «Руської Правди» — людина. До людини, її вільних чи невільних
переступів спрямовано і карний кодекс «Правди Руської». Як і література, карне право
пройняте панівною ідеологією суспільства, тотожністю в поглядах на людину, на власну
державу та інші народи.
21
«Правда Руська» цікава як лексикографічне джерело, надзвичайно багате юридичною
термінологією: видок (свідок, що бачив), послух (свідок, що чув), свод (очна ставка), верв,
віра, дика віра, куна, ногата, вікша, гривня, продажа, урок, різа, куна прикладна, головажень,
уборок і т. д. Правнича термінологія - це сукупність номінацій, що позначають правові
явища і поняття, притаманні правничим наукам, до яких належать: законодавство,
судочинство. Юридична термінологія розвивається з розвитком держави. Розглядаючи
питання про джерела права східного слов’янства , вчені зауважили, що в епоху
первіснообщинного ладу правові відносини регулювались нормами звичаєвого права, які
передували закону. Найвідоміші писемні пам’ятки зберегли деякі терміни звичаєвого права,
що існували у той час. Найяскравіше ці норми знайшли відображення в короткій редакції „
Руської правди”.
Всі статті «Правди Руської» перейняті ідеями гуманізму, що характеризує не тільки
рівень судочинства, а й зближує його з передренесансними ідеями в літературі, суть яких ми
бачимо в акцентації на людині, її праві на життя. Призначаючи кару за порушення правових
норм, вони, як правило виражалися у грошовому штрафі. Призначаючи кару за порушення
правових норм, законодавець виходив із ідеї святості людського життя і не передбачав
смертної кари в якості міри покарання. При цьому юридичні терміні « страта» та «стратити»
досить часто вживалося в законодавчих актах, але воно передбачало не страту людини, а її
тілесне покарання.
Ярослав Мудрий усну правову традицію звів у перший вітчизняний письмовий звід «Руську Правду». Ярослав Мудрий усвідомив велику цінність права в суспільному житті.
Право було не тільки зброєю управління, інструментом для підтримки порядку в державі, але
й у вигляді засобу виховання душі. Це уявлення про право добре виразило поняття «
правда», яке з часів Ярослава Мудрого стало частіше використовуватися в якості заміни
«закон». Таке розуміння використалося більше для позначення морально – релігійних
заповідей, ніж для назви нормативного акта, що видав Ярослав Мудрий.
В «Руській правді» зафіксовано ряд традицій, символів та функцій політичної
культури. Важливе місце у політичній культурі займає політична комунікація, яка широко
представлена у цій пам’ятці, оскільки людський чинник завжди буде одним із
найважливіших.
Серед перших відомих нормативно-правових актів виділяють русько-візантійські
договори 911, 944, 971 рр., які започаткували дипломатичне красномовство як вид
ораторського мистецтва.В основі „Руської Правди” лежить звичаєве право, яке ґрунтується
на збереженні звичаїв, традицій, що передаються від покоління до покоління в усній формі.
А носієм цієї інформації служить усне слово. «Руська Правда” є кращим зразком зародження
22
судового красномовства. Судове красномовство – наука, що є системою ідей, положень,
поглядів про майстерність судоговоріння і закономірності професійної мови представників
правосуддя. Роль риторичного слова була напрочуд важливою у судовому мовленні.
«Руська правда» - своїми моральними засадами доповнює східнослов’янський
риторичний ідеал, вносячи в його будову співвідношення «слово і влада», що значно
підвищує роль риторики у встановленні норм права та суспільної гармонії.
Література
1. Антологія української юридичної думки. В 10т. Том 10: Юридична наука
незалежної України / Упорядники: В.Ф. Погорілко, І.Б. Усенко, Н.М. Пархоменко; відп.
редактори Ю.С. Шемшученко і В.Ф. Погорілко. – К.: Видавничий Дім «Юридична
книга»,2005. – 944 с.
2. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України(Нова концепція історії України):
феодальна роздробленість // Старожитності. – 1991. - № 6.
3. Даль В. Словарь русского языка.- М., 1965.- Т. 3.
4. Історія українського права / За редакцією: О.О.Шевченка, - К.: Олан, 2001.-214 с.
5. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1996.- 304 с.
6.Мірошниченко М. І. Державність і право України: генезис у європейському
контексті (З найдавніших часів до початку ХІХ ст..): Монографія.- К.: Атіка, 2006.- 544 с.
7.Материалы к изучению истории государства и права СССР. «Русская Правда».- М.,
1962.
8.Повчання Володимира Мономаха (за Лаврентіївським списком) В кн. Золоте
слово. Хрестоматія літератури України – Русі епохи Середньовіччя 1Х – ХУ століть. За
редакцією професора Василя Яременка. Книга друга. Упорядники: Василь Яременко, Оксана
Сліпушко. – К.: «Аконіт», 2002. – 784с.
9.Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка.- СПб., 1895.Т. П.- СПб., 1355-1356.
10.Хачатуров Р. Л. Становление права (На материалах Киевской Руси).- Тбилиси,
1988.
11.Хачатуров Р Л. Уголовно-правовое содержание договоров Киевской Руси с
Византией // Советское государство и право.-1987.- № 8.
12.Чубатий М. Огляд історії українського права: Історія джерел та державного права /
За ред В. Іваненка: Укр. Вільний ун-т.- Мюнхен.- К., 1994.
23
РЕЛИГИЯ И ПРОЦЕССЫ ГЛОБАЛИЗАЦИИ СОВРЕМЕННОГО ОБЩЕСТВА
Музыкина Е.В., MA in Religion (Cross-cultural Studies)
Университет им. Эндрюса, США
Современный мир в целом и страны постсоветского пространства в частности,
переживают глубокие изменения глобального плана. Коренные изменения претерпевают
социально-политические
и
этнопсихологические
взаимоотношения,
десятилетиями
формировавшиеся на территории бывшего СССР под знаком «советской» ментальности, с ее
«железным занавесом», закрытостью и отстраненностью от всего остального мира.
Независимый государства СНГ являются неотъемлемой частью широкого мирового
сообщества, переживающего бурный процесс глобализации. Характеризуя данное явление,
многие политологи определяют его как «процесс всемирной экономической, политической и
культурной интеграции и унификации».[1] Глобализация - объективный процесс, который
носит системный характер, то есть охватывает все сферы жизни общества. Как результат,
мир становится более связанным и более зависимым от всех его субъектов. Поэтому общими
становятся
не
только
достижения
в
области
экономического,
информационного,
технологического и интеллектуального потенциала.
Проблемы, возникающие в связи с изменением окружающего мира, также носят
глобальный характер, и касаются каждого отдельного человека. Бывший генеральный
секретарь ООН К. Анан отметил: «Миллионы и миллионы граждан убеждаются на
собственном опыте, что глобализация не подарок судьбы, а сила разрушения, подрывающая
их материальное благополучие или их привычный образ жизни».[2] Возникают новые
противоречия, ясно выраженные в социально-политических и этнопсихологических сферах
бытия человека. Среди них можно выделить следующие, наиболее болезненные и
актуальные:
1. Абсолютизация материальной стороны жизни: постиндустриальное общество
характеризуется перенасыщением рынка товаров и услуг, что вынуждает производителей
искать новые способы сбыта. Для этого в ход идут современные информационные
технологии, навязывающие человеку даже то, в чем он не нуждается.
2. Увеличение разрыва между богатыми и бедными: экономика современных
государств достигла небывалого расцвета, что не привело, однако, к победе над бедностью и
нищетой в мире. Так, например, Казахстан по данным на 2009 год, с одной стороны, обладал
24
самым высоким ВВП на душу населения в Центральной Азии – 11800 долларов (из расчета
16,1 млн.человек), с другой стороны, за чертой бедности проживало 12,1% населения. [3]
3. Противостояние личного и общественного: Современный мир как никогда ранее
переживает противостояние личного и общественного. Нередко стремление к личному
обогащению наносит ущерб обществу. Причем данный конфликт становится все более
очевидным не только для отдельных стран и народов, но и для каждого человека и его семьи.
4. Единство и разобщенность людей: процессы глобализации ведут к росту
взаимозависимости людей друг от друга, так что можно говорить о всемирном единстве
человечества.
Но
вместе
с
тем
увеличивается
и
количество
межнациональных,
межэтнических и межличностных конфликтов. Не проходит длящееся десятилетиями
противостояние «Восток-Запад». А отдельно взятый человек, по природе своей стремящийся
к общению, зачастую не находит понимания и принятия ни дома, ни в семье, ни в обществе.
5. Утрата значимости социальных связей: Социальные связи в современном мире
значительно расширились и усложнились. Развитие интернет- и коммуникационных
технологий создали новую, «виртуальную» реальность, в которой человек уже не ощущает
себя связанным напрямую с тем, что происходит вокруг него. Он обезличивается и
становится интересен не более как электорат, цифра в статистической графе. Множество
ежедневных поверхностных контактов и встреч убеждают человека в том, что он не
единственный и не уникальный, а потому и не очень нужен окружающему миру.
Весь этот спектр социально-экономических и психологических факторов современной
действительности невольно подводит к выводу о наличии в современном глобализируемом
обществе
куда
более
глубокой
и
серьезной
проблемы,
чем
раздел
мирового
информационного пространства или рынков сбыта. Это проблема кризиса морали и
нравственности современного человека.
На фоне различных решений данной проблемы, предлагаемых миром, единственно
эффективным решением представляется возврат человека к истинным ценностям духовного
плана. Именно стремление помочь отдельному человеку и обществу в целом выйти из
морально-нравственного кризиса должно стать основой религиозных, и в особенности –
межрелигиозных отношений. Верующим есть, что предложить современному обществу,
отчаянно нуждающемуся не в мимолетных ценностях, подверженных моде и влиянию
рекламы. Нашему обществу необходимо твердое основание, помогающее пережить
превратности изменчивых реалий и увидеть истинный смысл человеческого бытия.
В первую очередь, это учение о природе человека, как творения Божьего. Начало
человека – в Боге. Об этом говорят Священные книги - Коран и Библия:
25
«И создал Господь Бог человека из праха земного, и вдунул в лице его дыхание жизни,
и стал человек душою живою» (Бытие 2:7).
«Ты вспомни, как Господь твой ангелам сказал: ‘Я человека сотворю из глины,
звучащей, (как фаянс), и облеченной в форму. Когда его Я соразмерю, от Духа Моего в него
вдохну’» (АЛ-ХИДЖР [15], 28-29)
Будучи творением Всевышнего, человек стремится к своему Источнику. Глубоко прав
был блаженный Августин, когда в своей «Исповеди» сказал, обращаясь к Богу: «Ты сотворил
нас для Себя, и не находит сердце наше покоя, пока не обретет его в Тебе». Для каждой
личности жизненно необходимым является постоянная связь с Творцом и следование тем
принципам, которые были Им установлены для существования человека.
Эти принципы находят свое выражение в моральном Законе, установленном Самим
Богом – в Десяти Заповедях (см. Исход 20:1-17). На протяжении всей истории человечества
эти заповеди оказывали решающее влияние на становление и развитие законодательства и
социальных аспектов многих государств. В них определены две самые главные сферы
отношений отдельной личности: отношения с Богом-Создателем и отношения с ближними,
т.е. с другими людьми. Именно говоря о необходимости соблюдения этих принципов, пророк
Моисей записал в книге Второзаконие:
«Дабы ты боялся Господа, Бога твоего, и все постановления Его и заповеди Его,
которые заповедую тебе, соблюдал ты и сыны твои и сыны сынов твоих во все дни жизни
твоей, дабы продлились дни твои». (Второзаконие 6:2)
Всевышний, обращаясь к пророку Мухаммеду, провозгласил:
«[Аллах]— Тот, кто Книгу в истине тебе послал в знак подтверждения
ниспосланному прежде. И до нее Он в руководство людям ниспослал Закон …а также
ниспослал вам AльФуркан (для различения добра и зла). Для тех же, кто в знамения
Господни не уверил, суровым будет наказание Господне. Он Всемогущ! Возмездия
Блюститель!» (Аль-Имран [3] 3-4)
Божьи заповеди не только устанавливают нормы поведения, но и свидетельствуют о
сущности Самого Бога и о Его любви к человеку, о Его воле и намерениях, касающихся
построения как личных, так и общественных отношений. Первые четыре заповеди
Десятисловного Закона призывают человека признать исключительное право Всемогущего
Бога быть для него единственным Божеством и открывают Божью волю относительного
того, каким образом человек должен поклоняться Ему (см. Исход 20:1-11). Следующие
шесть заповедей (см. Исход 20:12-17) определяют отношение человека к человеку.
Выражая главный смысл и дух Божьего Закона, Иисус Христос произнес слова,
известные современному человеку как «золотое правило»: «Итак, во всем, как хотите,
26
чтобы с вами поступали люди, так поступайте и вы с ними, ибо в этом закон и пророки»
(Матфея 7:12). Поэтому возрождение морали и нравственности в современном обществе не
возможно, если игнорируются эти вечные ценности, известные людям еще издревле.
Религия, определяемая как личные отношения с Богом, приверженность Его
принципам и закону, а также готовность быть покорным воле Всевышнего, способна сделать
счастливым каждого человека и общество в целом. Она помогает отдельному человеку и
человеческому
сообществу
подрастающее
поколение
вести
от
нравственный
растлевающего
образ
жизни,
влияния
оберегая
особенно
вседозволенности,
анархии,
сексуальной распущенности, пагубного пристрастия к алкоголю и наркотикам.
Развитая, нравственно зрелая личность составляет основное богатство общества,
является источником и движущей силой его развития. Именно в таких личностях нуждается
независимый Казахстан, Украина, Белорусь, Узбекистан, Россия и другие государства,
молодые представители которых собрались сегодня в нашем зале. Оставаясь светским,
любое государство может сделать очень многое для развития здоровых религиозных
отношений в среде своих граждан. И в первую очередь, создать такие политические,
экономические и социальные условия, при которых его граждане могли бы развиваться как
свободные, зрелые и ответственные личности.
Література
1. Гринин
Л.
Е.
Глобализация
и
национальный
суверенитет.
История
современность.
и
№ 1-2005.
С. 6-31
2. Энциклопедия
энциклопедия.
Кругосвет.
[Электронный
Универсальная
ресурс]
научно-популярная
–
Режим
онлайндоступа:
http://www.krugosvet.ru/enc/istoriya/GLOBALIZATSIYA.html
3. Абдиров М. «Открытие другой Америки – 17», Деловая Неделя, 33 (911) от 3
сентября 2010 года
27
БІБЛІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ПІЗНАННЯ СВІТУ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ У НАУКОВИХ
ДОСЛІДЖЕННЯХ (НА МАТЕРІАЛІ СУЧАСНОГО ДОСВІДУ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ
МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ)
Петренко С. І.,
Телеканал «Надія»
У час прискореного розвитку процесів глобалізації, коли суспільні явища і події
набувають планетарного масштабу, людська цивілізація потрапила в залежність від
інформаційно-комунікативних процесів. Як підкреслюють дослідники цього питання, «у
структурі сучасної цивілізації комунікативний компонент значно впливає на політичні,
економічні та військові системи» (1). Інформація стала рушійною силою суспільства. За
твердженням інших вчених, «інформація ніколи не буває нейтральною, разом із нею
здійснюється й інтерпретація, яка формує картину світу. Світ живе за іншою моделлю, ніж
раніше, коли інформація не є наслідком події, а сама формує ті чи інші подальші події.
Інформація сама конструює світ, нам залишається тільки погоджуватися з цією
конструкцією» (2). Зокрема, вони підкреслюють: «Телевізійний варіант реальності важить не
менше, а подекуди навіть більше, ніж справжня реальність» (2). Людство стає жертвою
інформаційних маніпуляцій.
За цих умов нові завдання стоять перед гуманітарними науками. Гуманітарні науки
відрізняються від інших тим, що вони базуються на суб’єктивних технологіях, у той час як
технології природничих наук - об’єктивні. Якщо об’єктивні технології працюють у будь-яких
контекстах, то суб’єктивні технології лише в деяких.
Глобалізація суспільних процесів змушує гуманітарні науки прагнути до більшої
об’єктивності. І ця об’єктивність досягається в тому числі за рахунок більш серйозних
досліджень у сферах прийняття рішень. А прийняття рішень цікавить і політиків, бо це вибори, і бізнес, адже покупець теж приймає рішення, і військових, щоб вигравати війни ще
до того, як вони почалися. Від прийняття рішень залежить розвиток або деградація як
окремої особистості, так і суспільства, людства в цілому.
Наскільки важливо мати правильні знання? Почепцов Г.: «Оскільки знання дають
можливість
приймати
рішення,
неправильні
знання
дадуть
неправильні
рішення.
Супротивник буде завжди приймати невірні рішення, якщо він буде базуватися не на тих
знаннях» (2)
28
За визначенням Академічного тлумачного словника (3), наука – це «одна з форм
суспільної свідомості, що дає об'єктивне відображення світу; система знань про
закономірності розвитку природи і суспільства та способи впливу на оточуючий світ» (Том
5, с. 223). В основі будь-якого наукової розвідки, дослідження лежать об’єкти і джерела
дослідження.
Одним з цінних джерел пізнання людини і світу є Біблія. Ми спостерігаємо різне
ставлення до цього писемного джерела: від повного сприйняття як достовірного - до повного
заперечення його правдивості. Порівняємо: Великий тлумачний словник української мови
подає визначення Біблії як «1) Священна книга усіх християн, у якій викладено історію
створення Богом єдиним Всесвіту, виникнення та основні етапи розвитку людства від
прабатьків Адама та Єви; 2) Книга, у якій викладено основи християнської моралі, совісті та
духовних цінностей людини на основі десяти заповідей Божих та християнської теорії
перемоги Добра над Злом; 3) Свята книга; Святе писання» (4), тоді як Академічний
тлумачний словник (3) дає таке тлумачення Біблії: «Книга, збірка міфів, легенд, догматів,
повчань, молитов і т. ін. єврейської і християнської релігій.» (Том 1, стор. 173).
Чи може Біблія бути ДЖЕРЕЛОМ наукових досліджень? За визначенням
Академічного тлумачного словника (3), джерело - це «перен. Те, що дає початок чомунебудь, звідки постає, черпається щось; основа чого-небудь; вихідне начало» та «спец.
Писемна пам'ятка, документ, на основі якого будується наукове дослідження» (Том 2, с. 262).
Отже, навіть якщо не врахувати, що у Біблії «викладено історію створення Богом єдиним
Всесвіту, виникнення та основні етапи розвитку людства», на підставі беззаперечного факту,
що Біблія - це КНИГА, «писемна пам’ятка», вона має цінність як джерело для наукових
досліджень у різних наукових сферах, передусім, гуманітарних.
Гуманітарні науки – це суспільні науки, «що вивчають людину і її культуру». Біблія є
носієм інформації про створення людини, вплив матеріальних й духовних факторів на
формування її свідомості, життєвих цінностей і пріоритетів, способу життя і культури,
причини та закономірності розвитку і деградації людського суспільства.
Проте ми бачимо, що до цього часу Біблія не використовується, або майже не
використовується в сучасних наукових дослідженнях (за винятком релігієзнавства).
Беззаперечним є той факт, що там, де наука досліджує і враховує всі джерела не суб’єктивно,
наукові висновки, узагальнення і прогнози є більш точними і достовірними. Почепцов Г. Г.:
«Два фактори - об’єктивність і міждисциплінарність, - треба підкреслити особливо, бо на них
сьогодні стоїть нова гуманітарна наука» (5). Отже, об’єктивність наукових досліджень є
актуальною потребою нинішнього часу, і особливо в умовах динамічної глобалізації.
29
Зазначимо, дана тема не є релігійною, оскільки не торкається релігійних питань
(доктрин, догматів, віровчень тощо), а розглядає Біблію виключно як писемне і духовне
Джерело, що дійшло до нашого часу і є носієм важливої та цінної інформації для вивчення,
дослідження і пізнання людини і світу. З метою дотримання наукової термінології і
уникнення релігійних асоціацій і сприйняттів на позначення Біблії як джерела дослідження
далі використовуватимемо поняття «Джерело дослідження», а на позначення автора Біблії,
Ким є Бог, - «Автор Джерела».
Джерело дослідження розповідає, що його Автор при створенні світу заклав у його
основу чіткі, незмінні закони і закономірності розвитку, принципи і норми, що дозволяють
світу функціонувати і розвиватися поступально і гармонійно, і застеріг через конкретні
приклади і пророцтва, описані у Джерелі дослідження, до яких негативних наслідків
призведе їх порушення і нехтуваннями ними.
Ці наслідки, на жаль, є очевидними у
нинішньому світі.
Варто зазначити, що дане Джерело дослідження саме не є дослідженням світу чи
якихось процесів, що в ньому, це – відкриття Автором Джерела основ і законів створеного
Ним світу і функціонування людського суспільства. Опираючись на це Джерело, наукові
дослідження і відкриття матимуть непохитну основу і вони будуть не тільки теоретично мати
позитивний результат, а й практичне втілення заради гармонійного розвитку людини і
суспільства. Адже такі наукові дослідження базуватимуться на законах, даних Творцем при
створенні світу, і перевірятимуться ними.
Як уже зазначалося вище, наука не позбавлена суб’єктивізму, оскільки всі
дослідження здійснюють люди. Автор Джерела обирає для передачі інформації не одну
людину, а багатьох, щоб мінімізувати вплив суб’єктивного фактора і донести об’єктивну
істину – незмінні ЗАКОНИ, що незмінно ДІЮТЬ, оскільки вони закладені в ОСНОВУ
творення світу і людини. При цьому Автор «проводить» обраних ним для цієї ролі людей
через певні життєві обставини, інспіруючи особу.
Чи є мірило, еталон істини? Розглянемо на прикладі теорії масової комунікації. Теорія
масової комунікації охоплює сферу масової комунікації, тобто сферу спілкування, що
безпосередньо пов"язана з упливом на маси. Це перша фундаментально-професійна
дисципліна для працівників ЗМІ, публічних діячів тощо. В умовах глобалізації ця сфера має
винятково важливе значення, адже завдяки сучасним засобам і технологіям масові
комунікації охоплюють увесь світ і мають колосальний вплив. Зокрема, професор Г. Г.
Почепцов стверджує: «Глобальні комунікації створили глобальну залежність одних країн від
інших. Саме ці типи залежностей створили в сучасному світі "страшні" можливості для
використання різних маніпулятивних технологій» (2).
30
Образно кажучи, комунікація - це білий корабель, даний людині для руху вперед. Але
навколо нього плаває зовні невидимий, але дуже підступний чорний підводний човен під
назвою «маніпуляція». Тобто, є чистий шлях, що веде до розвитку, а є шлях, що веде до
руйнації. Як, ідучи одним, не втрапити на інший? Спробуємо дати на це відповідь.
Як подає сучасна наука теорію масової комунікації? Професор В. В. Різун, автор
фундаментального дослідження з теорії масової комунікації, визначає: «Слово комунікація
прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що
означає "перебувати у зв"язку, брати участь, об"єднуватися"... Ідея єдності, об"єднання,
зв"язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, або спілкування. …
Визначальним тут є зв"язок між членами спільноти, але безперечно цей зв"язок має бути не
так фізичним, як духовним. Факт духовної єдності й наявність спільних форм духовного
зв"язку творять спільноту… Духовне єднання є нічим іншим, як роботою душі й розуму» (6).
Як бачимо, наука не заперечує, а навіть підтверджує «факт духовної єдності й
наявність спільних форм духовного зв"язку». І що саме ці факти «творять спільноту» А
звідки витікає ця «ідея єдності, об"єднання, зв"язку зі спільнотою»? Хто її заклав і з якою
метою? Відповідь відсутня. Скоріше всього, це твердження приймається сучасними
дослідниками як аксіома, що не потребує доведення. Проте із Джерела дослідження стає
зрозумілим, Хто є Творцем ідеї єдності, і що саме ця ідея лежить в основі творення світу, і
саме вона є тією ідеєю, що стимулює поступальний і гармонійний розвиток людської
спільноти при дійсно «духовному єднанні».
А що таке «духовне єднання»? Звідки людина його черпає? Що є мірилом, еталоном?
Чи такого мірила немає? Що ж тоді «єднання» навколо якоїсь оборудки, нечистої справи ми
можемо назвати «духовним»? Так, воно теж «духовне», але ІНШОГО духа. То чим же ми
можемо розрізнити? Власними відчуттями, уявленнями чи є щось, що дає ПІДСТАВУ
стверджувати? Наука потребує твердих підстав. І Джерело дослідження - це тверда підстава,
що потребує не доказів, а ретельного вивчення і дослідження задля пізнання світу, розуміння
процесів, що в ньому, і усвідомлення людиною свого призначення і сенсу життя. Автор
Джерела відкриває: «Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого
покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення, один Бог і Отець усіх, що Він над
усіма, і через усіх, і в усіх...» /Еф. 4:4-6/ Це - відображення еталону духовної єдності.
Відразу варто зазначити: Джерело дослідження написане не загальноприйнятою
науковою лексикою, адже написане - не людиною, а Творцем світу через людину. Тож чи
коректно очікувати наукової термінології і підходів від Автора Джерела, Яким є Той, Хто
створив сам об’єкт дослідження – світ і все, що його наповнює, - ще задовго до того, як
виникла наука і її дефініції?
31
Автор Джерела Сам є Творцем і учасником комунікативного процесу, його
ініціатором. З т.з. теорії масової комунікації Він виступає в ролі комуніканта. А людина,
людська спільнота, народ – комуніката. Комунікація здійснюється через Джерело
дослідження – Його Слово і через Його духовний вплив на свідомість, розум, почуття
людини (інспірування особи). При цьому використовується реальний і малодосліджений
наукою комунікативний канал, визначений у Джерелі як Дух Святий, Дух Божий.
Опираючись на Джерело дослідження, можемо констатувати:
1. Автор Джерела є ініціатором, творцем і учасником комунікації як процесу. Він
створив людину для спілкування з Ним і між собою. І заклав, передбачив різноманітні форми
комунікації. /Буття, 1:27,28/ (7)
2. Автор Джерела сформував і заклав підвалини спілкування, принципи, закони
комунікації. /Повт. 5:31-33; 6:3-9 /(7)
3. Автор Джерела вказав на причинно-наслідковий зв'язок, закладений у основу всіх
комунікативних процесів. / 2 Кор. 9:6/ (7)
4. Закони, принципи і причинно-наслідкові зв’язки, установлені Автором Джерела, є
незмінними і діють незалежно від нашого знання чи не знання про них, прийняття їх чи не
прийняття.
Нехтуючи Законами, правилами, даними Автором Джерела і описаними Ним у
Джерелі дослідження, людина втрачає саму первозданну суть, ціль комунікації – заради
добра, розвитку і вічного життя. «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь,
думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єр. 29:11). І, здебільшого,
використовує комунікацію як засіб, канал досягнення своїх власних цілей. Зникає вищий
ідеал, справжня мета замінюється егоїстичним інтересом. НАСЛІДКИ ми спостерігаємо у
нашому суспільстві. Маніпуляції беруть гору над правдивою подачею інформації і стають
інструментом
досягнення
певних
цілей
–
політичних,
економічних,
військових,
індивідуалістичних. Негативні процеси прогресують і фактично ведуть до очевидного
регресу суспільства.
Важливо підкреслити, результат дії причинно-наслідкових зв’язків, установлених
Автором Джерела, безпосередньо залежить від нашого ВИБОРУ - як окремої особистості,
так і групи людей, уповноважених на прийняття тих чи інших рішень, як вибору в цілому,
так і в кожному конкретному випадку. Навіть у випадку, коли людина не бажає визнавати і
нехтує Джерелом дослідження, вона не може не відчути на собі реальну дію (або відсутність
такої дії) цих Законів. Для прикладу візьмемо закон причини і наслідку, викладений у
Джерелі дослідження, який можна сформулювати так: що людина сіє, те вона й жне. (Прип.
11:18, 19; 22:8; Ог. 1:6; 2 Кор. 9:6; Гал. 6:8; Як. 3:18)
32
Це Джерело дослідження містить істину, закладену від початку, і вказує, що лише
слідування цій істині, правді, є перспективним як для кожного індивідуума, так і для
суспільства в цілому, включаючи всю планету Земля..
Що таке «істина»? Академічний тлумачний словник (3) подає визначення: «1. Те саме,
що правда. 2. книжн. Моральний ідеал, справедливість. 3. філос. Достовірне знання, що
правильно відображає реальну дійсність у свідомості людей. 4. Положення, твердження,
судження, перевірене практикою, досвідом» (Том 4, с. 50). Доказом істинності Джерела
дослідження є реальний світ. Ретельне дослідження світу, закономірностей, що закладені в
його існування, причин і наслідків доводить істинність тверджень Джерела дослідження.
Тому Джерело дослідження має бути базисним для багатьох наук, передусім
гуманітарного спрямування, і, зокрема, теорії масової комунікації.
Адже, масова
комунікація, за твердженням професора В. Різуна, це – «процес, який можна використати і на
благо, і на зло людям; процес, на який є різні погляди - політичні, кон"юнктурні і незалежні
від політики, наукові погляди; процес, який включає багато такого, що треба знати, але не
треба застосовувати; процес, в який треба поринати зі світлим розумом, чистими руками і
палким серцем» (6) З цим не можна не погодитися. Але що може дати надійну основу для
правильного вибору? Чому так багато сьогодні йдуть за кон’юнктурою, застосовують те, що
застосовувати не можна, діють на зло, і часто навіть знаючи про це (усвідомлено).
Відкидання, нехтування Джерела дослідження призводить до збільшення негативних
процесів у суспільстві, до деградації і все більшого відхилення від позитивного вектора –
вектора стабільного розвитку.
І ще один приклад. При посвяченні в студенти майбутні журналісти дають таку
клятву: «Я обіцяю не використовувати своїх професійних знань та умінь проти людей».
Викладачі, акцентують їхню увагу на те,
їхні професійні знання та уміння охоплюють сферу масової комунікації, тобто сферу
спілкування, яка безпосередньо пов"язана з упливом на маси», а тому їхня «честь і гідність
не повинні дозволяти вам маніпулювати людьми» (6)
Чому ж тоді чимало тих, кого навчали професійній честі й гідності, виходячи зі стін
вузу, так швидко забувають це і чинять супротивне: торгують принципами, нехтують
професійною етикою і загальнолюдськими нормами? Чому? Тому що в основі немає сталого
беззаперечного авторитету. Думкою і вченням будь-якої людини (і навіть групи людей)
легко знехтувати, тим більше у суспільстві, де авторитети швидкозмінні, а моральні норми
хиткі, якщо не відсутні взагалі. У суспільстві, де прогресують принципи індивідуалізму, де
на перше місце ставиться авторитет власного «я», думці професора дуже просто
33
протипоставити свою. І тоді всі дослідження і прогнози перестають бути авторитетними і
їхня роль зводиться до нуля.
Природу такого становища, його причини і наслідки дуже вичерпно пояснює Джерело
дослідження, із якого ми бачимо, що авторитету людини протистоїть авторитет Бога –
авторитет Творця. (Авторитет – корінь «автор»). І це єдиний НЕПОХИТНИЙ і НЕЗМІННИЙ
АВТОРИТЕТ. (Іс. 41:4) Нехтування Його авторитетом, настановами, принципами –
ОБОВ’ЯЗКОВО приводить до негативних наслідків! Так створений світ. Цей авторитет
існує незалежно від того, усвідомлює це людина чи ні, визнає чи ні. Авторитет Творця – в
основі усіх природних процесів (природних – не штучних, спродукованих людиною і її
розумом). Тому наше суспільство стає суспільством «без правил»: правила і закони є, але їх
порушують - на усіх рівнях. Навіть ті, хто пишуть.
А тому люди маніпулюють людьми. Тобто в основі багатьох комунікацій лежить
добре або погано прихована маніпуляція! Інформація, підбір новин, коментарі і т.п.; реклама,
маркетингові заходи; політичні виступи і події – все це приводить до суспільних
розчарувань, коли ніхто вже ні в що не вірить, але вплив ЗМК настільки великий, що не
тільки окремі люди, а й усе суспільство стає жертвою маніпулятивних комунікацій. Навіть ті,
хто чинять ці маніпуляції…
Тільки опора на ЄДИНЕ, НАДІЙНЕ, НЕЗМІННЕ, ПРАВДИВЕ Джерело дослідження
дає можливість розрізнити правду від неправди, добро від зла, захищає від різного роду
маніпуляцій і не дозволяє маніпулювати іншими. Мірилом, еталоном правди є Джерело
дослідження - Біблія. Для наукових досліджень це особливо важливо і актуально. Адже
маніпуляції прагнуть проникнути (і проникають!) у наукові теорії.
Гуманітарна наука потребує такого Джерела як твердої підстави для своїх досліджень.
Професор Почепцов Г. Г. стверджує: «Ми завжди вивчаємо невідоме. Але найстрашніше
трапляється тоді, коли ми вивчаємо його не тими методами чи взагалі вивчаємо не справжню
реальність, а наші уявлення про інформаційний простір, коли нам тільки здається, що він
саме такий». Біблія допомагає уникнути цього.
Література
1. Зернецька О., Зернецький П. Трансформації віртуального простору та парадигми
впливу мас-медійних дискурсів // Політичний менеджмент. - 2005. - № 3 (12).
2. Почепцов Г. Г., Чукут С. А. Інформаційна політика: Навч. посіб. - 2-ге вид., стер. К.: Знання, 2008.
3. Академічний тлумачний словник (1970-1980). В 11 томах. [Електронний ресурс] –
Режим доступу: sum.in.ua/
34
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови. [Електронний ресурс] –
Режим доступу: slovnyk.net
5. Почепцов Г. Трансформації теорії журналістики під тип суспільства. – Київ,
19.01.2011 р.
6. Різун В. В. Загальна характеристика масово-комунікаційної діяльності. Лекція 1. –
К.: Ін-т журналістики, 2007
7. Різун В. В. Теорія масової комунікації. Підручник.— К.: Просвіта, 2008.
ХОЛІСТИЧНІ Й ДУАЛІСТИЧНІ ПАРАДИГМИ СЕМАНТИЧНОГО ПРОСТОРУ
КАТЕГОРІЇ ДУША ЛЮДИНИ
Жаловага А.С., кандидат філософських наук, професор,
Український гуманітарний інститут
Існують два основних християнських погляди на людську долю, які беруть початок з
фундаментально різних поглядів на людську природу. Перший засновано на вірі в безсмертя
душі, а другий — на вірі у воскресіння тіла. У своїй дослідницькій праці «Природа й доля
людини» Рейнгольд Нібур висловлює думку, відповідно до якої фундаментально відмінні
християнські вірування про людську природу й участь випливають із двох основних
поглядів: 1) класичного й 2) християнського. Перший веде походження від давньогрецької
філософії, а другий - від вчення Біблії. Термін «християнський» віднесений до останнього
погляду, може ввести в оману, оскільки, як ми побачимо далі, переважна більшість християн
протягом багатьох століть перебувала під потужним впливом класичного погляду на
людську природу, що, як вони вважають, складається зі смертного тіла й безсмертної душі.
Тому багато дослідників [17,416] надають перевагу йменуванню другого погляду
«біблійним», тому що він, відповідно до текстологічних біблійних досліджень, відображає
вчення Біблії.
Класичний погляд на людську природу запозичений, головним чином, із творів
Платона, Аристотеля й філософів-стоїків. Вони наголошували на розходженнях між
матеріальними й духовними складовими людської природи. Відповідно до філософії
Платона, людська природа складається як з матеріального, так і з духовного компонентів.
Матеріальний компонент — це тіло, тимчасова, несуча злий початок оболонка; а духовний
компонент — це душа (psyche) або розум (nous) — вічні, несучі добрий початок субстанції.
35
Людське тіло минуще й смертне, у той час як людська душа вічна й безсмертна. В момент
смерті душа звільняється з тілесної темниці, де вона тимчасово знаходилася. Історично
сформована християнська думка перебуває під глибоким впливом цього дуалістичного,
антично-філософського розуміння людської природи. Наслідки входження класичного
погляду на природу людини у християнські вірування й практику величезні й зачіпають
практично всі сторони життя сучасного християнина.
В останні десятиліття збільшується число авторитетних (насамперед протестантських)
вчених-теологів, які на підставі дослідження біблійних текстів стверджують, що біблійний
погляд на людську природу є по суті своїй холістичним, або моністичним. На їхню думку, в
Біблії робиться акцент на єдності тіла, душі й духу, що становлять нероздільний організм.
Біблійний холістичний погляд на людську природу має дві значних відмінності від
класичного погляду на людину. По-перше, холістичний погляд на людську природу
ґрунтується на вірі в те, що фізичне творення цього миру, включаючи й створення людського
тіла, було «досить добре» (Бут. 1:31). Немає ніякого дуалізму, або протиріччя, між
матеріальним і духовним, тілом і душею, плоттю й духом, оскільки всі вони є частиною
Божого «досить гарного» творіння. Спокута являє собою відновлення всієї особистості, тіла
й душі, а не спасіння душі поза тілом.
Друга відмінність від класичного погляду полягає в тому, що безсмертя не було
притаманним людській природі від створення, людина лише мала можливість стати
безсмертною. Люди не мають тлінне тіло й нетлінну душу; вони наділені смертними тілом і
душею, які можуть стати безсмертними. Безсмертя, або вічне життя, — це Божий дарунок
тим, хто приймає Його спасіння. Ті ж, хто відкидає Божий план їхнього спасіння,
піддадуться зрештою вічному винищуванню, але не вічним мукам у невгаваючому
пекельному полум'ї. Причина тому проста. Безсмертя дається як нагорода спасенним, а не як
відплата нечестивим. Такою є Блага звістка Божа. Хоча Адам і Єва були створені смертними
(з можливістю стати безсмертними за допомогою вкушання плодів Дерева життя), і люди
донині народжуються смертними, ми все ж таки можемо набути безсмертя, якщо приймемо
Божий дарунок вічного життя. Безсмертя — Божественний дарунок, а не притаманна людині
властивість. Воно обумовлено нашою готовністю прийняти Боже благодатне спасіння всієї
нашої природи, тіла й душі. Таким чином, біблійний погляд можна також позначити як
умовне безсмертя, оскільки воно пропонується Богом на певних умовах.
Питання про тіло й душу, яке дискутується християнською богословською думкою не
одну тисячу років, сьогодні далеко не вичерпане і не втратило своєї актуальності. Періодичні
масові самогубства представників різних неорелігійних угрупувань християнської орієнтації,
які бажають покинути свої тілесні «вмістища» заради того, щоб у безтілесному вигляді
36
досягти «райського саду», який вони уявляють у тій або іншій формі, від далеких зоряних
світів до інших вимірів нашого світу, нагадує нам, наскільки насущним постає питання про
тіло й душу. Цікавість до посмертного існування в наш час, мабуть, більша ніж коли-небудь.
У середньовіччі віра в загробне життя насаджувалася за допомогою пронизаних
марновірством художніх творів, в яких зображувалося блаженство святих і муки грішників.
Сьогодні подібна віра пропагується більш витончено за допомогою медіумів, екстрасенсів,
«наукових» досліджень «передсмертних переживань» і діячів «New Age», які спілкуються з
духами минулого. Підсумовуючи питання про тіло й душу привертає безпрецедентну увагу
навіть у богословському співтоваристві. Огляд теологічної літератури, яка надрукована за
останні роки, показує, що дана проблема гостро обговорюється провідними богословами
різних релігійних деномінацій [221; 187; 194].
У центрі дискусії перебуває питання про те, чи може душа пережити тіло й
функціонувати поза ним. Інакше кажучи, чи створена людська природа таким чином, що в
момент смерті душа, тобто мислячий компонент, залишає тіло й продовжує існування, у той
час як «вмістище її» розпадається. Традиційно переважна більшість християн відповідає на
це питання стверджувально. Вони вірять, що між смертю й остаточним воскресінням тіла Бог
зберігає буття їх людських невтілених душ. При воскресінні їхні матеріальні тіла
возз'єднаються з безтілесними душами, тим самим підсиливши або блаженство раю, або
муки пекла.
Ця традиційна й популярна точка зору в останні роки піддається в середовищі
протестантських теологів масовій критиці. Все більше число провідних богословів
євангелічного напрямку відмовляються від класичного, дуалістичного погляду на людську
природу, відповідно до якого смертне тіло належить нижчому фізичному світу, а безсмертна
душа - духовним сферам. Вони віддають перевагу біблійному, холістичному уявленню про
природу людини, тобто вірять у те, що вся особистість - і тіло, і душа - переживає смерть і
воскресіння.
Відмові багатьох сучасних християнських богословів від класичного дуалізму
сприяють декілька факторів. Один з них — відновлене дослідження біблійного погляду на
людську природу. Ретельне вивчення основних біблійних термінів, використовуваних для
позначення людини (тіло, душа, дух, плоть, розум і серце), привело багатьох дослідників до
усвідомлення того, що вони вказують не на незалежні складові, проте на особистість у
цілому, розглянуту з різних точок зору. «Останні дослідження показують, - пише Елдон
Ледд, - що такі терміни, як тіло, душа й дух, служать для опису різних кутів зору, під якими
розглядається вся особистість, а не різних, роздільних властивостей людини» [202, 457].
37
Практично будь-яка частина тіла може використовуватися в Біблії для позначення
людини в цілому. Немає ніякого поділу між смертним тілом і безсмертною душею, яка
залишає тіло й функціонує поза ним. Тіло й душа, плоть і дух у Біблії являють собою
частини однієї й тієї ж особистості, яка не «розпадається на шматки» в момент смерті.
Численні богослови-біблеїсти останнім часом заявляють, що автори старо- і
новозавітних книг оперують не дуалістичним, а моністичним (холістичним) уявленням про
людську природу. В результаті багато сучасних віруючих християн ставлять під сумнів і
навіть відкидають уявлення, начебто Біблія вчить про посмертне існування душі поза тілом.
Протестантські історики Церкви підтримують дані висновки, стверджуючи, що
дуалістичний погляд на людську природу й віра у відділення душі від тіла після смерті були
привнесені у християнство отцями Церкви, які перебували під впливом дуалістичної
філософії Платона. Цим пояснюється широке поширення цих уявлень у християнській
Церкві, навіть незважаючи на те, що вони є далекими від біблійного вчення.
Релігійні філософи та світські вчені вносять свій внесок у масовану критику
традиційного дуалістичного погляду на людську природу. Релігійні філософи критикують
традиційні аргументи на користь того, що душа являє собою безсмертну субстанцію, яка
переживає смерть тіла. Вони висувають альтернативні теорії, згідно до яких душа є аспектом
людського тіла, а не самостійним його компонентом.
Світські вчені, насамперед медики, біологи, нейрофізіологи й психіатри, у свою чергу,
ставлять під питання віру в незалежне існування душі, доводячи, що людська свідомість
залежить від мозку й перебуває під його впливом. У момент смерті мозок припиняє своє
функціонування й розумова діяльність у всіх її формах зупиняється. Для вчених припинення
всіх розумових функцій у момент смерті означає, що ймовірність здійснення якої-небудь
посмертної розумової діяльності, яка приписується душі, виявляється вкрай малою.
Ця погоджена критика дуалізму з боку богословів-біблеїстів, істориків Церкви,
релігійних філософів і вчених приводить ліберальних і навіть деяких консервативних
християн до відкидання традиційного дуалістичного погляду на людську природу. В своїй
книзі «Душа, тіло й життя вічне» Джон У. Купер підводить риску під даною тенденцією,
стверджуючи наступне: «Ліберали відкинули його [дуалізм] як застарілий і такий, що
втратив свою інтелектуальну спроможність. У той же час деякі консервативні протестанти
заявили, що оскільки ми повинні виходити з однієї тільки Біблії, а не з людських переказів, а
антропологічний дуалізм саме й є ні чим іншим як людським переказом, який не має
біблійної підстави, нам варто реформувати наші конфесії й очистити їх від нашарувань
давньогрецької думки. Роздільне сприйняття тіла й душі зазнає різкої критики з усіх боків»
[186].
38
Ці тенденції викликають серйозну стурбованість у рядах тих, хто бачить надзвичайну
погрозу своєму дуалістичному розумінню людської природи. Книга Купера являє собою
одну із численних спроб затвердити позиції традиційного дуалістичного погляду, що
похитнулися, відповівши на виклик, кинутий дуалізму. Причина для такої відповіді ясно
викладена самим Купером: «Якщо те, що вони [дослідники] говорять, відповідає істині, то із
цього випливають два приголомшливі висновки. По-перше, доктрина, визнана більшістю
християнської Церкви із часу її появи, є помилковою. Другий наслідок перебуває в більше
особистісній та екзистенційній площини - віра мільйонів християн у життя відразу після
смерті є оманою» [187].
Купер вкрай стурбований наслідками відмови від традиційного дуалістичного
розуміння людської природи. Він пише: «Звідси неминучий висновок: практично всім
пересічним християнам необхідно буде відректися від своїх уявлень про загробне життя.
Якщо душа не може розривати тілесні узи, виходить, ми не перебуваємо між кончиною й
воскресінням ні із Христом, ні з ким-небудь ще, ні у свідомому, ні в несвідомому стані.
Даний висновок викличе в багатьох християн щось накшталт екзистенційної тривоги. В
більше загальному смислі, це буде втратою ще однієї опори в будові традиційної
християнської віри, розхитаної й вирваної з коренем сучасними дослідниками»[188].
Сучасні біблійні дослідження дійсно викликають велику «екзистенційну тривогу» у
мільйонів щирих християн, що вірять у те, що їх бізтелесні душі після смерті відразу
потраплять на небеса. Будь-який виклик віруванням, що плекаються традиційно, може
привести до руйнівних наслідків. І все-таки християни, які засновують свою віру на
авторитеті Священного Писання, повинні бути готові переглянути традиційні уявлення й
змінити їх, якщо вони виявляться не біблійними.
Немає нічого дивного в тому, що люди, чиї погляди опиняються під загрозою в
результаті біблійних досліджень, демонструють досить бурхливу емоційну реакцію. Оскар
Кульман, наприклад, виявився під градом гірких докорів з боку людей, вкрай незадоволених
його книгою «Безсмертя душі або воскресіння мертвих?» Він писав: «Жодна моя публікація
не викликала такої запеклої, ворожої реакції» [190]. І дійсно, нападки стали настільки
потужними, настільки багато людей були обурені його твердженнями, що він вирішив краще
на якийсь час піти в тінь. Однак нападки на його книгу анітрохи не вразили Кульмана,
оскільки всі вони, на його думку, ґрунтувалися не на екзегетичних аргументах, а на емоціях і
міркуваннях психологічного плану.
Шановний канадський богослов Кларк Піннок згадує деякі види тактики дрібних
нападок, використовуваних для дискредитації тих біблійний дослідників, хто залишив
традиційний дуалістичний погляд на людську природу й, відповідно, доктрину про вічні
39
муки у вогненному пеклі. Наприклад, подібних дослідників пов'язують із ліберальними або
окремими течіями накшталт адвентистів. Піннок пише: «Схоже, відкритий новий критерій
істини, який говорить, що якщо адвентисти або ліберали дотримуються якого-небудь
погляду, виходить, цей погляд неправильний. Начебто про істинність тої або іншої думки
можна судити по тому, хто її висловлює, так що необхідність у відкритому обговоренні
відпадає сама собою. Подібний аргумент, будучи марним у серйозній дискусії, може зробити
потрібний вплив на невігласів, введених в оману такою риторикою» [208,116].
Незважаючи на подібну «тактику виснаження супротивника», біблійний холістичний
погляд на людську природу, який відкидає природне безсмертя й, відповідно, вічні мучення
нечестивих у пеклі, завойовує все більше прихильників серед євангельських християн.
Публічна підтримка цього погляду, яка пролунала з вуст Джона Стотта, авторитетного
британського богослова й популярного проповідника, безсумнівно, робить дану тенденцію
сталою. «Як не дивно, - пише Піннок, - у цьому випадку виникає певного роду асоціативне
визнання, тобто елемент тієї самої тактики, яку використовують проти прихильників цього
погляду. Тепер вже ніхто не може сказати, що на цій позиції стоять тільки єретики або майже
єретики [накшталт адвентистів сьомого дня], хоча я впевнений, що знайдуться люди, які
відмовлять Стотту в правовірності саме на цієї підставі» [208, 162].
Сам Стотт висловлює чимало побоювань із приводу розколів, які можуть викликати
його новітні погляди в церкві, де він є визнаним лідером. Він пише: «Я з великим трепетом
висловлюю свою думку з того, що відчуваю глибоку повагу до давньої традиції, яка
вважається істинним тлумаченням Священного Писання, від якої мені не легко відвернутися,
але ще й тому, що єдність всесвітнього співтовариства євангельських християн завжди мала
для мене величезне значення. Однак дане питання занадто важливе, щоб закривати на нього
очі, і я вдячний Девіду Едвардсу за те, що він спонукав мене висловитися з цього приводу. Я
не догматизую позицію, до якої дійшов. Я як би висуваю гіпотезу. Але я від усього серця
призиваю всіх євангельських християн до відвертого діалогу на основі Писання» [217; 319,
320].
Заклик Стотта, звернений до євангельських християн, навряд чи можливо запровадити
в життя. Євангельські християни пов'язані своїми конфесійними традиційними вченнями
тією самою мірою, що і католики, та і православні. В теорії вони визнають принцип Sola
Scriptura, на практиці ж найчастіше тлумачать Писання у відповідності зі своїми
конфесійними традиційними вченнями. Якщо новітні біблійні дослідження поставлять під
сумнів традиційні доктрини, в більшості випадків євангелічні церкви зволіють залишитися
вірними традиції, а не Sola Scriptura. «Різниця між євангельськими християнами й
40
католиками в тому і полягає, що останні, принаймні, є чесними відносно нормативної
авторитетності свого церковного переказу” [17,24].
Бути
«євангелікалом»
-
означає
дотримуватися
певних
фундаментальних
і
традиційних доктрин, не задаючи питань. Будь-який, хто насмілюється засумніватися в
біблійній обґрунтованості тої або іншої традиційної доктрини, ризикує підпасти під підозру в
«єресі». На великій конференції 1989 року на тему «Що означає бути євангельським
християнином» [184,60-62] Джон Анкерберг, один з учасників конференції, заявив, що
відкидати традиційну концепцію безсмертя душі й вічних мучень у пеклі – це те саме, що
відкидати Божественність Христа [201;182,34] Той самий погляд викладений в [178,82].
Чому ж євангелічні конфесії настільки непохитні в небажанні переглядати своє
відношення до біблійних вчень про людську природу й участь? Адже вони не соромилися
змінювати інші давні традиційні доктрини. Можливо, і цієї думки дотримується зокрема
Самуель Баккіокі, один з авторитетніших професорів теології Університету Ендрюса, США,
одна із причин їхньої твердої прихильності дуалістичному погляду криється в тім, що з ним
взаємозалежні дуже багато інших вчень [17,16-38]. На початку цієї глави ми вже відзначали,
що вірування християн щодо сутності їхньої людської природи значною мірою визначають
їхні переконання стосовно участи людини. Відмова від дуалізму спричинить відмову від
цілої групи пов'язаних з ним доктрин. Це можна назвати «ефектом доміно». Якщо падає одна
доктрина, за нею впадуть чимало інших. Для прояснення даного питання ми коротко
розглянемо деякі доктринальні та практичні наслідки класичного дуалізму.
Класичний дуалістичний погляд на людську природу спричиняє надзвичайну безліч
доктринальних і практичних наслідків. З доктринальної точки зору на класичному дуалізмі
ґрунтується ціла маса вірувань. Наприклад, віра в те, що в момент смерті душа потрапляє в
рай, пекло або чистилище, ґрунтується на концепції природного безсмертя душі, яка
продовжує існування після смерті тіла. Це означає, що якщо властиве душі безсмертя
виявиться небіблійним поняттям, то популярні уявлення віруючих християн про рай,
чистилище й пекло необхідно радикально видозмінити або відкинути зовсім.
Віра в те, що в момент смерті душі святих підносяться в блаженство раю, сприяла
розвитку уявлень католиків і православних про заступницьку роль Діви Марії та святих.
Якщо душі святих перебувають в раю, то цілком логічно припустити, що вони можуть
клопотати за нужденних грішників, які живуть на тлінній землі. Тому благочестиві
православні християни й католики моляться Марії та святим про захист. Подібна практика
вступає в протиріччя з біблійним вченням про те, що «єдиний Бог, єдиний і посередник між
Богом і людьми, Христос Ісус» (1Тим. 2:5). Тим більше, якщо душа не продовжує існування
після смерті й не може функціонувати поза тілом - виходить, все вчення про посередницьку
41
роль Марії та святих повинне бути відкинуте як церковна вигадка. Воістину, перегляд
ставлення до біблійного вчення про людську природу може привести до лякаючих наслідків
для «заповітних сподівань» мільйонів християн.
Подібним же чином віра католиків у те, що в момент смерті душі тих, хто не зробив
непрощенних гріхів, потрапляють у чистилище, призвела до появи вчення, відповідно до
якого Церква на землі має право зараховувати заслуги Христа й святих душ, які страждають
у цьому самому чистилищі. Це право здійснювалося в католицькій Церкві шляхом роздачі
індульгенцій, тобто звільнення від тимчасового покарання внаслідок прощення гріха.
Подібне католицьке віровчення призвело до скандального продажу індульгенцій, що
розпалили іскру протестантської Реформації.
Реформатори розвіяли в порох католицьку доктрину про чистилище як небіблійну, але
зберегли доктрину про те, що душі відразу після смерті виявляються в стані або доконаного
блаженства (на небесах), або мучень, що не припиняються (у пеклі). Знову ж, якщо віра в
існування душі після смерті тіла виявиться небіблійною, виходить, що популярні католицькі
уявлення про чистилище, індульгенції й православно-католицьке про попадання душі в рай
або пекло також повинні бути відкинуті як церковна вигадка.
«Робота, яку почали реформатори, що відкинули доктрину про чистилище, повинна
бути завершена тими, хто дасть нове визначення раю й пеклу у відповідності зі Священним
Писанням, а не із церковними переказами. Навряд чи за таке фундаментальне завдання
візьметься яка-небудь із сучасних протестантських церков. Будь-яка спроба видозмінити або
відкинути традиційні доктрини найчастіше витлумачується як зречення від віри й може
привести до поділу й розпаду. Далеко не всі християнські Церкви готові заплатити настільки
високу ціну», - слушно стверджує С. Баккіокі [17,27].
На думку прихильників холістичного погляду на природу людини, традиційний
дуалізм, крім іншого, підриває надію на пришестя Христа. Віра в піднесення душ на небеса
може зробити неясним, а те й зовсім помрячить очікування Другого пришестя. Якщо в
момент смерті душа віруючого негайно підноситься в блаженство раю, щоб бути з Господом,
то навряд чи він стане тремтливо очікувати тієї години, коли Христос зійде для відродження
сплячих святих. Цей християнин буде насамперед думати про те, як досягти раю негайно,
нехай навіть і у вигляді безтілесного духу. Подібні переживання навряд чи залишають якесь
місце для інтересу до пришестя Спасителя й воскресіння тіла.
Вірити в безсмертя душі - означає розглядати принаймні одну зі складових своєї
особистості як безсмертне єство, нездатне припинити своє існування. Подібна віра
підстьобує впевненість у собі й у можливості своєї душі зійти до Господа. З іншого боку,
вірити у воскресіння тіла - означає не вірити в себе або в можливість безтілесних душ
42
сходити до Господа; інакше кажучи, християнинові залишається вірити у Христа, Який
повернеться для того, щоб воскресити мертвих і перетворити живих. Це означає вірити в
пришестя Господа на цю землю для зустрічі з віруючими, які перебувають у плоті, а не в
піднесення безплотних душ на небеса для зустрічі з Господом.
У Новому Завіті Парусія підкреслює остаточний результат, який полягає в пришесті
Христа до людства, а не в сходженні окремих душ до Нього. Сподівання пришестя для
віруючих - це не порожні обіцянки, але реальна зустріч на цій землі між перебуваючими у
плоті віруючими та Христом у славний день Його повернення. Результатом цієї зустрічі буде
перетворення, яке торкнеться людства та природного миру. Це велике очікування християн,
на думку прихильників біблійного погляду на природу людини, захмарюється та знищується
вірою в особисте безсмертя й небесне блаженство відразу після смерті.
Ще один важливий наслідок індивідуалістичної надії на негайне безсмертя полягає в
тому, що вона зневажає загальну для християн біблійну надію на остаточне відновлення
створеного Богом миру і його мешканців (Рим. 8:19-23; 1Кор. 15:24-28). Коли єдиним
прийнятим у розрахунок майбутнім є виживання власної душі після смерті, до
загальнолюдських страждань проявляється лише поверхневий інтерес, а значимість Божої
спокути для всього нашого світу в цілому здебільшого ігнорується. В результаті, як відзначає
Авраам Кайпер, «більшість християн не заглядає далі своєї власної смерті» [182,82].
Класичний дуалізм викликав до життя певні уявлення про прийдешній світ. У
розумінні більшості віруючих християн рай являє собою щось на зразок духовного будинку
відпочинку десь у космосі, де прославлені праведні душі будуть проводити вічність у
спогляданні, яке не припиняється, і міркуванні. Подібні погляди навіяні скоріше Платоновим
дуалізмом, ніж біблійним реалізмом. Матеріальні складові цього світу уявлялися Платону
злом і, отже, не заслуговували на вічність. Мета людини - досягти духовного царства, де
душі, звільнені від оковів матеріального тіла, перебувають у вічному блаженстві.
Однак при дослідженні біблійних текстів вчені-біблеїсти доходять висновку, що і
Старий, і Новий Завіти відкидають дуалізм між земним матеріальним світом та горнім
духовним царством. Останній етап спасіння, початок якому буде покладено при пришесті
Господа, розглядається в Писанні не як втеча з землі, але як її перетворення. Біблія описує
прийдешній світ не як духовний небесний притулок, населений прославленими праведними
душами, але як фізичну планету Земля, на якій живуть воскреслі праведники (Іс. 66:22;
Об’явл. 21:1).
Що стосується більш практичних міркувань, класичний дуалістичний погляд на
людську природу призвів до культивування сприйняття душі у відриві від тіла та
придушення фізичних потреб і здорових природних спонукань. Всупереч біблійному
43
уявленню про доброту Божого творіння, в тому числі й фізичних тілесних задоволеннях,
середньовічна християнська духовність заохочувала до умертвіння плоті як засобу
досягнення святості. Святими ставали аскети, які присвятили себе головним чином vita
contemplativa і відокремилися від vita activa. Оскільки спасіння душі вважалося більш
важливим, ніж збереження тіла, фізичними потребами організму найчастіше навмисно
нехтували або їх навіть придушували.
Дихотомія між тілом і душею, фізичним і духовним є присутньою в мисленні багатьох
сучасних християн. Багато віруючих пов'язують спасіння більше з людською душею, ніж з
людським тілом. Богослови описують місіонерську роботу Церкви як «спасіння душ». Цим,
як видно, мається на увазі, що душі більш важливі, ніж тіла. Конрад Бергендофф відзначає,
що «Євангеліє не дає приводу говорити про спасіння, яке зачіпає душі без тіл, яким вони
належать. Те, що з'єднав Бог, філософи й богослови нехай не розділяють. Тим часом, вони
винні в роз'єднанні тіл і душ людських, створених Богом як єдине ціле під час творінні, і
провина їх не стає меншою від того, що, за їхніми твердженнями, подібний поділ тільки на
користь спасінню. Поки в нас не буде концепції спасіння, яка б відповідала всім потребам
людини в цілому, нам не вдасться зрозуміти мету Того, Хто став плоттю заради можливості
спасіння людства» [181,188-189].
Деякі прихильники холістичного погляду на природу людини затверджують, що
класичний дуалізм сприяв виникненню сучасного секуляризму й поступовому послабленню
впливу християнської віри на суспільство й культуру. Брайан Уолш (Brian Walsh) і Ричард
Мідлтон (Richard Middleton) у своїй книзі The Transforming Vision (Downers Grove, Illinois,
1984) у главі 7 «Розвиток дуалізму» (The Development of Dualism) виклали свою досить
переконливу версію того, як дуалізм вплинув на виникнення сучасного секуляризму й на
розмежування світського життя й життя духовного (релігійного). Вони бачать взаємозв'язок
між сучасним секуляризмом, який виключає релігію з життя людини, й поділом душі та тіла,
властивим традиційному християнству. Крім того, вони простежують зв'язок між
секуляризмом і поділом царства природи та царства благодаті, сформульованим зокрема
Фомою Аквінським. На думку останнього, природний розум цілком достатній для життя у
природному світі, в той час як благодать необхідна для духовного життя й досягнення
спасіння. Таким чином, схоластичний поділ тіла й душі допускав роз'єднання життя на два
окремих компоненти: vita activa і vita contemplativa, або, говорячи іншою мовою, секулярне
життя й духовне життя.
Даний поділ в остаточному підсумку призвів до переконання, що християнство
повинне піклуватися в основному про спасіння людських душ, у той час, коли держава
повинна взяти на себе піклування про плоть. Це означає, що держава, а не Церква, повинна
44
займатися освітою, наукою, технологією, економічними структурами, соціальними й
політичними питаннями, культурою та суспільними цінностями.
Із цього робиться висновок, що внаслідок прийняття концепції поділу душі й тіла
християни віддали великі сфери життя, моралі й знання силам, що сповідають секуляризм і
гуманізм. Методи викладання та підручники, навіть у християнських школах, відбивають
скоріше гуманістичну філософію, ніж біблійні погляди. Роз'єднання людини на тіло й душу
породило безліч усякого роду помилкових дихотомій у людському житті. Сукупний вплив
концепції дуалізму тіла й душі, таким чином, постає як одна з домінант формування всієї
євро-атлантичної християнської культури та цивілізації і тому просто не піддається оцінці.
Вплив дуалізму можна спостерігати навіть у багатьох християнських текстах, перш за
все в гімнах, молитвах і віршах. Перше речення похоронної молитви, викладеної в
англіканському молитовнику, має яскраво виражений дуалістичний характер: «Оскільки
завгодно було всемогутньому Богу по Своїй великій милості призвати до Себе душу нашого
дорогого покійного брата, нині ми віддаємо його тіло землі» [205,28]. Фраза з іншої молитви,
яка вимовляється під час виконання того ж обряду, видає чітко дуалістичне презирство до
фізичного існування: «З Ним душі вірних по рятуванні від тягаря плоті перебувають у
радості й блаженстві».
Платонічне поняття про звільнення душі від тілесної темниці простежується в рядках,
написаних християнським поетом Джоном Донном: «Коли тіла опиняються в могилі, там не
залишається місця душам» [З вірша Джона Доннa (John Donne) «The Anniversary».]. Багато
християнських гімнів являють собою ретельно завуальовані дуалістичні вірші.
Приклади гімнів, що проявляють ворожість стосовно земного життя, релігійний
ескапізм і прагнення до іншого світу можна легко знайти у збірниках молитв та релігійних
пісень практично всіх християнських конфесій. Деякі гімни зображують цю землю як
темницю, з якої віруючий, звільняючись, підноситься в небесні обителі. Інші гімни
змальовують християнина як мандрівника, який з нетерпінням очікує години розставання із
цим миром: «Тут я мандрівник, мій будинок - небеса; земля безвідрадна й порожня, а
будинок мій - небеса». «Хочу я жити не в цьому світі..., а в країні небесній». Часто навіть не
активно віруючі люди призивають розглядати життя в цьому світі як «виснажливу
мандрівку» і шукати остаточного рятування на небесах, «у височині».
Розглянуті тут доктринальні та практичні наслідки дуалістичного погляду на людську
природу, над якими пересічна людина , вихована в дусі християнської культурної традиції, у
своєму
повсякденному
житті
майже
не
замислюється,
показують
важливість
антропологічних уявлень християнства для сучасних людей. Тема, якій присвячена дана
45
книга, - це не просто академічне питання, але фундаментальне біблійне вчення, яке здійснює
безпосередній або непрямий вплив на величезне число християнських вірувань і звичаїв.
Як і класичний дуалізм, біблійний холістичний погляд на людську природу впливає на
християнське розуміння віруючими самих себе, цього світу, спокути й своєї кінцевої долі.
Біблійний холістичний погляд на людську природу, відповідно до якого людське тіло
й душа є нероздільним цілим, створеним й спокутим Богом, спонукає християн розглядати і
фізичний, і духовний аспекти життя в позитивному світлі. Віруючі християни прославляють
Бога не тільки своїм розумом, але також і тілом, оскільки людське тіло «суть храм... Святого
Духа» (1Кор. 6:19). Писання переконує християн представити свої «тіла... у жертву живу»
(Рим. 12:1). Це означає, що ставлення людини до власного тіла відбиває її власний духовний
стан. Якщо ми опоганюємо наші тіла тютюном, наркотиками або нездоровою їжею, ми
здійснюємо не тільки фізичне опоганення наших тіл, але й духовне опоганення наших душ.
Хенли X. Барнетт відзначає, що «вчинки людей стосовно ближніх і навколишнього
середовища залежать головним чином від того, що вони думають про Бога, про природу, про
себе й про власну долю» [180,65]. Якщо християни будуть розглядати себе й цей світ з
холістичної точки зору як продукт Божого благого творіння й спокути, вони прийдуть до
переконання й будуть змушені діяти як поставлені Богом керуючі, яким довірені їхні тіла та
створений порядок речей.
Біблійний холістичний погляд спонукає християн піклуватися про всі аспекти
людської особистості. У своїй проповіді та вченні Церква повинна заповнювати не тільки
духовні, але й фізичні потреби людини, тобто вчити людей, як зберігати емоційне й фізичне
здоров'я. Це означає, що церковні програми повинні відводити належне місце потребам тіла.
Правильне харчування, фізичні вправи та праця на свіжому повітрі повинні пропагуватися як
важлива складова християнського ладу буття.
Приймати біблійний холістичний погляд на людську природу - для християнина
означає дотримуватися холістичного підходу в євангельській і місіонерській роботі. Цей
підхід має на увазі не тільки спасіння людських «душ», але й поліпшення умов їхнього життя
за допомогою розвитку таких сфер, як здоровий спосіб життя, харчування й освіта. Мета цієї
роботи повинна складатися в служінні миру, а не у втечі від нього. Питання соціальної
справедливості, війни, расизму, убогості й економічної нерівності повинні бути в центрі
уваги тих, хто вірить, що Бог трудиться заради відновлення всієї людської особистості й
усього світу.
Християнська освіта повинна прагнути розвитку всієї людини. Це означає, що
програми християнських шкіл повинні бути націлені на розвиток інтелектуальних, фізичних
і духовних аспектів життя. Добротній програмі з фізичного розвитку учнів необхідно
46
надавати не менше значення, ніж академічним і духовним програмам. Батьки та вчителі
повинні прищеплювати дітям правильні звички в харчуванні, вчити їх піклуватися про своє
тіло й регулярно займатися фізичними вправами.
Біблійна концепція цілісної людської особистості має певні наслідки й для медицини.
В медичній науці останнім часом одержала розвиток так звана холістична медицина.
Прихильники цього напрямку «підкреслюють необхідність брати до уваги людину в цілому:
її фізичний, емоційний і духовний стан, харчування, спосіб життя й навколишнє
середовище» [198,294]. «Лікування, не пов'язане зі служінням людському духу, по суті своїй
шкідливе» [189,133]. Зцілення та збереження фізичного здоров'я повинне обов'язково
торкатися всієї людини.
Біблійний холістичний погляд на людську природу містить у собі й всеосяжний
погляд на спокуту, яка охоплює тіло й душу, матеріальний і духовний світ. Поділ між тілом і
душею, або духом, нерідко супроводжує роз’єднання сфер творіння та спокути. Католицтво і
протестантизм пов'язують спокуту головним чином зі спасінням кожної душі окремо на
шкоду фізичним і всеосяжним аспектам спокути. Святі найчастіше зображуються як
мандрівники, що живуть на землі, але відірвані від світу, чиї душі в момент смерті відразу ж
залишають матеріальні тіла й підносяться в абстрактне місце, назване «небесами». Цей
погляд відбиває класичний дуалізм, при цьому він не здатний представити холістичний
біблійний погляд на творіння людини й навколишнього світу.
Традиційний дуалізм, на думку багатьох сучасних біблеїстів, породжує певного роду
презирство до тіла та природного світу. Ця відчуженість від світу проявляється в таких
гімнах, як «У світі сем немає дому в мене» і «Тут я мандрівник, мій дім - небеса». Подібна
зневага стосовно нашої планети аж ніяк не простежується у Псалмах, де центральною темою
служить прославляти Бога за Його чудові справи. У Пс. 138:14 Давид говорить: «Славлю
Тебе, тому що я дивно влаштований. Чудові справи Твої, і душа моя цілком усвідомить це».
У цьому випадку псалмопевець вихваляє Бога за своє чудесне тіло, про що добре
інформована його душа (розум). Це приклад холістичного мислення, відповідно до якого
тіло й душа становлять частину Божого чудового творіння.
В 91-му псалмі псалмопевець закликає славити Бога на музичних інструментах, тому
що «Ти звеселив мене, Господи, утвором Твоїм: я захоплююся справами рук Твоїх. Як великі
справи Твої, Господи!» (Пс. 91:5,6). Радість псалмоспівця із приводу свого дивно
влаштованого тіла й дивовижного творіння ґрунтується на його холістичній концепції
створеного світу як невід'ємної частини всеохоплюючої картини творіння та спокути.
Біблійний холістичний погляд на людську природу впливає також і на християнське
уявлення про прийдешній світ. Біблія зовсім не розглядає прийдешній світ як ефемерний рай,
47
де прославлені душі будуть проводити вічність, облачившись у білий одяг, співаючи гімни,
граючи на бандурах, молячись, качаючися на хмарах і насолоджуючись амброзією. Навпаки,
Біблія говорить про воскреслих святих, які будуть населяти нашу планету Земля, очищену,
перетворену й удосконалену завдяки пришестю Господа (2 Петра. 3:11-13; Рим. 8:19-25;
О’бявл. 21:1). «Нове небо й нова земля» (Іс. 65:17), на думку прихильників холістичного
погляду на природу людини, - це не відокремлений десь у космосі духовний притулок; це
нинішні небо й земля, оновлені й перетворені до своєї споконвічної досконалості.
Віруючі ввійдуть у новий світ не безтілесними душами, але відродженими,
наділеними плоттю особистостями (Об’явл. 20:4; Ів. 5:28,29; 1 Фес. 4:14-17). І хоча ніщо
нечисте не ввійде в Новий Єрусалим, Біблія проте, говорить, що «царі земні принесуть у
нього славу й честь свою... Принесуть у нього славу й честь народів» (Об’явл. 21:24,26).
Виходячи із цих текстів, прихильники холістичної біблійної антропології роблять висновок,
що все, що має справжню цінність на старій землі, включаючи творчі, художні й
інтелектуальні досягнення людини, знайде своє місце в небесному укладі життя. Сам образ
«граду» відображає ідею активної творчої діяльності й реальних взаємин.
Викликає смуток той факт, що цей надзвичайно конкретний, «приземлений» погляд
на Божий новий світ, викладений у Писанні, був в основному втрачений і підмінений у
свідомості віруючих концепцією ефемерних, духовних небес, яка була нав'язана
платонівським дуалізмом, а не біблійним реалізмом.
Таким чином, з викладеного вище випливає, що люди споконвіків дотримуються двох
основних радикально відмінних поглядів на людську природу. Один позначається як
класичний дуалізм, а інший - як біблійний холізм. Відповідно до дуалізму природа людини
складається з матеріального, смертного тіла й духовної, безсмертної душі. Душа продовжує
існування після смерті тіла й переноситься або на небеса, або в чистилище, або в пекло. При
воскресінні душа нібито возз'єднується з тілом. Ця дуалістична концепція вплинула на
християнське життя й мислення, на уявлення людей про людське життя, про цей світ, про
спокуту та світ прийдешній.
Останнім часом класичний дуалізм потрапив під вогонь критики з боку біблійних
дослідників, істориків християнської Церкви, релігійних філософів і вчених в основному
протестантського спрямування. Біблійні дослідники вивчили антропологічні терміни й
тексти та дійшли до висновку, що біблійний погляд на людську природу далекий від
дуалізму; він явно холістичний. У наш час лунає безліч голосів, які висловлюються проти
дуалізму на користь холістичного погляду на природу людини.
48
Наведений вище огляд триваючої полеміки із приводу біблійного погляду на людську
природу свідчить про надзвичайну значущість даного питання для всієї структури
християнських вірувань і обрядів незалежно від їх конфесійного забарвлення.
Література
1.Баккиоки С. Бессмертие или воскресение: Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни», 2004.
– С. 416.
2.Walsh B., Middleton R. The Transforming Vision - Illinois: Downers Grove, 1984; Cooper J.W.
Body, Soul and Life Everlasting. Biblical Anthropology and the Monism-Dualism Debate - Grand Rapids,
1989. - P. 1; Four Views on Hell, William Crockett, ed. - Grand Rapids, 1992.
3.Ladd G.E. A Theology of the New Testament - Grand Rapids, 1974. - Р. 457.
4.Cooper J.W. Body, Soul and Life Everlasting. Biblical Anthropology and the Monism-Dualism Debate Grand Rapids, 1989. - P. 3.
5.Cooper J.W. Body, Soul and Life Everlasting. Biblical Anthropology and the Monism-Dualism Debate Grand Rapids, 1989. - P. 1.
6.Cooper J.W. Body, Soul and Life Everlasting. Biblical Anthropology and the Monism-Dualism Debate Grand Rapids, 1989. - P. 4.
7.Cullmann O. Immortality of the Soul or Resurrection of the Dead? The Witness of the New
Testament - New York, 1958 - P. 5.
8.Pinnock C.H. The Conditional View // Four Views on Hell William Crockett, ed. - Grand Rapids,
1992 - Р. 161.
9.Tam samo. – P. 162.
10.Stott J.R.W.and Edwards D. Essentials, A Liberal- Evangelical Dialogue - London, 1988. - P. 319,
320.
11.Баккиоки С. Бессмертие или воскресение: Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни», 2004.
– С. 24.
12.Christianity Today (June 16, 1989), pp. 60-62
13.Kantzer К.S. and Henry. F. eds., Evangelical Affirmations - Grand Rapids, 1990; Berkouwer
G.С. The Return of Christ - Grand Rapids, 1972. - P. 34.
14.Aldwinckle R.F. Death in the Secular City - London, 1972. - P. 82.
15.Баккиоки С. Бессмертие или воскресение: Пер. с англ. – Заокский: «Источник жизни», 2004.
– С. 16-38.
16.Tam samo. – C. 27.
17.Berkouwer G.С. The Return of Christ - Grand Rapids, 1972. - P. 82.
49
18.Bergendoff C. Body and Spirit in Christian Thought // The Lutheran Quarterly 6 (August 1954) Р. 188-189.
МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН ЯК ДОМІНАНТИ ДУХОВНОГО
РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Рибачук М.Ф., доктор філософських наук, професор, академік Української Академії
політичних наук,
Український гуманітарний інститут
Вихідним положенням для християнського розуміння соціального буття і устрою
держави є євангельський вислів: «Нестьвласти не от Бога» — «Нема влади не від Бога». Саме
під цим кутом зору свідомий християнин розглядає відносини між державою і церквою. З
такою позицією має рахуватися неупереджений вчений, що досліджує відносини між
державою і церквою в незалежній Україні.
Роки, що минули від дня проголошення незалежності України, дають чимало свідчень
того, що коло релігійно-суспільних проблем не звужується (як гадалося ще донедавна), а
навпаки — із року в рік, із місяця в місяць розширюється. До старих проблем, які дісталися у
спадок, додаються нові, породжені практикою вже нашого, сучасного буття. Але перші й
другі вже важко піддаються розв'язанню. Так, і досі не вдалося вирішити питання
міжконфесійних, міжцерковних відносин, юридичних і майнових стосунків між державою та
релігійними організаціями, участі церкви у соціальному житті. Але всі ці проблеми мають
спільний знаменник, спільний корінь: аморфність, неструктурованість, невиробленість
відносин між державою та церквою. Без теоретичного розв'язання цієї проблеми всі потуги
державних чинників розв'язати будь-яке практичне питання щодо церкви будуть мало
успішними.
Які нині існують способи моделювання державно-церковних відносин?
Традиційно кваліфікація державно-церковних систем ґрунтується на потрійному
розподілі: системи відокремлення, системи конкордату і системи національних церков. Але
ця традиційна класифікація перебільшувала формальні аспекти державно-церковних
відносин на шкоду їх змістові та функціональним особливостям. Вона загалом фіксувала
окремі аспекти державно-церкових відносин, але не створювала їх системні моделі. Тому
наступним кроком у пізнанні цих явищ стала так звана культурно-географічна модель. Вона
50
передбачає такі модифікації: європейську, американську і радянську. Європейська модель
державно-церковних відносин ґрунтується на тому, що певні церкви, які є традиційними, або
національними, здобувають особливий статус. А саме: держава визнає їх виняткову роль і
розробляє спеціальні заходи щодо їх підтримки або культивування.
Згідно з американською моделлю державно-церковних відносин усі регіональні
об'єднання без винятку отримують однаковий статус перед державною: всі різні — всі рівні.
За цієї моделі дозволяється діяльність будь-якої релігії, навітьсатанистів або сайєнтологів.
Радянська модель передбачає практично обмежену вищість держави стосовно церкви,
включення церкви в ідеологічну систему держави. Внаслідок цього церкви були майже
повністю обмежені у своїх правах і існували в дуже обмеженому правовому просторі, який
виключає будь-яку соціальну діяльність поза межами культу.
Культурно-географічні моделі, фіксуючи окремі моменти змісту державно-церковних
відносин, виявилися проте безсилими у фіксації їхфункціонального боку, пов'язаного зі
станом суспільства, в якому діють дані держава і церква. Наприклад, американська модель,
строго кажучи, взагалі не є моделлю цих відносин, передбачаючи їх повну хаотичність та
анархічність.
Радянська модель взагалі не має сама по собі внутрішніх передумов для повного
диктату над церквою.
Європейська модель, при всій своїй привабливості, є статичною, фіксує статус-кво у
суспільстві, особливе становище церков-лідерів, створює несприятливі умови для нових
релігійних напрямів, що утруднює перехід від посттоталітарного до демократичних форм
устрою держави.
Американська модель і в Америці і то працює не ідеально, а будучи впровадженою в
Україні з її посттоталітарним, ранньодемократичним устроєм, вона призведе до повної
хаотичності церковно-суспільних процесів. Тому я
вважаю за доцільне покласти за
наріжний камінь теоретичноїрозробки положення про хронотопічний принцип побудови і
застосування моделей державно-церковних відносин. А саме: ці відносини повинні бути
повністю адекватними реаліям та умовам нашого соціального буття.
Вони не повинні тягнути нас до тоталітарного минулого, але й не тягнути силоміць до
прийдешнього громадянського суспільства. На відміну від марксистського конкретноісторичного принципу пізнання соціальних явищ запропонований підхід припускає саме
можливість перенесення моделей державно-церковних відносин, але за умов строгої
відповідності рівня демократичного розвитку країн — умовно кажучи «донора» і
«реципієнта». За умов відсутності такого спілкування ми стверджуємо неприпустимість
механічних запозичень.
51
З урахуванням цього підходу пропонується функціональний спосіб моделювання
відносин «держава-церква». Якщо спиратися на переважаючий характер цих відносин, то
окреслюються такі їх типи:
1. Повне зрощування держави і релігійних інститутів. Прикладами можуть бути
Королівство Саудівської Аравії, Держава Кувейт, Ісламська Республіка Іран.
2. Радикальне відокремлення держави від церкви і навпаки, те, що Джефферсон
метафорично назвав «стіною відокремлення». За приклади візьмемо США та сучасну
Францію.
3. Підпорядкування церкви державі — так званий цезаропапізм. Згадаймо становище
православної церкви в російській імперії та, частково, у СРСР.
4. Підлеглість держави релігійним установам, що є характерним для теократичних
держав, як Тибет до 1949 р., а нині держава Ватикан. Однією з історичних версій цього був
так званий папоцезаризм.
5. Відносини партнерства, або доброзичливого сепаратизму, коли держава не
втручається в. життя церкви, але створює умови для спільної співпраці в інтересах
суспільства. Держава тут сама себе обмежує встановленням основних правил співпраці
церкви та держави. Цей напрямможна вважати найбільш перспективним для більшості
європейських країн. У разі зміцнення європейських пріоритетів політичного розвитку
України цей напрям стає найперспективнішим і для неї. Але траса наближення України до
європейських стандартів має два вектори. Позиція доброзичливого сепаратизму, коли
держава допомагає церкві, але не контролює її внутрішнє життя, не є повністю тотожною
позиції партнерства. Адже доброзичливий сепаратизм передбачає пасивну роль церкви,
делікатне вивищення держави над церквою, яка перебуває у пасивному стані існування.
Держава тут відіграє активну опікунську роль.
Отже, перед Україною постає питання історичного вибору моделі державноцерковних відносин. Давайте спершу оцінимо шанси кожної з названих моделей.
Малоймовірними є моделі перша і четверта — зрощування держави і релігійних установ, а
також підлеглість держави релігійним установам. Суто теоретично можливими є всі інші
моделі, але найбільш реальними є моделі, зазначені в пункті 5 — доброзичливого
сепаратизму або партнерства.
Слід будувати таку модель відносин держави та церкви, яка б враховувала реальну
ситуацію в країні, не ставила утопічної мети максимізації або мінімізації ролі релігії в
суспільстві.
Американська модель також передбачає повне відокремлення державивід церкви, але
зупинившись на цьому, вона й сама потерпає, коли стикаєтьсяз проявами антигромадських
52
вчинків на релігійному грунті. Ситуаціявседозволеності дуже часто сприяє абсолютизації
релігійної свободи. І тодівиникають ситуації, для виправлення яких необхідне втручання
силовихструктур держави. Тобто принцип повноговідокремлення є необхідним ступенем
соціального розвитку, необхідним, алене кінцевим.
В Україні Церква ще ніколи не була практично повністю відділеною від держави.
Форми їх узалежнення були різними, але в якомусь вигляді залежність церкви від держави
завжди зберігалася. Зберігається вона в певному сенсі і понині. Якщо зараз ми не надамо
Церкві можливості розвиватися максимально автономно, захистивши її від впливу владних
інституцій, політичних сил, а також не знімемо тягар церковних проблем з плеч держави,
політичних діячів та державних чинників, доти не буде налагоджено цивілізоване
співіснування цих двох соціальних інститутів.
Ми повинні виходити з того, що цей фундаментальний принцип має втілюватися в
Україні відповідно до сучасної інтерпретації гуманізму тадемократії. Звичною, усталеною
для нас нормою є відокремлення Церкви від держави і держави від Церкви. У такій
постановці питання імпліцитно прихована думка про антагоністичні, нерівноправні стосунки
держави і церкви. Відносини між ними у такій постановці розглядаються як односторонній
процес впливу держави на церкву як сильнішого фактора на слабший, на менш соціально
вагомий.
Слід ставити акценти на рівноправності суб'єктів державно-церковних відносин, чим
будуть заперечуватися дотеперішні суб'єкт-об'єктні відносини між ними. Відокремлення
держави і церкви передбачає їх автономію, унезалежнення одна від одної. Таке відділення
для більшості систем означає неідентифікацію держави з будь-якою релігією і релігійною
організацією.
В разі нездійснення повного практичного відокремлення церкви і держави в кращому
разі встановлюються відносини доброзичливого сепаратизму. Тому повне відокремлення
згаданих інституцій є необхідністю. Разом з тим воно відкриває дві можливості: важко
врегульованого безладдя і анархізму та альтернативи йому у вигляді рівноправних
партнерських стосунків. Тому Україна на цьому шляху повинна пройти 2 етапи:
1. Повне відокремлення церкви і держави одна від одної.
2. Встановлення рівноправних партнерських відносин між ними. Ми не можемо
зупинитися на етапі повного відокремлення, а вважаємо за необхідне перехід до стадії
партнерських відносин.
Існує також інший блок проблем даної теми, а саме:
1. Засоби законодавчого регулювання відносин між державою та церквою в сучасній
Україні.
53
2. Основи державної політики щодо релігії і церкви.
3. Проблеми національної церкви і держава.
Усі ці проблеми співвідносяться з темою державно-церковних відносин, але вони
становлять окрему підгрупу наукової проблематики, більш практичного характеру.
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВЧЕННЯ ПРО СПАСІННЯ ЦЕРКВИ АДВЕНТИСТІВ СЬОМОГО
ДНЯ З КІНЦЯ ХІХ СТ. ДО НАШОГО ЧАСУ
Рубін І.Л.,
Національний університет «Острозька академія»
Актуальність теми дослідження. На сьогодні можна спостерігати неоднозначне і часто
суперечливе ставлення до Адвентистів сьомого дня. Це зумовлено тим, що одні вважають
цей протестантський напрямок майже нехристиянським культом, інші ж переконанні в його
ортодоксальній суті. Вважаємо, що причиною однією з основних причин бінарності поглядів
є поверхневий розгляд адвентистської сотеріології, та огульний підхід до її тенденцій
розвитку. З огляду на це, виникає необхідність неупередженого аналізу особливостей вчення
про спасіння у контексті сучасних процесів розвитку богослов’я в АСД. Саме тому
актуальність
нашого
дослідження
зумовлюється
його
значенням
для
об’єктивної
релігієзнавчої експертизи аналізованої конфесії.
Метою
дослідження є
виявлення
основних
етапів
розвитку адвентистської
сотеріології з 90-х рр. ХІХ ст. до нашого часу, висвітлення їх домінантних тенденцій та
вивчення сучасних доктринальних засад адвентистської сотеріології
Об’єкт дослідження – богословсько-доктринальний зміст Адвентизму сьомого дня.
Предметом дослідження постає сотеріологічний аспект богослов'я церкви АСД.
Конфесійна література, у якій висвітлювалися б систематизовані погляди на еволюцію
адвентистського вчення про спасіння та сучасний стан, представлена працями Дж. Найта [3;
4; 7], І. Блазена[1]
Розглядаючи розвиток адвентистької сотеріології у період з 90-х рр.. ХІХ ст. до
нашого часу, можемо умовно виділити такі етапи:
І. 1890 – 1920 рр. – на тлі проблем, пов’язаних з протистоянням пантеїзму Дж. Х.
Келлога, екклезіології Т. Джоунса і Дж Ваггонера, та дискусій щодо руху «святої плоті», не
простежується відчутний поступ сотеріологічних уявлень у церкві Адвентистів сьомого дня.
54
ІІ. 1920-ті рр. – відродження інтересу до питання праведності по вірі завдяки
діяльності А. Даніельса, який створив
методологічні
засади розуміння адвентистської
сотеріології як цілісносної системи. Можна з впевненістю сказати, що А. Деніельсу вдалося
повернути інтерес церкви до концепції виправдання по вірі – надзвичайно важливого, на
думку сучасних адвентистських дослідників, богословського питання.
ІІІ. 1930-ті – середина 1950-х рр.. – перебування адвентистського вчення про спасіння
під впливом теології «останнього покоління» М Андреасена, що мала парадигмальне
значення не тільки для означенного періоду. Її вплив відчувається і понині, адже окремі
богословські концепції у сучасному адвентизмі неминуче виходять або з сприйняття певних
ідей Андреасена, або ж з їх негації. Дане вчення містить ідею досконалості святих
останнього покоління на цій землі, життя яких складатиме основу виправдання Бога.
Освячення тут трактується, як «відділення від гріха, визволення від його сили і перемога над
ним» [6], це поступальний процес, що супроводжується доланням пороку як у думках, так і
ділах. Л. Андреасен схиляється до перфекціонізму – уявлення, «що люди ціною власних
зусиль повинні прийти до того стану, коли їм вже не буде потрібний Христос, коли вони
зможуть встояти перед Богом без посередника» [3, с. 146].
ІV. Середина 1950-х рр. – наш час. Початок цього останнього етапу пов'язаний з
виданням книги «Questions on Doctrine», мета якої, полягала в тому, щоб пояснити вчення
адвентистів, вказавши на грані його подібності та відмінності з євангелічним богослов'ям. У
праці зроблено акцент, по-перше, на тому, що Христос, перебуваючи на нашій землі, мав
безгрішне людське тіло; по-друге, тут стверджувалось, що повне викуплення здійснилося на
хресті. Ці дві тези перфекціонізм нівелювали теорії «останнього покоління».
Сформульована І Блазеном «динамічна історико-спасаюча» концепція, полягає у
констатації існування тільки одного виправдання, яке супроводжує людину впродовж всього
її життя, від того моменту, як вона повірила, до остаточного суду, «де реальність і життєвість
цього виправдання випробовується і засвідчується його плодами». Даний підхід є
стрижневим у адвентистській сотеріології, заперечує ідеї як перфекціонізму, що грішить
поверхневим
розумінням
християнської
(Павлової)
концепції
досконалості
так
і
«імперфекціонізму», що нівелює важливість виконання волі Божої.
Аналіз богословських тенденцій у сучасному адвентизмі дає підстави стверджувати,
що його вчення про спасіння розвивається у контексті діалектичного взаємозв’язку
доктринальних
положень,
що
обумовлюють
загальнопротестантських сотеріологічних принципів.
Література
55
ідентичність
церкви
АСД
та
1. Блазен И. Оправдание и суд // Грубины пророчеств: В 3 т.
– 2001 Заокский:
Источник жизни, 1998 – Т. 2 – С. 81 – 140.
2. Жукалюк Н. А. Преображенные Христом. – Заокский: Источник жизни, 2006 – 224
с.
3. Найт Дж. В поисках свого лица / Пер. с англ. – Заокский: Источник жизни, 2009 –
224 с.
4. Найт Дж. Весть 1888 года / Пер. с англ. – Заокский: Источник жизни, 2008 – 256 с.
5. Фрум Л. Пришествие Утешителя. / Пер. с англ. – Заокский: Источник жизни, 2006 –
320 с.
6. M.
L.
Andreasen.
THE
FINAL
GENERATION.
Published
on
LastGenerationTheology.org on 2005-12-28 [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://www.lastgenerationtheology.org/lgt/doc/7gre/and-tfg.php
7. Исследования Библии » Христос – наша Праведность. 02. Весть особой важности
[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://soteria.ru/publ/7-1-0-1110
8. Джордж Найт. Адвентистское богословие в период с 1844 по 1944 годы.
[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://soteria.ru/board/86-1-0-6521
МИРОВОСПРИЯТИЕ ЧЕЛОВЕКА
В СИСТЕМЕ СОВРЕМЕННОГО ГЛОБАЛИЗИРОВАННОГО КУЛЬТУРНОГО
ПРОСТРАНСТВА
Сергеева О.Л.,
Региональный институт философских и культурологических исследований
Последствием глобализации во всех сферах деятельности в планетарном масштабе
становится размывание идентификации личности своей принадлежности к определенной
культуре. В эпоху общепланетарного коммуникативного пространства появляются такие
характеристики человека, как «гражданин мира», что указывает на комфортное ощущение
индивидуумом себя в самых различных культурных пространствах – региональных,
национальных, социальных. [5].
В качестве базовой основы было принято следующее определение культуры,
целенаправленно относимое авторским коллективом именно к ХХ веку – времени появления
постмодернизма. «Это смысл — «мир впервые...». Культура в своих произведениях
56
позволяет нам — автору и соавтору (читателю, зрителю, слушателю) — как бы
зановопорождать мир, бытие предметов, людей<…>.с мучительным осознанием своей
личной ответственности — за культуру, за историю, за нравственность, вот сейчас, в этот
момент возникающие впервые (или — обреченные никогда невозникнуть)» [3] .
В определении отмечено обостренное внимание к чувству личной ответственности
творца за судьбы культуры, мира, человечества. Но, по нашему мнению, такая
ответственность присутствовала всегда, во все эпохи при создании произведений культуры и
не может возникнуть только с началом постмодернизма. Любое произведение искусства
создается впервые, хотя наверняка у любого направления, художественного течения и даже
единичного произведения можно найти аналоги и предшественников. Кроме того, имеет
место одновременное наличие в современном культурном пространстве слоя архаики
(традиции, консервации) и слоя новаторства (креативности, «прогресса»), что не позволяет
отнестись к культуре как к «становлению впервые» «из хаоса современного бытия». Любой
продукт творчества всегда создается впервые, даже если он принадлежит традиционной
культуре и даже если он создается серийно.
Творец создает произведение при следующих необходимых условиях: при наличии
собственного целостного взгляда на современное ему искусство, осознании направления его
развития и, соответственно, пути собственного творчества с учетом его индивидуальных
особенностей, возможностей, уровня мастерства. Без такого понимания «встроенности» в
общий глобальный процесс индивидуальное творчество невозможно, поскольку решает
самый животрепещущий вопрос для любого мастера – вопрос востребованности.
Востребованность отнюдь не предполагает сиюминутную продажу продукта
творческого труда, современный автору социальный заказ. Напротив, известно немало
случаев, когда писатели и музыканты писали «в стол», а художники – «на склад», когда
широко известные, разрекламированные, поддержанные идеологической пропагандой
произведения оставались забытыми именно по причине их конъюнктурности, а в число
шедевров со временем входили произведения, сделанные вовсе с некоммерческой целью –
«для души». Эта составляющая духовности и определяет в конечном итоге жизненность во
времени
продукта
творческого
труда,
будь
то
литературного,
изобразительного,
музыкального или научного.
Любой творец непременно видит перед собой своего зрителя (слушателя, читателя) –
того потребителя, кому предназначен продукт его труда. Представитель «благодарной
публики» непременно мысленно присутствует, причем в настоящем или будущем, просто в
ближайшее время они по каким-то обстоятельствам не могут встретиться открыто. При этом
вряд ли кто-то творил ради «прошлых эпох», то есть оценки его произведения в минувшем
57
времени. Творец может имитировать, подражать, цитировать произведения до него
созданные,
но
ориентируется
всегда
на
современников:
их
уровень
знаний,
распространенные убеждения, мифы, моральные установки, даже заблуждения.
Поэтому сначала рассмотрим характерные черты мировоззрения человека в эпоху
постмодерна. Особые черты российской ментальности, обусловленные историческим
прошлым и отличные от ментальности европейской – нестабильность, непредсказуемость
всей общественной системы и заимствование западных черт.
Следует отдельно выделить понятие универсальности творческого продукта. Найти
ответ на вопрос: на кого она рассчитано? В маркетинге это явление называется
«сегментацией рынка», в психологии – «референтной группой», в педагогике «целевой
аудиторией». Творец должен во-первых, знать свою целевую аудиторию, быть выходцем из
нее, принадлежать ей в прошлом, а в ряде случаев и в настоящем; во-вторых, осуществлять с
ней спор. Так, путешественник во время экспедиции отмечает отличия неизвестной ему
культуры с той, которая является ему, исследователю, материнской. Для его проводников
прохождение того же маршрута не является чем-то экстраординарным.
С понятием «культурного пространства» перекликается понятие «духовной родины»,
введенное
В. Г. Короленко: «Я нашел тогда свою духовную родину, и этой родиной стала
прежде всего русская литература» [1]. Действительно, творец не способен создавать свои
произведения вне границ своей духовной родины, в области, которая ему не близка. При
этом духовная родина понимается как род человеческой деятельности, она может не
совпадать с национальной принадлежностью самого творца.
Литература и изобразительное искусство прошлых столетий (особенно ХIX – XX вв. –
времени начала активных массовых перемещений людей набольшие расстояния) пестрят
описанием ностальгии, как состояния неспособности воспринять текстуальность нового
пространства и встроить себя в него.
Действительно, житель локальной замкнутой в себе общины – творец традиционной
сложившейся
культуры.Окружающие
его
произведения–
прекрасный
образец
для
подражания, поисков индивидуального творчества в рамках мощного стилевого единства.
Творчество в рамках традиционной культуры означает создание «еще одного» образца.
Возникновение стилей локальных культур основано на использовании идей ближайшего
окружения. Замкнутое пространство, ограниченность контактов его жителей способствовали
циркуляции одних и тех же элементов при создании произведений фольклора, а также
предметов декоративно-прикладного искусства(ДПИ). В условии глобализации культурного
58
пространства в орбиту творчества включаются элементы многих локальных культур –
проявляется эклектика.
Принадлежность к локальной культуре и ощущение творцом своей «встроенности» в
нее является мощным защитным фактором психики современного человека. Для
мировосприятия индивида эпохи постмодерна все существует «одновременно»: поэмы
Гомера, сонеты Петрарки, музыка Стравинского и сюрреалистическая живопись Дали.
«Поглощая» информацию разных эпох и цивилизаций, человек лишается внутренней опоры,
если не моральной, то эстетической. Отсюда размывание границ элитарной и массовой
культур, отсутствие критериев для узнавания каждой из них.
Подтверждением могут служить наблюдения и письма выдающегося украинского
художника-монументалистаМ. Бойчукаво время его учебы в Кракове. Он писал о своих
новых знакомых: "Для них /…/ твори французьких модерністів і Гомера - всі однакової
вартості. /…/ Ці поляки не мали до чого прирівнюватися. А я мав! Це були мої рідні пісні,
казки, українська культура» [6]. Обратим внимание на слитность, нерасторжимость всех
сторон культуры, ее целостность. Образцы вербального фольклора – песни и сказки – стали
основой мировосприятия для художника – творца визуального направления.
Последствия
перенасыщенности
информацией
отмеченыфранцузской
исследовательницей болгарского происхождения Ю.Кристевой – это распад психического
пространства, который, по ее мнению, произошел совсем недавно в историческом времени,
уже после исследований Фрейда. «Одно из последствий – это проблема концентрации,
возникающая у современного человека, выражающаяся в трудности читать и писать.
Независимо от обученности технике чтения и письма. Способность к чтению и письму
зависит от психического пространства, от ментального комфорта, еще от равновесия в
семейной жизни. Комфорт в том, что человек чувствует себя уверенным и способным
думать. При психическом дискомфорте психическое пространство больше не принимает…
Это свидетельствует о том, что нет больше … любовных связей …, чтобы обеспечить эту
культурную базу, на которой строится наша цивилизация. Так что чтение и письмо
находятся на грани исчезновения, что само по себе и означает распад психического
пространства» [2].
Для философии ХХ столетия следует также отметить смещение акцентов с
мировоззрения на мироощущение. Хоть эти две проблемы и нерасторжимы, они подвержены
изменениям. Для философии античности и эпохи Возрождения проблема мировоззрения
была центральной. Мироощущение было связано, главным образом, с восприятием
пространства и времени. Мир эллинов был относительно замкнутым, земля плоской, время
цикличным. Эпоха великих географических открытий сделала мир протяженным, землю –
59
шарообразной, пространство приобрело космические масштабы, время стало линейным,
длительным, события получили начало и конец.Если в предыдущие эпохи время не имело
большого значения для изготовления вещи, то с началом промышленной революции
человечек включился в гонку: успеть-успеть-успеть. Успеть в ритм конвейера; успеть за
человеческую жизнь построить карьеру, родить детей, объездить мир и достичь
благосостояния.Следует
успеть
«все»
и
уложиться
в
«срок».
Время
стало
«подхлестывающим».
Современная нам эпоха постмодерна не завершена. Характерный девиз для нее – «все
уже было». Визуальные искусства, в том числе и ДПИ, как правило, являются лишь
гипостазированием мировоззрения человека, характерного для той или ной эпохи. Далее,
спустя
время,
предметы
визуального
искусства,
наоборот,
служат
источником
реконструкции мироощущения человечества в минувший исторический период.
Декоративно-прикладное искусство (ДПИ) является одним из важнейших фиксаторов
социопамяти, наряду с архитектурой и другими видами искусства: «Искусство, являясь
репрезентантом растворенных в обществе ценностей, мобилизует социальную практику в
неменьшей степени, чем рационально-логическое измерение информации» [4].
Еще одним существенным отличием постмодернизма является бутафорность
создаваемых
вещей:
зданий,
мебели,
предметов
ДПИ.
Нет
прочности,
качества,
рассчитанности «на века». Все создаваемое вроде бы и настоящее, но уж очень хрупкое, как
вещь одноразового применения.
Таким образом, искусство эпохи постмодерна отражает дробность, разорванность
внутреннего пространства современного человека, многовариантность истины и ориентиров.
Література
1. Короленко, В. Г. Собр. Соч. в 5-ти томах / В. Г. Короленко // Т.1. –Молодая
гвардия, 1960. – 445 с., Вступит.статья – А. Храбовицкий. С. 4
2. Кристева Ю.[Электронный ресурс] / Ю. Кристева // Вестник Европы, 2005, № 15,
исторический раздел. – Режим доступа:zhz @ russ. ru.
3. Теоретическая культурология. – М.: Академический Проект; Екатеринбург:Деловая
книга; РИК, 2005. — 624 с. (Серия «Энциклопедия культурологии») Главный редактор
серии: Разлогов К.Э. С. 36.
4. Чехлов, С. Ю. Методический анализ категории «Социальная память» [Текст]: дис.
… канд. философ.наук : К.210.006.01: защищена 15.02.2002 / Чехлов, Сергей Юрьевич. –
Кемерово, 2002. – 185 с. – Библиогр.: с. 173-182.
60
5. Энциклопедия для детей. Т.6. Религии мира. Ч.2. М.: Аванта +, 2002. –688 с. –
Международная организация Шри Чинмоя. С. 582-583.
6. Білокінь С. Дитячі та юнацькі роки Михайла Бойчука / Сергій Білокінь //Українське
мистецтво – Весна 2003. – С. 57 - 61.
КОНФЛИКТ В АНТИОХИИ (ГАЛ. 2:11-14) И ДИСКУССИЯ МЕЖДУ
АПОСТОЛАМИ ПЕТРОМ И ПАВЛОМ
Симушов А.А.,
Заокская духовная академія,
Заокский христианский гуманитарно-экономический институт
События, описанные в Гал. 2:11–14, в результате которых отношения между Петром и
Павлом обострились, впервые привлекли к себе внимание еще в патристический период. С
течением времени интерес к ним не только не угас, но, напротив, возрос. Тому есть, по
крайней мере, две причины. Во-первых, благодаря анализу этих событий можно хотя бы
отчасти пролить свет на процесс развития и характер первоначального христианства, о
котором мы имеем весьма скудные сведения. Во-вторых, можно воссоздать жизненный
контекст, подтолкнувший Павла к написанию Послания к Галатам, и лучше понять
развиваемую им аргументацию.
Но наряду с интересом по сей день сохраняется характерное еще для ранних отцов
Церкви некоторое смущение и неясность по поводу произошедшего в Антиохии.
Действительно ли между Павлом и Петром возникло какое-то противостояние? Если да, то
почему? Что послужило толчком? Какова подоплека случившегося?
Найти ответы на эти и многие другие вопросы непросто, поскольку, по мнению
ученых, Гал. 2:11–14 является одним из наиболее сложных фрагментов Нового Завета с
точки зрения реконструкции исторической ситуации . Нам приходится довольствоваться
свидетельством лишь одной из вовлеченных в конфликт сторон – Павла, который о многом
не говорит или говорит намеками. Тем не менее, думается, что анализ текста с привлечением
дополнительных источников, отражающих реалии тех дней, в том числе и других
новозаветных текстов, может помочь в установлении сути произошедших в Антиохии
событий.
Что вкушать или с кем вкушать?
61
Собственно говоря, проблема истолкования данного эпизода, как отмечает Марк
Нанос, сводится к двум вопросам. (1) Что предосудительного нашли (или нашли бы) те, кто
выступал за обрезание, в том, что Петр ел вместе с язычниками? И (2) что
предосудительного увидел Павел в том, что Петр спустя время отказался от участия в
совместных трапезах?
Наиболее распространенное объяснение, предлагаемое исследователями, связывает
сложившуюся ситуацию с самой пищей. Как известно, в Ветхом Завете есть немало
предписаний на эту тему. Запрещается употребление: (1) мяса нечистых животных (Лев. 11;
Втор. 14:1–21); (2) частей, содержащих жир (Лев. 3:17); (3) крови и мяса животных, которые
не были соответствующим образом забиты и кровь которых не была сцежена (Быт. 9:4; Лев.
3:17; 17:10, 15); (4) мяса козлят, приготовленных в молоке матери (Исх. 23:19; 34:27; Втор.
14:21), — повеление, позже расширенное до требования полного разделения мясной и
молочной посуды; и (5) пищи, ранее принесенной в жертву идолам (Исх. 34:15). Все эти
правила сохраняли силу в I в. н.э., и могли создать серьезную преграду на пути иудеев к
совместной с язычниками трапезе.
Считается, что нечто подобное и произошло в Антиохии. Пища, которая была на
столах у язычников, не отвечала требованиям закона. Но Петр, уже наученный ничего не
считать нечистым (см. Деян. 10:9–16), свободно общался и вкушал то, что ему было
предложено, показывая тем самым, что он живет как язычник а не как иудей. Когда же
пришли люди от Иакова, которые придавали этому вопросу большое значение, он,
движимый чувством страха, начал отстраняться. В результате, сам того может быть даже не
сознавая, Петр стал подталкивать, принуждать язычников, желавших сохранить общность,
иудействовать, т.е. соблюдать ветхозаветные предписания относительно пищи, что, конечно
же, не могло не вызвать возражений со стороны Павла. Таким образом, конфликт,
описанный в Гал. 2:11–14, разгорелся вокруг хорошо известных иудейских пищевых
запретов.
Однако, несмотря на привлекательность, эта интерпретация с трудом согласуется с
источниками и тем, что мы знаем о раннем христианстве и иудаизме первого века. Не
вызывает сомнения тот факт, что иудеи очень серьезно относились к содержащимся в
Ветхом Завете указаниям относительно пищи. После насильственной эллинизации при
Антиохе IV Эпифане и последовавшем за этим восстанием Маккавеев, исполнение этих
предписаний стало наряду с обрезанием и субботой восприниматься самими иудеями как
один из элементов их религиозной самоидентификации. Поэтому, откажись Петр, сидя за
столом с язычниками, от всякого рода ограничений, его поведение, действительно, вызвало
бы негодование со стороны тех, кто стоял на стражи веры и обычаев отцов.
62
Но такое понимание текста Павла оправдано лишь в том случае, если язычники,
упоминаемые в Гал. 2:12, никогда раньше с иудейской общиной и ее практикой не
соприкасались. Это маловероятно, поскольку речь идет не вообще о язычниках, а о
христианах из язычников, многие из которых до своего обращения вполне могли
принадлежать к боящимся Бога, т.е. к тем, кто симпатизировал иудаизму.
Существование этой группы хорошо засвидетельствовано как литературными, так и
эпиграфическими источниках. В первом веке многие люди самых разных сословий, включая
аристократическую верхушку, проявляли огромный интерес к иудаизму. Если верить
свидетельству Иосифа Флавия (Иудейская война. 2.18.2; 7.3.3) немалое число таковых было
и в Антиохии, что вполне естественно, поскольку Антиохия к тому времени была третьим
городом в Империи после Рима и Александрии и в нем была большая еврейская община.
Данная категория была, по всей видимости, достаточно широкой и степень
вовлеченности боящихся Бога в практику иудеев различалась. Кто-то просто восхищался
какими-то аспектами иудаизма, кто-то признавал Бога иудеев и включал Его в языческий
пантеон,
кто-то
оказывал
благотворительную
помощь
иудейской
общине,
кто-то
практиковал какие-то ритуалы и следовал каким-то правилам, а кто-то даже отказывался от
многобожия и поклонялся только Богу иудеев. Источники позволяют судить, что среди
боящихся Бога было немало тех, кто подражал иудейским обычаям, и что постановления о
пище одними из первых привлекали к себе их внимание .
Согласно Деяниям Апостолов боящиеся Бога играли важную роль на начальных
этапах распространении христианства. Часто они были одними из первых, кто окликался на
проповедь христианских миссионеров, и составляли костяк только что организованных
общин. При этом вряд ли они тут же отказывались от уже вошедшего в привычку
соблюдения каких-то пищевых запретов. Таким образом, есть основания считать, что в
Антиохии не только христиане из иудеев, но и значительное число христиан из язычников
соблюдало определенные предписания относительно пищи, по крайней мере, на уровне
заповедей Ноя.
Понимание того, что язычники, о которых идет речь в Гал. 2:12, — это христиане,
помогает нам избежать и ошибочного заключения, будто пища, предлагаемая в Антиохии во
время совместных трапез, представляла собой идоложертвенное. Хотя теоретически иудеи
считали требование оставить поклонение ложным богам обязательным для всех язычников ,
на практике они чаще всего не имели намерения обратить их в монотеизм и
довольствовались тем, что последние просто включали Яхве в свой пантеон. Поэтому среди
боящихся Бога было не мало тех, кто продолжал отправление языческих культов. Общение с
такого рода людьми за столом создавало для иудеев определенные трудности, поскольку
63
«еда была неотделима от культа» , так что, вкушая ее, они оскверняли бы себя идольской
нечистотой. Даже если пища отвечала требованиям кашрута, она все равно считалась
неприемлемой для набожного иудея из-за ассоциации с идолопоклонством.
Нет, однако, никаких оснований считать, что в Антиохии христиане из язычников
продолжали открыто поклоняться идолам, подавая Петру тем самым повод для отделения.
Авторы Нового Завета согласны в своем негативном отношении к идолопоклонству и
требовании оставить его. Павел, который не считал обязательным соблюдение правил
ритуальной чистоты, но настаивал на чистоте моральной, не исключение (см. 1 Кор. 5:11;
6:9–10; 10:7; 2 Кор. 6:15–7:1; Гал. 4:8–11). В отличие от боящихся Бога язычники,
обращенные в христианство, порывали со своим прошлым и оставляли служение идолам (см.
1 Фес. 1:9; 1 Кор. 6:9, 11; Гал. 4:8).
Также «есть указания на то, что лидеры ранней церкви единодушно выступали против
вкушения мяса, принесенного в жертву идолам (Деян. 15:20, 29; 21:25; Откр. 2:20; Дидахэ
6.3)». Павел, похоже, разделял это мнение (см. 1 Кор. 10:14–21). Хотя, исходя из 1 Кор. 8, 10,
можно по-разному интерпретировать, почему. Возможно, он на самом деле считал это
недопустимым для верующих , но, равным образом возможно, что он не видел в этом ничего
предосудительного, однако ради слабых в вере и сохранения единство церкви советовал
избегать идоложертвенного. В любом случае будь идоложертвенное проблемой в Антиохии,
Павел вряд ли бы столь резко выступил против Петра, полемизировал бы с ним и обвинял бы
его в том, что он принуждает язычников иудействовать . Как и в Коринфе (1 Кор. 8:9–13;
10:23–28), а затем в Риме (Рим. 14:13–21), Павел мог просто попросить «сильных» ради
любви и единства пойти на уступки.
Таким образом, мы видим, что между иудеями и язычниками, пусть даже тщательно
соблюдавшими иудейские правила, пролегала совершенно определенная религиозная
граница. Для мужчин это было обрезание. Только оно с точки зрения евреев могло изменить
религиозный статус и сделать язычника практически полноправным членом избранного
народа: после того, как язычник совершал обрезания, на него смотрели уже не как на
язычника, а как на иудея, из боящегося Бога он становился прозелитом, и был обязан
соблюдать всю Тору. Только обрезание свидетельствовало о полном, окончательном
оставлении идолопоклонства и обращении к истинному Богу.
Последняя мысль четко прослеживается у Филона Александрийского, когда он
рассматривает феномен обращения язычников в иудаизм и объясняет его (богословский)
смысл. Он постоянно подчеркивает, что стать прозелитом – значит оставить обычаи своих
предков и обратиться к истине, под которой он понимает служение живому Богу. Так,
например, в трактате De Specialibus Legibus (Об особых законах) он характеризует прозелита
64
как того, кто приблизился «к новому и богобоязненному образу жизни, научившись
игнорировать сказочные домыслы своих народов и крепко держаться беспримесной
истины». Из контекста становится понятным, что речь идет об отвращении от
идолопоклонства,
поскольку
далее
Филон
говорит
о
том,
что
на
прозелитов
распространяется запрет на богохульство, к которому они могут быть склонны из-за того,
что с детства были научены ложь считать истиной, а также рассказывается об отступлении
израильтян в Ситтиме (см. Числ. 25), которое является примером того, как люди совершали
надуманные сказочные церемонии. Такое же объяснение предлагается в другом трактате
Филона, De Virtute (О добродетелях): «…после того, как законодатель дал заповедь с
уважением относиться к ближнему, он стал снова показывать, что считает чужестранцев
также достойными того, чтобы в законе были отражены их интересы, так как они оставили
своих родственников, свою родную землю и свои народные обычаи, и священные храмы
своих богов, и служение и почитание, к которым они привыкли, и совершили святое
переселение, сменив место своего обитания с жилища сказочных домыслов на место, где
пребывает определенность и чистота истины, и где поклоняются одному истинному и
живому Богу.
Поэтому, если вопрос в Антиохии действительно касался статуса язычников, а именно
на это указывает Гал. 2:11–14 (отсюда и дискуссия в Гал. 2:15–21 об оправдании), то
говорить о том, что Петр своим отделением требовал от них всего лишь более скрупулезного
исполнения закона, не имеет смысла. Это никак не влияло на статус. Узловым вопросом
было обрезание. И действия Петра подталкивали язычников к мысли именно о нем. В этом
смысл выражения «принуждаешь иудействовать», Гал. 2:14): отстраняясь от язычников,
Петр принуждал их к обрезанию. Без обрезания полноценного общения между иудеями и
язычниками, пусть даже обратившимися в христианство, не могло быть. Проблема могла
быть решена только тогда, когда языко-христиане совершили обрезание; в этом случае она
просто сама собой исчезала.
Но оснований подобно Эслеру считать, что Петр или кто-либо другой открыто
требовал обрезания, нет. Как видно из Гал. 2:11–14, весть пришедших от Иакова была, по
всей видимости, адресована Петру, в крайнем случае, иудео-христианам, но никак не
язычникам, которые были членами антиохийской церкви. Более того, Павел характеризует
действия Петра как лицемерие (2:13), что придает его поведению «политический» характер.
Отделение от язычников было не столько результатом того, что он изменил свое отношение
к ним, сколько тактическим ходом, призванным создать двусмысленность и скрыть его
истинные представления. Похоже, Петр разделял мнение Павла относительно язычников, но
попытался это скрыть. В противном случае, он был бы виновен не в лицемерии, а в ереси.
65
Следовательно, призыв к обрезанию в данном случае присутствовал имплицитно, в
самом поведении Петра, он был логическим следствием его обособления. Хотя сам он,
возможно, этого не сознавал. И лишь реакция Павла, который сумел разглядеть затаившуюся
опасность, открыла ему глаза и помогла понять подлинный смысл произошедшего.
Выводы и импликации
Итак, если попытаться обобщить сказанное выше, то можно придти к следующему
заключению. Основным вопросом возникшего в Антиохии конфликта было обрезание: его
отсутствие у христиан из язычников и имплицитное требование к ним со стороны Петра и
прочих иудеев его совершить. Первое стало причиной отказа Петра от участия в совместных
трапезах с язычниками, поскольку только обрезание с точки зрения набожных иудеев могло
решить проблему их социального и религиозного статуса, очистить их и снять с них клеймо
идолопоклонников. Второе стало причиной резкой критики Павла в адрес Петра, поскольку
действия последнего сводили на нет значение Христовой смерти (см. Гал. 2:21).
Такое понимание сложившейся в Антиохии ситуации имеет ряд преимуществ. Вопервых, оно не выходит за рамки того, что говорится в Послания к Галатам: все вращается
вокруг вопроса с кем. Во-вторых, и в реконструкции событий, и выяснении их подоплеки
оно обращает серьезное внимание на другие релевантные тексты Нового Завета, в частности
Деян. 10–11. В-третьих, оно позволяет соотнести конфликт в Антиохии с эпистолярной
ситуацией: в галатийских церквях, как и в Антиохии, от язычников требовали обрезания. И,
в-четвертых, оно объясняет особенности местоположения рассказа об этом эпизоде в самом
Послании: сходство между тем, что произошло в Антиохии, и проблемой, возникшей в
Галатии, позволяет завершить изложение обстоятельств дела (narratio, Гал. 1:11–2:14) и
перейти к формулировке основного тезиса Послания (propositio, Гал. 2:15–21).
Из этой интерпретации Гал. 2:11–14 вытекает два важных следствия. Первое касается
толкования Послания к Галатам. С появлением «нового взгляда» на апостола Павла стало
принятым считать, что под «делами закона» в Послании к Галатам следует понимать
обрезание, субботу (возможно, также другие праздники) и кашрут (диетические законы).
При этом для подтверждения последнего обычно ссылаются на Гал. 2:11–14. Но, как было
показано выше, такая трактовка возникшей в Антиохии ситуации не имеет под собой
достаточных оснований. Если же согласиться с объяснением, предложенным нами, то нужно
будет признать, что Павел в Галатам ничего не говорит собственно о пище, поскольку в Гал.
2:11–14 речь идет не столько о том, какую пищу можно есть, а какую нет, сколько о том, с
кем есть, каков статус участников трапезы. Таким образом, этот отрывок служит скорее
подтверждением того, что проблема, с которой столкнулись галаты, затрагивала главным
образом вопрос обрезания, о чем недвусмысленно говориться и в самом Послании, чем
66
подтверждением того, что в их адрес выдвигалось требование соблюдать пищевые правила,
на что Павел нигде более не намекает.
Второе следствие касается реконструкции истории раннего христианства после
антиохийского конфликта. Многие исследователи полагают, что Павел в конечном итоге
потерпел поражение, на основе чего делаются далеко идущие выводы о характере его
последующей миссии и дальнейшем развитии Церкви. Однако, как уже указывали некоторые
ученые, эта не более чем догадка, которая строится на крайне сомнительном аргументе —
молчании. Ни Деяния Апостолов, ни послания Павла повода для такого рода заключения не
дают. Более того, игнорируется факт активной кампании по сбору средств для
иерусалимских верующих, которую Павел развернул среди языко-христиан после
столкновения с Петром в Антиохии. Если в Антиохии действительно, хотя и имплицитно, в
центре внимания оказалось обрезание, то после того, как Павел вскрыл проблему и указал на
последствия отделения иудеев от язычников, Петр был поставлен перед выбором: либо
впасть в отступничество и отойти от христианства, либо согласиться с Павлом и признать
свою неправоту, тем более что ранее этот вопрос уже был решен в Иерусалиме (Гал. 2:1–10)
и внутренне Петр разделял мнение Павла. Похоже, что Петр выбрал последнее.
67
РОЗДІЛ ІІ
СУСПІЛЬНІ ГУМАНІТАРНІ НАУКИ У ПРОСТОРІ ГЛОБАЛІЗОВАНОГО ЗНАННЯ
ФОРМУВАННЯ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ
НА МУЛЬТИКУЛЬТУРНУ КОМУНІКАЦІЮ
Богданов О.В., кандидат технічних наук, доцент,
Міжнародна компанія "Netocrat" (США, Нью-Йорк);
Георгінова Л.В., кандидат педагогічних наук, доцент,
Український гуманітарний інститут
В умовах розвитку міжнародного співробітництва актуальність формування у
студентів багатомовності визначається тим, що володіння кількома мовами сприяє не тільки
вмінню орієнтуватись у сучасному багатомовному світі та вирішувати питання ділових
партнерських відносин у мультикультурному просторі, але й з повагою ставитись до
культури іншого народу, його менталітету, цінностей, пріоритетів, особливостей організації
життя.
Особливо
гостро
відчувається
ця
потреба
на
факультетах
нефілологічного
спрямування. Прагнення науковців і викладачів іноземної мови якісно трансформувати
навчально-виховний процес у вищезазначеному напрямі часто не досягають поставленої
мети.
При аналізі вищезазначеної проблеми науковці найчастіше наголошують на таких
факторах як недостатня орієнтованість навчання іноземних мов на сучасні комунікативні
методики; брак реальної практики користування мовою; методична підготовка викладачів,
які навчають мови, не завжди достатньо висока, зокрема тому, що для курсів методики мови
в педагогічних навчальних закладах відводиться мало часу; недостатнім є забезпечення
мовних курсів навчальними мультимедійними засобами [1,с.28]. Тим самим акцент,
здебільшого, ставиться на недоліках операційно-технічної сфери цього виду діяльності. При
цьому мотиваційно-потребнісна сфера діяльності особистості студента часто залишається
недостатньо дослідженою. У той самий час потреби, інтереси, ціннісні орієнтації та мотиви
відіграють провідну роль у погляді на досягнення мети [4, с.160] , у даному випадку, при
вивченні іноземних мов.
68
Отже, необхідно забезпечити перехід від освіти, головним суб’єктом якої є навчальна
інформація, до освіти, головним суб’єктом якої є студент як творець власної особистості,
центральним компонентом особистості якого є ціннісні орієнтації , що виконують
регулюючу функцію його поведінки.
Означена проблема стала предметом розгляду широкого кола науковців. Аналіз
досліджень виявив, що особистісні особливості студента як суб’єкта розвитку досліджували
Б. Г. Ананьєв, Л.І Божович, А.Г.Здравомислов, Є.В.Бондаревська, І. О. Зимня, Л. Г. Карпова
та ін. Сутність професійного становлення та розвитку особистості розглядають як цілісний
процес (А. Г. Асмолова, Т. В. Кудрявцев, Є. Ф. Зеер, Л. М. Мітіна, А. К. Маркова, О.О.
Заболотська та ін.). Роль суспільно-корисної праці як фактора комплексного становлення
мотиваційно-потребнісної та операційно-технічної сфер діяльності особистості висвітлено у
дослідженнях Є.М.Павлютенкова, Б.О.Федоришина, М. П.Тименка, В.В.Ольшанського та ін.
Метою дослідження є аналіз найбільш ефективних педагогічних умов та інноваційних
засобів навчання, які цілеспрямовано впливають на формування ціннісних орієнтацій
студентів на мультикультурну комунікацію
Оскільки оволодіння декількома іноземними мовами є тільки одним із факторів
підвищення конкурентоспроможності випускника , розглядаючи педагогічний аспект
формування ціннісних орієнтацій особистості майбутнього фахівця , ми робимо акцент на
продуктивності його самоуправління цим процесом з точки зору вирішення тих завдань, які
забезпечують підґрунтя його фахової компетентності та культури. Крім того, поширення
нових інформаційних технологій, серед яких важливе місце посідають комп’ютерні мережі,
ставить особливі вимоги до використання їх при підготовці та вихованні фахівця,
пов’язуючи його імідж із професіоналом інноваційного типу. Створення такого принципово
нового підґрунтя для розвитку та саморозвитку особистості майбутнього фахівця , здатного
до роботи у певному полікультурному просторі, сприятиме, на наш погляд, розробці
інноваційних підходів до процесу формування ціннісних орієнтацій студентів.
Виходячи з мети дослідження, було визначено наступні групи цінностей: цінності
вищого порядку, моральні, пізнавальні, творчі, пов’язані із процесом оволодіння мовами,
естетичні, престижні, матеріальні, утилітарні.
В якості альтернативного підходу було апробовано в цілях сприяння вирішенню
зазначеної проблеми технічний засіб навчання нового покоління «Лінгвотренажер En101»[2].
На
підставі
вивчення
передового
педагогічного
досвіду
із
застосування
лінгвотренажера «Еn101» у різних країнах світу, було проведено експериментальне
дослідження щодо ефективності його використання у процесі формування у студентської
молоді
нефілологічних
спеціальностей
ціннісних
69
орієнтацій
на
мультикультурну
комунікацію. В експерименті брало участь декілька вищих навчальних закладів Казахстану,
Росії та України. Основою для здійснення проекту став сайт www.continent1.en101.com.
У
Петропавловському
гуманітарному
коледжі
імені
Магжана
Жумабаєва
використовувалися різноманітні форми організації навчальної та поза навчальної роботи зі
студентами з використанням лінгвотренажера «Еn101»: тестування першокурсників щодо
здібностей до вивчення декількох мов одночасно, олімпіади за методикою «Еn101»,
співробітництво студентів та викладачів щодо розробки проекту «Створення інтерфейсу
лінгвотренажера «Еn101» казахською мовою», проведення нестандартних уроків англійської
мови студентами –майбутніми вчителями під час практики у загальноосвітніх навчальних
закладах.
В результаті співпраці науково-педагогічних працівників випускаючої кафедри
іноземних мов Мурманського державного гуманітарного університету зі студентством
розроблено методичні вказівки з використання лінгвотренажера «Еn101» у навчальному
процесі та створено базовий майданчик у Мурманській гімназії №7 щодо запровадження
систематичної роботи учнів у поза навчальний час з метою додаткового вивчення іноземних
мов через зміст мультимедійної програми «Еn101». Студенти брали безпосередню участь у
реалізації всіх організаційно-практичних заходів даного проекту.
В Українському гуманітарному інституті (м. Буча Київської обл.) студентами IV
курсу – майбутніми менеджерами зовнішньоекономічної діяльності було організовано
товариство
«Discover
yourself»
з
метою
сприяння
студентам
молодших
курсів
нефілологічних спеціальностей у додатковому вивченні англійської мови з використанням
лінгвотренажера «Еn101». Неодноразово студенти організовували розробку сценаріїв та
здійснювали зйомку відеороликів про діяльність «Discover yourself», брали участь у
Міжнародних конкурсах відеороликів за проблематикою інноваційного проекту «Еn101»,
працювали в рамках соціального проекту з виявлення здібностей дітей, молоді та дорослих
щодо вивчення іноземних мов, брали участь в якості тьюторів для дітей і дорослих із
малозабезпечених сімей, які систематично є відвідувачами занять з вивчення іноземних мов
за допомогою лінгвотренажера. Запрошення учнів Бучанської спеціалізованої школиінтернат з поглибленим вивченням іноземних мов на спільні заходи в рамках роботи
товариства «Discover yourself», сприяння співробітникам Інституту у вивченні іноземних мов
з використанням лінгвотренажера, співпраця активу Товариства з представниками міської
адміністрації щодо волонтерського проекту допомоги у супроводженні спортсменів та гостей
чемпіонату «ЄВРО-2012» дозволили реалізувати діяльнісний підхід у процесі формування
ціннісних орієнтацій студентів.
70
У результаті експериментальної роботи на даному етапі було виявлено позитивні
тенденції щодо підвищення рівня сформованості у студентів ціннісних орієнтацій на користь
особистої та колективної праці для людей та турботу про них, відповідальність перед
колективом, толерантність, можливість міжкультурного спілкування, розширення кругозору,
можливість спілкування з носіями мови без перекладача, усвідомлення своїх здібностей до
вивчення мов, упевненість у собі, підвищення рівня самооцінки, свободу щодо
вдосконалення своїх мовленнєвих навичок, можливість самостійно вивчати мови,
можливість для свободи творчості, організаторську діяльність. На практиці більшість із них
відчуло насолоду від результатів своєї праці, радість від результатів вивчення мови та
допомоги іншим, задоволення від суспільного визнання.
Таким чином, за умови зацікавленості студентської молоді в оволодінні іноземними
мовами,
підтримки
її
ініціатив,
усвідомлення
нею
своєї
потенційної
конкурентоспроможності на міжнародному ринку глобалізованого світу, цілеспрямованого
використання інноваційних форм навчальної та поза навчальної діяльності, підкріплених
засобами Інтернет-технологій, формування ціннісних орієнтацій на мультикультурну
комунікацію відбувається достатньо єфективно.
Література
1. Біла книга національної освіти України /акад..пед.наук України; за ред. В.
Г.Кременя.-К., 2009.-185 с.
2. Богданов А. В. Лингвотренажер – ТСО нового поколения и важное звено в
организации массового обучения разговорным иностранным языкам / А.Богданов // Сборник
трудов 2-й Международной научно-практической конференции «Иностранные языки в
дистанционном обучении».-ПГТУ, 2007.
3. Георгінова Л. В., Богданов О. В. Психолого-педагогічні підходи до формування
здібностей майбутніх менеджерів до самоуправління діловою кар’єрою з використанням
високотехнологічних лінгвотренажерів /Л.Георгінова, О. Богданов // Матеріали Міжнар.
науково- практ. конф. «Антикризовий розвиток соціальних та економічних процесів в умовах
глобалізації». – Буча: УГІ, 2011.- С.12-14.
71
ПЕРЕДУМОВИ ОСВІТНІХ РЕФОРМ XVI ст. У ДЕРЖАВАХ ПІВНІЧНІЙ НІМЕЧЧИНІ
Гладков Т.А.,
Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова
Перша половина ХVI ст. в північній частині Німеччини позначена в історії, як час
реформ. Розпочалися вони з реформування Церкви та призвели до виникнення
Протестантизму, одного з трьох головних напрямків християнства [10, 555]. Протестантизм
істотно вплинув на реформування освітніх систем.
На той час панувала схоластика (схоластика від грецьк. sckolastikos шкільний,
вчений). Можна стверджувати, що сам термін «схоластика» був запропонований
письменниками-гуманістами в XV ст. [7, 89-90]. Видатний середньовічний історик Етьєн
Гілсон дав влучну назву схоластичним системам – «собори розуму» [7, 92].
Схоластика систематизувалася, як наука у XII-XIII ст. та мала свої позитиви і
негативи. Схоластична система середньовіччя, як в теології так і в освіті, діяла під могутнім
покровительством та безпосереднім керівництвом римо-католицької церкви на чолі з
папою[2, 70-71]. Все більше прогресивних учителів, викладачів, вчених церковних та
державних діячів середньовіччя схилялися до необхідності запровадження реформ у освіті,
звільнення від засилля схоластики всіх сфер життя західноєвропейських країн, що стало
можливим з приходом епохи Гуманізму[8].
Еразм Роттердамський критикував схоластику з неприхованою іронією. «Займаються
пустопорожньою балаканиною по школах» - пише він у цьому творі, та наводить перелік
абсурдних тем-головоломок, які розгадували тогочасні схоласти в безплідних дискусіях, до
яких вони вдавалися[9, 7].
Звільнення від схоластичної моделі у системі освіти приніс гуманізм [10]. Початок
гуманістичного руху в Німеччині припадає на середину XV століття. Другу половину XV
століття історики визначають, як період раннього гуманізму. У цей час починається
створення учбових закладів нового типу та розповсюдження гуманістичної освіти.
Серед студентів виявилися вже такі, яких схоластична «наука» не задовольняла. Вони
жадібно слухали молодих професорів, що розвивали в своїх лекціях ідеї гуманізму [1].
Великого значення набув винахід книгодрукування в середині XV ст. И.
Гуттенбергом. Відразу розпочалась публікація перекладів з італійської літератури творів
античних авторів , книг для учбових закладів тощо.
72
Замість дорогих і рідкісних рукописів з'явилися дешеві і зручні для читання книги, що
видавалися у великій кількості [1, 686]. Розповсюдження книг допомагало поширенню
гуманістичних поглядів і формуванню основ освіти та науки в Німеччині.
Переважна маса гуманістів належала до інтелігенції в першому поколінні[5]. Німецькі
гуманісти опановують класичну латинську мову, якою користуються і в своїх дослідженнях,
і в художній творчості. Це було поштовхом для створення гуманістичних шкіл, або, як ще їх
називали - «латинських шкіл», котрі виникли в Німеччині у великій кількості. У цих школах
переважала гуманістично-філологічна освіта. Особливою повагою в них користувалася
латинь[4].
Гуманістична
педагогіка,
котра
практикувалась
в
«латинських
школах»,
характеризувалася великою повагою до дітей. В цих школах значну увагу надавали
фізичному та естетичному вихованню, старанному вивченню рідної, грецької й латинської
мов, природознавства, механіки, літератури, математики, мистецтва, географії, астрономії[5].
Багато діячів німецького гуманізму цього періоду зробили все зі свого боку для того,
щоб гуманістичні школи не тільки утворювались, але й процвітали у своєму розвитку.
Наприклад: Еразм Роттердамський написав та видав декілька праць - «Про первинне
виховання дітей», «Про вихованість дітей», «Бесіди», «Метод навчання», «Спосіб писати
листи», «Зброя християнського воїна»,
Джуринський А.Н. зазначає, що О. Гегіус очолював «школи братів загального життя»
в Девентері і Люттіхові. Прийнята в них восьмирічна освіта складалася з двох ступенів [11,
7]. Ректор Гейдельбергського університету Я. Вімпфелінг сформулював концепцію
національного виховання [3] Протягом першого десятиліття XVI ст. гуманісти також
повсюдно діють в університетах.
Школи нового типу на засадах християнського гуманізму виникали усюди на
території Німеччини.
Шкільна справа і педагогіка підпали спершу під впливовість гуманізму, а потім
перейшли під влив реформаційного руху. Головною передумовою реформування освітніх
систем у північній Німеччині стала Реформація.
Початком Реформації, її головним суспільним поштовхом стала публікація заклику
викладача університету Мартіна Лютера міста Віттенберга до теологічної дискусії у вигляді
95 тез. В першій половині ХVІ століття Реформація переросла у могутній релігійно - етичний
та соціальний напрямок у християнстві – Протестантизм.
Вже незабаром Реформація на весь світ заявила про себе новими соціальними
ініціативами, освітніми реформами тощо. «Батько» німецької Реформації, Мартін Лютер, у
73
1501-1505 роках навчався у Ерфуртському університеті, що був у той час головним центром
гуманістичної освіти в Німеччині [6, 8].
Майже через рік після початку Реформації, в 1518 році, професор грецької мови
Віттенберзького університету Філіп Мелангтон, близький соратник Мартіна Лютера, у своїй
вступній лекції «Про виправлення учених занять юнацтва» (De corrigendis adole scentiae
studiis) відкрито заявив про необхідність реформування системи освіти та виклав свою
гуманістичну програму.
Не менш важливим документом, що започаткував школи нового типу, є програмний
лист Мартіна Лютера: «До радників всіх міст землі німецької про те, що їм належить
засновувати і підтримувати християнські школи» проголошений у 1524 році.
Таким чином, ми розглянули декотрі передумови реформування освіти в період
раннього протестантизму. Вироблені спочатку діячами гуманізму, а потім трансформовані та
доповнені ідеологами протестантизму нові погляди на виховання та освіту, сприяли
реформуванню вже існуючих освітніх систем, «прориву» в системі тогочасної традиційної
схоластичної методики та практики педагогіки і освіти
Процес входження України до європейської спільноти відкриває величезні
перспективи для нашої держави, котра розвивається. Тому сьогодні, як ніколи раніше,
створилися історичні передумови для реалізації прогресивних проектів, для того щоб
остаточно реформувати освітню систему в Україні.
Література
1.Всемирная история. Под редакцией Сидоровой Н.А.,Конрада Н.И.,Петрушевского
И.П.,Черепнина Л.В..: М. Государственное издательство политической литературы. Том 3 –
1957 , -896 с.
2.Всемирная история: Возрождение и реформация.- Мн.:Харвест,М.:АСТ, 2001. - 480
с.
3.Джуринский, А.Н. История зарубежной педагогики. Учебное пособие./ А.Н.
Джуринский. - М.: Издательская группа «Форум»-«Инфра-М», 1998.- 218 с.
4.Эйслер Р.Всеобщая история культуры./Перевод с немецкого Лютшь.А./ «Библиотека
самообразования» С.-Петербург. 1905 г.- 204 с.
5.История культуры стран Западной Европы в эпоху Возрождения./ Л.М. Брагина,
О.И. Варьяш, В.М. Володарский и др.; Под ред. Л.М. Брагиной. — М.: Высшая школа, 2001.
— 479 с.
6.Лютер М. Время молчания прошло: Избранные произведения 1520-1526 гг. / Пер. с
нем., ист. очерк, комментарии Ю. А. Голубкина. – 2-е изд. – Х.: Око, 1994. – 352 с.
74
7.Маграт А. Богословская мысль реформации. - О.: Богомыслие,1994 – 316 с.
8.Малый энциклопедический словарь. С.-П.: Брокгауз-Ефрон, 1907.-Т.1, 2079 с.
9.Роттердамський Е. Похвала Глупоті. Домашні бесіди / Е. Роттердамський; перекл. з
латини В. Литвинова, Й. Кобова.- К. : Основи, 1993. - 319 с.
10.Словник іншомовних слів. К.: Головна редакція УРЕ, 1977.- 775 с.
11.Субботин, А.Л. Слово об Эразме Роттердамском Текст. / А.Л. Субботин //
Роттердамский Э. Похвала глупости / Сост., вступ. ст., примеч. А.Л. Субботина. М.: Сов.
Россия, 1991. - 464 с
ДИАГНОСТИКА ОБЩЕЙ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ КОМПЕТЕНТНОСТИ МЕНЕДЖЕРОВ
ПО РАБОТЕ С КЛИЕНТАМИ МЕТОДОМ 360°
Капацына А.А.,
Университет экономики и права «КРОК»
Стратегическое управление персоналом требует понимания того, какие специалисты,
какие их навыки, знания, профессиональные и личностные
качества и установки
необходимы современной
компании для ее
успешного развития. В отечественной
экономической психологии
для оценки подготовленности и общей профессиональной
пригодности персонала применялись такие понятия как психограмма и профессиограмма.
Психограмма
эффективного
- это психологические качества человека, желательные для
выполнения
профессиональной
деятельности,
общения,
для
профессионального роста, преодоления экстремальных ситуаций в труде.
Профессиограмма - это научно обоснованные нормы и требования профессии к видам
профессиональной деятельности и качествам личности специалиста, которые позволяют ему
эффективно выполнять требования профессии, получать необходимый для общества продукт
и вместе с тем создают условия для развития личности самого работника.
В последнее десятилетие при описании требований к должности и оценки
профессиональных и личностных качеств работника
все чаще применяется термин
«компетенция», под которым подразумевается личная способность специалиста решать
определенный класс профессиональных задач. Так же под компетенцией понимают
формально описанные требования к личностным, профессиональным и т. д. качествам
сотрудников компании (или к какой-то группе сотрудников). В данном понимании
75
компетенции используются при оценке персонала. Совокупность компетенций, наличие
знаний и опыта, необходимых для эффективной деятельности в заданной предметной
области называют компетентностью. Современному руководителю важно правильно оценить
компетентность своих подчиненных, поскольку от этого зависит общая успешность работы
всей организации. Среди многообразия оценочных технологий
выделяется анкетная
методика «Оценка персонала методом 360°». Оценка «360 градусов» проводится методом
анкетирования, поэтому подходит для любого уровня персонала. Данный метод позволяет
экспертам, которые оценивают сотрудника, определить в какой степени и в каких областях
компетентен сотрудник. И, следовательно, помогает выявить области,
нуждающиеся в
развитии.
Для этого
разрабатывают оценочную форму с соответствующими критериями
оценки. Используя эту форму, каждый оцениваемый работник, независимо от статуса и
занимаемой должности, получает оценку в цифровом эквиваленте. Эта оценка представляет
собой среднее арифметическое оценок экспертов по выделенным компетенциям. В
оценочной форме каждая область компетенции описана по шкале от 0 до 5, где:
«5» – превышение компетенции; «3» – качество развито в пределах нормы; «1» –
необходимо развивать; «0» – компетенция отсутствует.
При обработке данных вычисляется средний балл по оценочной форме и сравнивается
с
самооценкой
менеджера.
Завершающий
этап
–
собеседование
сотрудника
с
непосредственным руководителем и менеджером по персоналу. Целью такого собеседования
есть: 1) осведомление сотрудника о результатах оценки; 2) постановка новых целей; 3)
создание плана дальнейшего развития работника.
Данный метод применяется 1-2 раза в год для того, чтобы дать возможность
сотруднику усовершенствовать те области компетенции, которые во время оценки получили
низкие баллы.
Метод «360°» позволит руководителю: определить потребности в обучении
персонала, создать кадровый резерв в организации, корректировать систему финансового
вознаграждения, разработать мотивационные программы для разных уровней сотрудников,
корректировать корпоративную культуру организации, выстроить новые стандарты работы в
компании.
Этапы проведения оценки таковы. Вначале создается экспертная комиссия, которая
разрабатывает оценочную форму для каждого сотрудника, куда включает все необходимые
компетенции. Затем проводится непосредственно сама оценка персонала. По каждой
компетенции вычисляется среднее арифметическое значение. Затем проводится анализ
общей компетентности сотрудника, подготавливаются отчет и рекомендации. Руководству
76
предоставляются результаты оценки персонала и обсуждаются возможные будущие
действия. Затем информация о результатах оценки предоставляется самим сотрудникам,
после чего намечается и осуществляется дальнейший план мероприятий.
Ведущим исполнительским звеном почти на каждом предприятии являются
менеджеры по работе с клиентами. Методом экспертных оценок нами был сформирован
перечень базовых компетенций этих сотрудников. Туда вошли такие качества:
1. Опыт
практической 12. Способность понять суть 26. Умение
работы
2. Умение
дела
3. Использование
решать 27. Выполнение
сложные задачи
28. Вежливость
15. Целеустремленность
4. Знание
правовых
вопросов
и
решительность
коммерции
решение
и
финансирования
знания
и
его 31. Деловитость
исполнение
32. Отношение к работе
и 33. Соблюдение дисциплины
упорство
и порядка
18. Самооценка
34. Уверенность в конечном
8. Умение найти выход в 19. Исполнительность,
стрессовой ситуации
9. Умение
успехе дела
дисциплинированность
35. Осознание
решать 20. Требовательность к себе
снабженческие вопросы
10. Самостоятельность
11. Уровень общей культуры
тактичность
за 30. Работоспособность
17. Настойчивость
7. Профессиональные
и
29. Направленность на дело
16. Ответственность
5. Экономические знания
своих
обещаний
прав и 14. Стремление к новому
власти
6. Знания
критику
перерабатывать 13. Способность
информацию
воспринимать
пользы
для
предприятия
21. Коммуникабельность
36. Устойчивость морали
22. Повышение
37. Клиент-ориентация
квалификации
23. Умение
налаживать
деловые отношения
24. Помощь
коллегам
по
работе
25. Учет интересов других
сотрудников
Каждая компетенция оценивалась по 5-балльной шкале. В эксперименте принимали
участие 156 менеджеров по работе с клиентами из разных организаций г. Киева. Были
обнаружены следующие результаты.
77
№
Компетенция
Экспертная оценка
1.
Экономические знания; Знания коммерции и финансирования; 5
Профессиональные знания
(сверхнормативное
развитие
компетенции)
2.
Уровень общей культуры; Способность понять суть дела; 4
Способность решать сложные задачи; Стремление к новому;
(качество
выше
развито
среднего
уровня)
3.
Самооценка;
Исполнительность,
дисциплинированность; 3
Требовательность к себе; Коммуникабельность;
(нормативное
развитие качества)
4.
Соблюдение дисциплины и порядка; Уверенность в конечном 2
успехе дела;
(качество
Осознание пользы для предприятия; Устойчивость морали; ниже
Клиент-ориентация;
5.
развито
среднего
уровня)
Учет интересов других сотрудников; Умение воспринимать 1
критику;
(низкий
уровень
Выполнение своих обещаний; Вежливость и тактичность; развития качества)
Направленность на дело; Работоспособность;
Таким образом, наиболее развитые качества менеджеров – это экономические знания,
знания
коммерции
и
финансирования,
профессиональные
знания.
Наименее
сформированными оказались морально-нравственные компетенции: учет интересов других
сотрудников, умение принимать критику, выполнение своих обещаний, вежливость и
тактичность, направленность на дело.
Литература
1. Абульханова-Славская, К.А. Развитие личности в процессе жизнедеятельности :
Психология формирования и развития личности / К.А. Абульханова-Славская. М.: Мысль,
1981. - 230с.
2. Андреев, А.Л. Знания или компетенции? / А. Андреев // Высшее образование.2005. №2.- С.103-110.
3. Базаров, Т.Ю. Управление персоналом. / Т.Ю. Базаров. -М., Academia 2008. 219 с.
78
4. Булынский,
Н;Н.
Инновационный
характер
управления
качеством
профессионального образования / H.H. Булынский // Вестник Челябинского университета,
2001. № 1 (3). - О. 72 - 83.
5. Гришанова, Т. Компетентностный подход в обучении взрослых / Т. Гришанова. М.:
ИЦ проблем качества подготовки специалиста, 2004, -208с. (Труды методологического
семинара «Россия в Болонском процессе: проблемы, задачи, перспективы»).
6. Наумов В. «Обучение» компетенциям. [Электронный ресурс] – Режим доступа:
http://www.smart-edu.com/e-pedagogika/1944-obuchenie-kompetentsiyam-vladimir-naumov.html
7. Славинский, А.Э. Модель компетенций в системе управления персоналом // Нефть,
газ и бизнес, №9 2009. С.78-79
СРЕДСТВА МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ РЕЛИГИОЗНОГО НАПРАВЛЕНИЯ И
ВОСПИТАНИЕ ЧЕЛОВЕКА
Клинкова С.И.,
Украинский гуманітарній інститут
Средства массовой информации на современном этапе развития Украины заняли одно
из первых мест по значимости и популярности.
Сознание поколений отличается, потому что оно является инструментом познания
мира,
и
оттачивается
объёмом,
характером
и
способом
подачи
информации,
воспринимаемым человеком. Каждое поколение воспитывается на своём наборе знаний и
формирует особый, отличный внутренний мир, наборы ценностей, запретов и критериев
оценок.
В наше время функцию прививания критериев, активности позиции, формирования
ценностей и запретов взяли на себя средства массовой информации (СМИ), часто
руководимые амбициозными людьми, деятельность которых осуществляется по законам
бизнеса, личного сегодняшнего успеха. СМИ обходят процесс осмысления. “Делай как я”возврат к животным инстинктам, стаду, эффективной, но примитивной форме обучения
подражанием.
Развивающая роль системы воспитания, роль воспитательного воздействия средств
массовой информации при этом выступает открыто, делаясь объектом специального
обсуждения, анализа и целенаправленной организации.
79
Развивающаяся личность, находясь на стадии становления в подростковом возрасте,
воспринимает окружающий мир благодаря стереотипам, которые формируются средствами
массовой информации. Вполне можно определить направленность ребенка, взглянув на его
кумиры, увлечения, предпочтения. На этой стадии закладываются основные принципы
жизни, которыми уже взрослый человек руководствуется в жизни.
Только в социальной среде в процессе целенаправленного воспитания происходит
действенная выработка программ социального поведения человека.
Задачи СМИ в современном обществе состоят в следующем:
- навязать стандарты красоты, моды, вкуса молодежи;
- сформировать систему моральных, духовных, этических ценностей и предпочтений
человека;
- произвести сенсацию;
- определить самовыражение и свободу человека;
- сформировать определенный взгляд человека на то или иное событие, происшествие,
предмет, человека, т.д. т.п.
Формирование точки зрения, мнений, предпочтений происходит именно благодаря
средствам массовой информации, причем происходит это подсознательно, независимо от
самого человека.
Поэтому жизненно важно и необходимо производить выбор источников информации,
которая так или иначе обрабатывается мозгом и сохраняется в подсознании.
Такие задачи перед собой ставит большинство протестантских и православных
церквей, создавая информационные порталы на интернет ресурсах, открывая телеканалы и
распространяя газетно-журнальные материалы среди людей.
Их влияние неоценимо и позитивно влиятельно для миллионов посетителей, которые
могут выбирать информационное пространство.
Среди таких источников можно выделить наиболее известные – телеканал «Надія»,
ТБН, CNL, ассоциация «Новомедиа», портал «Invictory», CatholicTube, Маранафа,
«Православие», «Предание», JesusChrist и другие.
В данном докладе, как пример, рассматривается телеканал «Надія».
Этот информационный источник является всемирным спутниковым каналом Hope
Channel, пропагандирующим духовность, здоровый способ жизни, а также выпускающим
программы для детей, молодежи, ток-шоу на актуальную тематику, а также духовнопросветительские программы.
Вещание телеканала ведется круглосуточно, что позволяет иметь доступ к
информации постоянно.
80
Телеканал занял 3-е место по посещаемости портала в интернете, а также среди
телезрителей.
Особенность телеканала состоит в том, что подаваемая информация охватывает все
слои населения, что позволяет формировать настоящие высокоморальные ценности.
Программы, которые транслируются, направлены на позитивное развитие мышления,
которое способствует формированию христианских принципов жизни и взглядов.
Христианские средства массовой информации несут важную информацию, которая не
оценивается в денежном эквиваленте.
Духовные основания предшествуют честному бизнесу и этичной политике. Есть то,
что стоит продолжать, несмотря на заведомую изначальную убыточность. В то же время
христианские СМИ влиятельны и состоятельны в долгосрочной перспективе.
Христианские СМИ опосредованно влияют на все, меняя в первую очередь мышление
человека, и уж затем отношения социокультурной, экономической, политической, бытовой
сфер жизни.
"ЕН101" КАК ФАКТОР СОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ ПОДГОТОВКИ СТУДЕНЧЕСКОЙ
МОЛОДЕЖИ К ПЕДАГОГИЧЕСКОЙ И УПРАВЛЕНЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ
Молдабаева Б.У.,
Петропавловский гуманитарный колледж имени Магжана Жумабаева
Роль сетевых конференций и сообществ в повышении квалификации педагогов и
учащихся педагогических специальностей.
Тренажер En101 прочно вошел в систему образования. Накоплен богатый
практический опыт использования тренажера в образовательных проектах.
Большую помощь учителям, учащимся оказывают сетевые конференции. Сообщество
En101 объединяет людей творческого склада, талантливых педагогов, одаренных учеников,
менеджеров, методистов учебных заведений, полиглотов, и тех кто только начал
самостоятельное изучение иностранного языка. О преимуществах и возможностях проекта
En101 можно узнать на сайте http://pedsovet.com. Сайт предлагает преподавателям
иностранных языков интенсифицировать процесс обучения с помощью новых интернеттехнологий.
81
«Вы - сегодняшние преподаватели иностранных языков - счастливые люди! Именно
вам повезло заниматься своим делом в эпоху необычайных перемен. Cегодня доступный
массам интернет (3-я информационная революция) вызывает к жизни новые формы передачи
и получения знаний. Это открывает перед организаторами учебного процесса и каждым
преподавателем иностранных языков широчайший простор для творчества». Этими словами
приветствия от Александра Богданова, мы напутствуем своих студентов отправляющихся на
практику.
Во всех группах нового набора колледжа, то есть у всех первокурсников на первых
уроках предметов языкового цикла используется методика определения лингвистических
способностей учащихся на тренажере En101. Олимпиада «Полиглот» способствует высокой
мотивации в изучении языков, вызывает большой интерес не только у преподавателей и
учащихся, но и у родителей. ХХI век – ВЕК ПОЛИГЛОТОВ. Во всех развитых странах
образование имеет наивысший приоритет, внедряются новые технологии в учебный процесс,
уделяют особое внимание изучению английского языка и других иностранных языков.
Президент нашей страны Нурсултан Назарбаев считает, что новое поколение казахстанцев
должно быть трехъязычным, свободно владеть казахским, русским, английским. «Без
широкого знания английского языка сложно говорить о подлинной конкурентоспособности
нации. Пришло время создания специальной программы углубленного и интенсивного
изучения английского языка во всех общеобразовательных школах и вузах нашей страны.
Необходимо подумать о привлечении крупных образовательных структур Великобритании и
США
к
этой
программе».
Сегодня
в
Казахстане
на
государственном
уровне
предпринимаются все меры для осуществления этой идеи.
Научное общество учащихся колледжа (в дальнейшем НОУ) – это добровольное
творческое объединение учащихся работающих в цикловых комиссиях, стремящихся
развивать свой интеллект, приобретать навыки научно-исследовательской деятельности,
совершенствовать свои знания в определенных областях науки.
Участие
учащихся
в
работе
НОУ
является
неотъемлемым
элементом
профессиональной подготовки. Совместная работа над проектами: «Создание интерфейса
лингвотренажера En101 на казахском языке»,
«Создание уроков детского цикла
лингвотренажера En101 на казахском языке» объединила учащихся специальностей:
«Переводческое дело», «Учитель иностранного языка начального образования», «Учитель
казахского языка и литературы», «Вычислительная техника и программирование». Работы в
проектах способствуют формированию у будущих специалистов высокого уровня
самостоятельности, ребята понимают что результат работы зависит от эффективности и
согласованности совместных действий «переводчиков» и «программистов».
82
У гуманитарного колледжа имени Магжана Жумабаева богатая история - на ниве
преподавания здесь когда-то работали писатель Сабит Муканов, поэт и публицист Магжан
Жумабаев, учился писатель Иван Шухов. Среди учащихся колледжа проводится конкурс
сочинений, посвящённых творчеству знаменитых земляков М.Жумабаева, С.Муканова,
И.Шухова на казахском, английском, русском языках. Разнообразная тематика сочинений,
собственное видение проблем, поднятых в произведениях наших земляков, оригинальность
жанров выявили знание учащимися творчества писателей, способствовали развитию
интереса к литературному наследию прошлого, формированию собственного мнения,
воспитанию преемственности между поколениями. Победителями конкурса стали : 1 место –
Самаратов Азат, учащийся казахского отделения группы 30 (сочинение на английском языке
по творчеству И.П.Шухова); 2 место – Казиева Жадыра, учащаяся казахского отделения
группы 48 (сочинение на казахском языке по творчеству С.Муканова); 3 место – Бутузова
Юлия, учащаяся русского отделения группы 44 (сочинение на русском языке по творчеству
М.Жумабаева).
Возможность получения учащейся молодежью практического опыта преподавания
иностранного языка с использованием тренажера En101 осуществляется при прохождении
практики в школах. На преддипломной практике в сельских школах, не имеющих выхода в
Интернет, учащиеся колледжа используют новые сетевые технологии, подключаются к сети
Интернет через флэш устройства только для того, чтобы использовать возможности
тренажера En101 на уроках. Студенты увлеченно используют арсенал методических приемов
лингвотренажера. Уроки иностранного языка наших студентов получаются интересными На
конференции по результатам педпрактики студенты делятся впечатлениями и своими
наработками. Серьезная профессиональная подготовка дает студентам возможность
педагогического роста.
Тренажер можно использовать как основу для осуществления собственных задумок,
проектов, которые выходят за рамки аудитории, учебного заведения, города, страны.
Это - идея, которая вдохновляет сотни и тысячи людей по всему миру в том числе и
Разею Касимову- директора общеобразовательной школы-лицея при Петропавловском
гуманитарном колледже имени Магжана Жумабаева.
Выпускники этой школы-лицея поступают не только в самые престижные вузы
страны, но и обучаются в учебных заведениях Китая, Российской Федерации, Турции,
Японии, Франции. Учащиеся лицея достигли хороших результатов в международных
соревнованиях научных проектов в таких странах как: США, Греция, Чехия.
Ученики Разеи Касимовой Рахимжанова Нургуль и Айгуль Молдабаева стали
Лауреатами
конкурса
волонтерских
проектов,
83
организованного
Назарбаевскими
интеллектуальными школами и Республиканским научно- практическим центром «Дарын».
Конкурс волонтерских проектов, был организован для того, чтобы научить школьников духу
волонтерства и работе на благо общества. Тема проекта: Овладей английским языком и
реализуй свою мечту. Цель проекта: Оказать помощь учащимся лицея и колледжа в
совершенствовании
английского
языка,
используя,
образовательный
сайт
ЕN-101.
Предоставить возможность свободного доступа в Интернет для совершенствования
английского языка учащимся колледжа и лицея из малообеспеченных семей. Это позволит в
какой-то мере поднять уровень владения английским языком на базовом уровне.
Работа над проектом занимает свободное время учащихся 10 класса Молдабаевой
Айгуль
и
Нургуль
Рахимжановой.
Старшеклассницы
сами
проводят
занятия
по
иностранному языку на тренажере En101 в начальных классах и с учащимися 5-6 классов. На
таком уроке и не страшно ошибиться, поскольку учителя свои, старшеклассники. А особо
отличившиеся в изучении английского языка получают призы. На школьных линейках
девочки сами объявляют о результатах соревнований на тренажере и достижениях с ЕN101
на английском языке, вручают дипломы особо отличившимся ученикам!
ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ РОСІЇ НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ПЕРШОЇ
СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Проданюк Ф.М., кандидат історичних наук, доцент,
Український гуманітарний інститут
В останні роки посилився інтерес як вчених так і широкої громадськості до
малодосліджених сторінок вітчизняної історії. Значну зацікавленість істориків викликають
питання військового будівництва. Однак ще й сьогодні маємо значне коло малодосліджених
проблем. Серед них питання участі Чорноморського флоту в військових операціях Першої
світової війни. Це визначає актуальність даного дослідження.
Метою роботи є аналіз становища Чорноморського флоту на завершальному етапі
Першої світової війни в 1917 р.
Завдання наукової праці: з’ясувати основні завдання, які були поставлені перед
Чорноморським флотом в кампанії 1917 р..
В 1917 р на Чорноморський флот покладалися такі завдання.. По-перше, він повинен
був продовжити розпочату ще в 1916р. блокаду Босфору та Анатолійського узбережжя
84
Туреччини. Основним засобом блокади німецько-турецького флоту в районі Босфору було
використання бойових кораблів та підводних човнів, а також мінних загороджень. В. 1917р.
кораблі Чорноморського флоту поставили близько 2300 мін в районі Босфору та турецького
порту Зунгулдак. Це дало можливість до червня 1917р. блокувати вихід у Чорне море
бойових кораблів Німеччини та Туреччини. Дії кораблів Чорноморського флоту полегшувала
й та обставина, що лінійний крейсер «Гебен» та легкий крейсер «Бреслау» - ядро німецькотурецького флоту знаходилися в той час на ремонті, а інші бойові кораблі через мінну
небезпеку в районі Босфору та відсутність вугілля змушені були без діяти. Лише незначна
частина турецьких тральщиків в першій половині 1917р. тралила міни біля Босфору та в
районі Варни. Це дозволило кораблям Чорноморського флоту до липня 1917р. блокувати
постачання морем турецьких військ на Кавказі та перевезення із району Зунгулдак-Ереглі в
Константинополь вугілля.
Тимчасовий уряд використовував різні заходи для підвищення бойової активності
кораблів Російського флоту. Зокрема, в 1917р. бойовим кораблям дозволили захоплювати
ворожі торгівельні судна, які перевозили цінні вантажі. Значна їх частина мала належати
командуванню кораблів як бойові трофеї.
В 1917 р. Чорноморський флот нараховував близько 400 кораблів і допоміжних суден
і біля 40 тис. Матросів й офіцерів. До складу флоту входило 100 бойових кораблів, у тому
числі 7 лінкорів, 2 крейсери, 22 есмінці (з них 2 недобудованих), 4 міноносці, 17 підводних
човнів (з них 6 незавершених) та ін.
Економічна та політична криза, що охопила царську Росію наприкінці 1916- на
початку 1917 рр. негативно вплинула і на становище кораблів Чорноморського флоту.
Значна частина кораблів вийшли з ладу і потребували ремонту. Поряд з цим понизилася
якість ремонтних робіт. Тривалий час на капітальному ремонті перебували легкі крейсери
«Прут» і «Кагул», подвійний мінний загороджувач «Краб», 9 есмінців, 2 підводні човни та
інші кораблі.
В 1917 р. Чорноморський флот поповнився 4 есмінцями («Гаджибей», «Каліакрія»,
«Керчь» та «Феодонісі»), лінійним кораблем «Воля» (колишній «Імператор Олександр ІІІ»),
3 підводними човнами, 2 тральщиками, 2 загороджувачами та 31 катерами. На початку цього
ж року озброєння встановили на румунських пароплавах «Дакія», «Король Карл» і «Троян».
Протягом кампанії 1917р. Чорноморський флот поніс незначні втрати в бойових
операціях проти німецько-турецького флоту. На початку травня затонув підводний човен
«Морж», а в червні – есмінець «Лейтенант Зацаренний». Не мав значних втрат і німецькотурецький флот. Всього протягом 1917р. затонули турецький есмінець «Ядигар» та
міноносець «Хамід-Абад».
85
По-друге, на Чорноморський флот покладалися обов’язки сприяння сухопутнім
військам в районі гирла Дунаю та Східної Анатолії. Однак виконання цього завдання
кораблями флоту протягом кампанії 1917р. носили обмежений характер. Вони виразилися
лише в епізодичних артилерійських обстрілах ворожих укріплень та веденні розвідувальних
операцій для командування Кавказького, Румунського і Південно-Західного фронтів.
По-третє, кораблі Чорноморського флоту мали забезпечити військові та вантажні
перевезення на Чорному та Азовському морях. Однак впоратися з виконанням цього
завдання в повній мірі командуванню флоту не вдалося.
Четвертим важливим завданням Чорноморського флоту у кампанії 1917р. була
підготовка великої десантної операції в районі Босфора. Передбачалося одночасно висадити
в районі Босфора корпус в складі 3 піхотних дивізій, 3 артилерійських бригад та інших
підрозділів. Виконання цього завдання вимагало підготовки значної частини транспортних
засобів. Тому в лютому 1917р. суднобудівні заводи Одеси, Миколаєва, Севастополя та
Херсона розпочали ремонт і будівництво самохідних барж, катерів, пароплавів, спеціальних
ботів та інших десантних засобів. Другим кроком підготовки до десантної операції можна
вважати формування нових частин та з’єднань морської піхоти. Наприкінці березня . в
основному було завершено формування Чорноморського полку морської піхоти. В березніквітні 1917р. кораблі флоту приступили до розвідки узбережжя противника в районах
майбутньої висадки. Вперше в історії флоту з цією метою широко почали використовувати
морську авіацію. Однак економічне і політичне становище в Росії та загострення ситуації на
фронтах змусило Ставку у травні 1917р. відкласти до осені висадку десанту.
Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії сприяла поваленню
самодержавства, проголошенню демократичної республіки та виникненню двовладдя. З
одного боку, до влади прийшов Тимчасовий Уряд, а з другого – Петроградська Рада
робітничих і солдатських депутатів. У проведенні своєї політики остання спиралася на
місцеві ради робітничих і солдатських депутатів.
Під тиском революційних матросів та солдатів командуючий Чорноморським флотом
адмірал О.Колчак змушений був у квітні-травні 1917р. перейменувати назви деяких кораблів.
«Імператриця Катерині ІІ» була перейменована в «Вільну Росію», недобудовані лінійні
кораблі «Імператор Олександр-ІІІ» - в «Волю», «Імператор Микола-І» - в «Демократію»,
авіатранспорт «Олександр-І» - в «республіканця» та авіатранспорт «Микола-І» - в
«Авіатора».
В 1917р. однією з найвпливовіших організацій серед моряків Чорноморського флоту
був Центральний виконавчий комітет Рад солдатських, матроських і робітничих депутатів
86
Румунського флоту. Чорноморського флоту і Одеського військового округу (РУМЧЕРОД),
який утворили у травні 1917р. Більшість у РУМЧЕРОДі становили есери та меншовики.
Утворення рад солдатських та матроських депутатів сприяло тому, що останні
починають впливати на стан флоту та військових частин. Ослаблення влади та авторитету
командирів негативно зустрів командуючий Чорноморським флотом О. Колчак, який
прагнув посилити дисципліну. З цією метою він відправляв у тривалі бойові походи ті
кораблі, де, на його думку, була небезпека радикалізації поглядів моряків. Зрозуміло, що
така поведінка адмірала викликала незадоволення у значної частини матросів. На початку
літа 1917р. у Колчака загострились стосунки з матроськими комітетами. Останні ініціювали
18-19 червня 1917р. на багатьох кораблях та
матросів
та
солдатів,
які
ухвалили
у військових частинах проведення зборів
рішення
вимагати
відставки
командуючого
Чорноморським флотом адмірала О.Колчака та начальника штабу флоту контр-адмірала А.
Смірнова. 19 червня аналогічне питання розглянули також делегатські збори представників
флоту та Севастопольського гарнізону. Збори підтримали вимогу солдатів, тому Тимчасовий
уряд був змушений відкликати адмірала О. Колчака та контр-адмірала А. Смірнова до
Петрограда. Новим командуючим флотом призначили начальника 2-і бригади лінійних
кораблів контр-адмірала В. Лукіна. Однак командував флотом він не довго. Вже через місяць
у серпні 1917р. командуючим Чорноморським флотом став контр-адмірал О. Немітц. На
противагу адміралу О. Колчаку новий командуючий флотом прихильно відносився до
матроських комітетів. Мабуть не випадково їхня доля склалася по-різному. Перший очолив
збройну боротьбу з більшовиками у Сибіру, на Уралі та на Далекому Сході, а другій
перейшов на бік радянської влади.
Наприкінці серпня 1917р. виникла ще одна впливова матроська організація
-
Центральний комітет Чорноморського флоту (Центрофлот), який був створений з ініціативи
Севастопольської Ради військових і робітничих депутатів. До складу Центрофлоту входили
48 представників від частин і кораблів Чорноморського флоту. Більшість у комітеті складали
есери та меншовики.
Влітку 1917р. значним впливом на Чорноморському флоті почав користуватися й
український національно-визвольний рух. Його розвитку в Криму і на Чорноморському
флоті сприяв гурток «Кобзар», який з березня 1917р. почав легально діяти у Севастополі.
Вже через місяць керівництво цього гуртка стало ініціатором створення у Севастополі Ради
Української Чорноморської Громади. Її головним завданням було визнано: «зорганізувати
українців-вояків Чорного моря, а також побережжя його».
Головою Ради обрали
В. Лащенка, а його заступниками вчителя М. Коломійця та матроса М. Пащенка. При
Раді Української Чорноморської Громади утворили ряд секцій, які очолили члени гуртка
87
«Кобзар». Рада мала свій національний прапор (жовто-блакитний), а у військової секції був
запорозький малиновий стяг із білим хрестом на ньому.
Рада Української Чорноморської Громади організувала майже на всіх кораблях
Чорноморського флоту українські корабельні ради та гуртки. Серед них найбільш
чисельними і впливовими були ради лінійних кораблів – «Іоан Золотоустий», «Ростислав» і
«Св. Євстафій»; крейсерів – «Пам'ять Меркурія», «Кагул» і «Прут»; мінної бригади та
міноносця «Завидний».
Важливим центром українського національно-визвольного руху на Чорноморському
флоті поряд з Севастополем була Одеса, де в 1917р. українські матроси і офіцери утворили
військовий кош. Під впливом національного руху знаходився броненосець «Синоп». Й
цілком закономірно саме представник цього військового корабля, матрос Пилипенко брав
участь у роботі Українського національного конгресу, що проходив 6-8 квітня 1917р. в
Києві. Саме на цьому форумі було вперше оголошено, що матроси-українці Чорноморського
флоту готові не тільки підтримувати Центральну Раду, але й захищати українські інтереси.
Делегати Чорноморського флоту брали активну участь у всіх трьох українських
військових з’їздах (травень, червень, жовтень 1917р.). Саме завдяки їм І Всеукраїнський
Військовий з’їзд прийняв рішення домагатися від Тимчасового Уряду, щоб у балтійському
флоті укомплектувати деякі з кораблів виключно командами української національності, а
Чорноморський флот поповнювати й далі виключно українцями.
Весною 1917р. Тимчасовий Уряд негативно зустрів посилення українського руху на
флоті і в армії. Зокрема, в Одесі командування вирішило змінити екіпаж непокірного
українського броненосця «Синоп». Матросів-українців відправили на інші кораблі, а їх
замінили росіянами.
У вересні 1917р. Центральний комітет Чорноморського флоту (Центрофлот, ЦКЧФ)
зосередив в своїх руках управління всіма російськими кораблями на Чорному морі. На нього
покладалися завдання підтримки боєздатності флоту та проведення його демократизації.
Чорноморський Центрофлот підпорядковувався Центральному комітету Всеросійського
воєнного флоту, який, в свою чергу, знаходився під контролем Тимчасового Уряду. ЦКЧФ
толерантно ставився до просвітницької роботи, яку проводила Рада Української
Чорноморської Громади серед матросів-українців, вбачаючи в цьому один із напрямків
демократизації флоту. Однак він був категорично проти українізації на кораблях
Чорноморського флоту.
Тривалий час керівництво Центральної Ради не приділяло належної уваги українізації
Чорноморського флоту, яка в основному проходила стихійно або завдяки Українській
Чорноморській Громаді. Ре6альні кроки по зміцненню своєї позиції в Криму були здійснені в
88
жовтні 1917р. На початку цього місяця Генеральний секретаріат послав свого представника ,
Д. Антоновича в Крим для ознайомлення із станом справ на військових кораблях, що
знаходилися в Севастополі. Важливість цієї поїздки для Центральної Ради пояснювалася ще
й тією обставиною, що саме в цей період більшовики та ліві есери почали посилювати свій
вплив на моряків. Одночасно на деяких кораблях Чорноморського флоту моряки самі почали
піднімати синьо-жовті прапори. Вони брали приклад з крейсера «Світлана», який на Балтиці
підняв український національний прапор. За ініціативою Української Чорноморської Ради 12
жовтня 1917р. у Севастополі було проведено день підтримки дій моряків крейсера
«Світлана». Під час проведення екіпаж міноносця «Завидний» підняв замість андріївського
український прапор. Моряки ухвалили рішення встановити тісні контакти з Українським
військовим комітетом.
Події в Севастополі змушують керівництво Центральної Ради та Українського
військового
комітету
виробити
чітку
програму
дій
для
проведення
українізації
Чорноморського флоту. Це питання також було винесено й на ІІІ Всеукраїнський військовий
з’їзд, що проходив з 20 жовтня по 1 листопада 1917р. у Києві. В останній день роботи з’їзду
було прийнято рішення про утворення Морської генеральної ради та ухвалено її статут. Рада
визнавалася представництвом всіх політичних партій і організацій українських моряків та
портових робітників Чорного й Балтійського морів.Морська генеральна рада з 20 членів, які
одночасно ставали членами Центральної Ради. Вони також мали право направити одного
свого представника до Малої Ради. Очолив Морську генеральну раду В. Лотоцький.
У жовтні 1917р. керівництво Тимчасового уряду вирішило ще раз повернутися до ідеї
проведення десантної операції у Чорному морі. Однак на цей раз десант планувалося
висадити в районі Синопа. Його основу мали складати війська Кавказького фронту. Операція
отримала умовну назву «Нахімов». Однак і ця операція не відбулася. Адже в Росії активно
зростали антивоєнні та революційні настрої серед солдатів та матросів. Це призвело до того.
Що командуванню Чорноморського флоту так і не вдалося сформувати десантні частини.
Тому Ставка вирішила здійснити замість десантної операції морський напад на Синоп з
метою політичного впливу на Туреччину та звільнення в Кастамонії англійських полонених.
Значний вплив на становище Чорноморського флоту мало підписання командуванням
Румунського фронту та урядом Румунії 26 листопада 1917р. у Фокшанах сепаратного
перемир’я з країнами Четверного Союзу. Підписання цього перемир’я було погоджено з
державами Антанти. На весь період дії Фокшанського перемир’я припинялися військові
операції на Чорному морі та його узбережжях, була встановлена демаркаційна лінія на морі,
яку заборонялося порушувати морським та повітряним силам. Для врегулювання
судноплавства у Чорному морі уповноважені вищого командування Німеччини, Австро89
Угорщини, Туреччини та Болгарії, з одного боку, і уповноважені командуючого Українським
фронтом генерала Д.Г. Щербачова утворили Фокшанську комісію.
Значний вплив на події в Криму восени 1917р. мав Перший загально чорноморський
з’їзд-форум моряків Чорноморського флоту, який проходив 6-19 листопада в Севастополі. В
його роботі прийняли участь 88 делегатів від з’єднань і кораблів Чорноморського флоту.
З’їзд заслухав звіт Центрального комітету Чорноморського флоту, затвердив його статут і
положення про судові комітети. Головним комісаром Чорноморського флоту було обрано
матроса Василя Власовича Роменця, якого ще в липні 1917 року ЦК РСДРП(б) направив в
Севастополь на допомогу місцевим більшовикам. Завдяки підтримки останніх дуже швидко
він став членом виконкому Ради військових і робітничих депутатів та Центрального комітету
Чорноморського флоту.
ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА СУЧАСНІ СУСПІЛЬНІ ПРОЦЕСИ В
УКРАЇНІ
Рибачук М.Ф., доктор філософських наук, професор,
академік Української Академії політичних наук,
Український гуманітарний інститут
Сучасні засоби масової інформації виконують кілька функцій. Це, насамперед,
просвіта- не тільки перелік факторів подій за день, але й аналітична подача інформації,
подій, виявлення тенденцій, професійний коментар експерта. По-друге – порівняльна
функція – пропозиція різних варіантів інтерпретації подій, історичні аналогії. Особливо
важлива ця функція на історичному перехресті, коли суспільство виявляється перед дилемою
вибору того або іншого щляху розвитку (прийняття Конституції, вступ до НАТО,
референдуми тощо).
По-третє, контрольно-критична функція – здійснення суспільного чи громадянського
контролю. На практиці більшість цих функцій засобів масової інформації не завжди
реалізовується. Так тепер іноді тільки заперечується будь-який позитивний досвід
радянського часу. І це одна надзвичайно важлива обставина: у політичних ток-шоу
абсолютно відсутні функції зворотнього зв’язку.
У той же час критична функція неймовірно підсилилася й стала домінуючою.
90
На українському телебаченні мало програм, присвячених проблемам культури,
високих зразів духовності, де б отримували можливість висловлювати свої думки про
наболіле звичайні люди, до яких політики ставляться іноді лише як до електорату. Для цього
потрібні постійно цільоспрямовані й системно організовані зусилля з боку як глядачів, так і
журналістів.
КОМП’ЮТЕРНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ
НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Христіанінов О.М., кандидат педагогічних наук, доцент
Бердянський державний педагогічний університет,
Христіанінов В.О.,
Національний авіаційний університет
Сьогодні комп'ютерні технології стали одним із основних високотехнологічних
інструментів ефективної організації життєдіяльності сучасного ділового суспільства.
Останнім часом змінився не тільки обсяг знань, необхідних сучасній людині, але й серйозних
змін зазнають способи вивчення нового матеріалу. Упровадження комп'ютерів у навчальний
процес вищої школи призвело до появи нових освітніх технологій і форм навчання, які
дозволяють значно підвищити його ефективність.
У традиційній схемі навчання виникає чимало проблем, пов’язаних із потоком нової
інформації, який постійно зростає, ускладненням знань, відсутністю ілюстративного
матеріалу. За таких умов акцент на інтенсивну самостійну роботу студентів не дає бажаних
позитивних результатів. Успішно розв’язати зазначені проблеми можна з допомогою
мультимедійних засобів і технологій. Потенційні можливості комп'ютерних технологій,
мультимедійних засобів та наявна в наш час у вищих навчальних закладах технічна база
дозволяють будувати усі види занять на якісно новій технологічній і методичній основі.
Активне впровадження в навчальний процес цих засобів дозволяє створювати різноманітні
навчально-методичні матеріали з великим обсягом
довідкового та ілюстративного
матеріалу, поданого у вигляді тексту, графіки, анімації, відеоелементів. Такий матеріал може
бути використаний викладачем під час аудиторних занять, а також студентами в процесі
самостійного опрацювання навчального матеріалу.
91
Мультимедійні технології збагачують процес навчання, дозволяють зробити його
ефективнішим, оскільки втягують у процес сприйняття навчальної інформації кілька органів
сприймання, унаслідок чого частка засвоєного матеріалу значно зростає.
Інтерактивність комп’ютерних засобів навчання дозволяє активізувати всі види
діяльності людини: розумову, мовну, фізичну, перцептивну, що прискорює процес засвоєння
навчального матеріалу. Поєднання звичайних і комп’ютерних форм навчання створює нову
якість у передачі навчальної інформації й засвоєнні системи знань.
Зараз ще рано робити остаточні висновки про ступінь впливу мультимедійних
технологій на освітню галузь у цілому, тому що часовий інтервал існування цих технологій
занадто малий порівняно з періодом розвитку педагогічної науки. Але все ж цілком
можливо відстежити деякі тенденції, які починають виявлятися у зв’язку з розгляданою
проблемою. Насамперед, це виникнення так званих «інформаційних середовищ навчання»
і «віртуальних освітніх просторів», побудованих за системою «учень-посередник-вчитель»,
де в ролі посередника виступають сучасні засоби інформаційних технологій [2].
Зміст усіх навчальних матеріалів у комплексі повинен відбивати необхідний і достатній
рівень знань і навичок, що їх повинен опанувати випускник вишу. Зміст електронних засобів
навчального призначення має бути адекватним сучасним технологіям навчання, ураховувати
необхідність активного використання комп’ютерної техніки в навчальному процесі.
Навчальний матеріал структурують так, щоб сформувати в слухачів власний тезаурус
науково-предметних знань, розвинути навички володіння професійними прийомами,
методами і способами їхнього застосування.
Традиційна лекція має безсумнівні переваги не тільки як спосіб донесення
інформації, а й як метод емоційного впливу викладача на студентів з метою підвищення
їхньої
пізнавальної
активності.
Але
нинішніх
студентів уже не можна готувати за моделлю 60-80-х років XX ст. Багато відомостей і
методів вже не викликають у них інтересу, оскільки студенти переконані, що ці відомості
занесено в комп'ютерні бази даних, а методи реалізовано в пакетах прикладних програм.
Тому викладання має змінюватися згідно зі зміною суб'єкта навчання. Цим суб'єктом нині
є індивід комп'ютеризованого суспільства з усіма новими властивостями, що випливають
звідси
і
виявляються
в
його
психологічних
установках,
звичках, мотивації, сприйнятті інформації тощо. Отже, як об'єкти навчання маємо тандеми
«студент + комп'ютер», принаймні, потенційно. Кінцевою метою навчання тепер стає
формування гібридного інтелекту — інтелектуального симбіозу людини і комп'ютера.
Відповідно викладання має бути зверненим не тільки до студента, а й до його комп'ютера,
а точніше — до тандему «студент + комп'ютер». Навчання такого тандему означає
92
планомірне розширення і розвиток індивідуального сегмента єдиного освітньо-наукового
інформаційного середовища (ЄОНІС), тобто розширення екоінформаційної ніші тандему і
поступове формування гібридного інтелекту [1]. Таке навчання потребує не просто
забезпечення комп'ютерами, а передбачає осмислення впливу комп'ютеризації на мету,
зміст і методи навчання та відповідної модернізації навчального процесу.
Застосування інформаційних технологій змінює способи донесення навчального
матеріалу. Одночасне використання різних видів інформації: тексту, зображення, анімованих
картинок, аудіокоментарів, цифрового відео – дозволяє викладачеві дохідливіше пояснювати
сутність різних процесів, показувати роботу механізмів, машин, приладів та іншого
устаткування, забезпечувати високу ефективність засвоєння теоретичного матеріалу. У
зв'язку з зазначеним вище, проблеми розробки навчальних курсів з використанням
комп'ютерної мультимедійної підтримки у вигляді презентацій навчального матеріалу
стають дуже актуальними.
Автор цієї статті проводить роботу щодо створення навчально-методичних комплексів
на основі комп'ютерних мультимедійних презентацій, які охоплюють два важливих сегменти:
- розроблення комп'ютерних мультимедійних презентацій лекційного матеріалу;
- розроблення комп'ютерних мультимедійних презентацій для практичних занять і
самостійної роботи студентів.
Зокрема, нині такі комплекси повністю розроблено для дисциплін «Вибрані питання
технічної механіки», «Практикум з технічної механіки» та «Методика викладання технічних
дисциплін». Вони успішно апробовані у процесі навчання магістрантів – майбутніх
викладачів технічних дисциплін.
Основним
структурним
компонентом
комплексу
є
змістовий
електронний
мультимедійний модуль виучуваного матеріалу. Як «матеріальну основу» такого модуля
використовують файли презентацій навчального матеріалу, розроблені за допомогою
програми PowerPoint. Електронний модуль складається з двох блоків – контрольного й
інформаційно-методичного. Контрольний містить вхідні комп’ютерні тести контролю знань,
які орієнтують студента на вивчення модуля; спеціальні завдання різного ступеня складності,
що їх студент повинен виконати в ході вивчення модуля і підсумкові тести контролю рівня
засвоєння студентами матеріалу модуля. Інформаційно-методичний блок включає:
– методичні рекомендації до вивчення модуля;
– мультимедійні лекційні демонстрації, гіпертексти лекцій, опорні конспекти;
– електронний практикум для вироблення умінь і навичок застосування теоретичних
знань із прикладами виконання завдань;
93
– лабораторний практикум з інтерактивною анімацією, методичні рекомендації з його
виконання і форм і звітів;
– інтерактивні мультимедійні матеріали для проведення ділових ігор і розв’язання
ситуаційних задач методичні рекомендації щодо їх використання;
– додаткові навчальні та довідникові матеріали для самостійної роботи.
Розглянемо зміни, яких зазнають форми проведення занять з використанням деяких із
наведених компонентів інформаційно-методичного блоку.
Насамперед істотної модернізації зазнають лекції. Викладач у процесі лекції широко
використовує мультимедійні презентації, які являють собою тематично й логічно зв’язану
послідовність інформаційних доз матеріалу модуля, тезово відображають його ключові
моменти, включають основні формули та схеми, а також статичні та динамічні зображення
виучуваних об’єктів. Їх демонструють за допомогою мультимедійного проектора. Студенти
до початку лекції отримують опорні конспекти, які становлять комплект слайдів презентацій,
роздрукованих таким чином, щоб сторінка містила кілька слайдів та поле для заміток. Такі
конспекти дозволяють студентові зосередитися на демонстрації презентацій, не витрачаючи
часу на копіювання зображень.
Лекції із застосуванням мультимедійних презентацій проходять у спеціалізованій
аудиторії, де встановлено аудіо-, відеотехніку, до комплекту якої входить телеустановка з
кольоровим монітором і комп'ютер.
На відміну від лекційних презентації, використовувані для самостійних занять
студентів, мають текстову частину і велику кількість гіпертекстових додатків. Гіпертекстова
система навігації побудована таким чином, щоб була витримана логіка і систематичність у
засвоєнні змісту програмового матеріалу, не допускалися прогалини в його вивченні. З
презентацією можна працювати в двох режимах. Перший – траєкторію вивчення матеріалу
задає викладач, блокуючи доступ до наступних тем, поки не вивчено попередні. Другий –
траєкторію навчання студент вибирає самостійно, виходячи зі своїх інтересів і пізнавальних
здібностей. Роботу з комп'ютерними презентаціями студенти здійснюють безпосередньо на
екрані персонального комп'ютера за допомогою клавіатури. Для досягнення більшого
динамізму і зв’язку зміна кадрів відбувається із застосуванням різних ефектів анімації –
імітації напливу, розчинення та інших.
Отже, використання комп'ютерних технологій у навчальному процесі призводить до
істотної перебудови самого навчального процесу і водночас дозволяє розв’язати низку
найважливіших завдань у підготовці фахівців якісно нового рівня, таких, що відповідають
сучасним вимогам. Крім того, комп'ютернітехнології дозволяють створити нове покоління
94
навчальних посібників – комп'ютерних підручників і навчально-методичних комплексів,
насичених мультимедійними можливостями.
95
РОЗДІЛ ІІІ
СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ЛІНГВІСТИКИ ТА МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ
ІНОЗЕМНОЇ МОВИ
ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ІНОЗЕМНОЇ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА
МЕТОДИКИ
Акініна Н.Л., кандидат педагогічних наук,
Український гуманітарний інститут
Процес розвитку методики викладання іноземної мови як окремої науки почався
підчас остаточного формування методів, форм, прийомів та засобів викладання будь-якої
мови як іноземної у спеціальних наукових працях. Однією із перших методичних праць,
опублікованих в Україні, була «Методика викладання іноземних мов у вищій школі» за
редакцією Ю. Жлуктенка [5].
У сучасному розумінні термін методика викладання іноземної мови є синонімом до
терміну методика навчання іноземної мови і вживається із значенням «1. Наука, яка
досліджує закономірності, цілі, зміст, засоби, прийоми, методи системи навчання, а також
вивчає процеси навчання і виховання на матеріалі іноземної мови. 2. Сукупність методів,
способів, прийомів навчання, спрямованих на володіння іноземною мовою» [1: 152].
Вирішальним етапом у формуванні методики викладання іноземної мови як науки
стало активне функціонування методики викладання російської мови як іноземної. Можна
навести дуже багато фактів, які засвідчують викладання російської мови в Україні. Це
явище поширювалось по всіх республіках СРСР. «З середини 1950-х років в багатьох
країнах Східної Європи розпочалося масове викладання російської як іноземної. Тоді й
виникла необхідність розробки методики викладання російської мови для іноземців»
[7:51]. Але ж вивчення російської мови як іноземної розпочалося ще з 30-х років ХIX
століття у Харківському університеті
Становлення ж методики викладання української мови як іноземної (УМІ)
розпочалося з 20-х років ХХ століття. Л. Паламар зазначає, що «викладання української
мови іноземним студентам в Україні ведеться з 1922 року» [6: 41], проте відсутні
опубліковані наукові праці, які підтверджують достовірність цього питання. Вважаємо, що
96
час зародження методики викладання УМІ на території України припадає приблизно на 70і роки ХХ ст., оскільки саме тоді почали виходити друком науково-методичні праці з цієї
дисципліни. Час появи методики викладання УМІ за кордоном – 50-і роки ХХ століття,
коли було видано підручники з української мови як іноземної. Серед зазначених періодів
окремо не виділено методики викладання української мови (як рідної). Це спричинено тим,
що ця наука мала свою специфіку впливу на методику викладання УМІ. Основні принципи
методики викладання української мови застосовували у процесі навчання іноземців.
Створення підручників та інших навчальних матеріалів з УМІ також відбувалося дуже
часто на основі принципів навчання рідної мови. Особливо ця тенденція була поширена в
місцях проживання закордонного українства або у світових вищих навчальних закладах, де
іноземці вивчали українську мову (переважно на кафедрах україністики).
Мовознавці Н. Захлюпана, І. Кочан вважають, що «у 20-х роках ХХ століття
робляться численні спроби визначити зміст методики, сформулювати її основні принципи,
основним з яких був принцип навчання рідною мовою» [3:255]. в Детально досліджено
розвиток методики навчання української мови С.Т.Яворською, яка зауважила, що «на 70-ті
рр. (ХХ століття) методика сформувалася і утвердилася як педагогічна наука. У наукових
працях питання методики навчання мови розглядалися у двох напрямах – теоретичному і
практичному [6:15]. Найчастіше методику викладання української мови пояснюють як
педагогічну науку, що досліджує закономірності викладання української мови у школі, а
не у вищих навчальних закладах. Достатньо повним і таким, що відповідає сучасному
рівню розуміння цієї науки, вважаємо визначення: «Методика викладання української
мови – наука, яка досліджує процес навчання української мови, розкриває закономірності
засвоєння різних сторін мови, визначає і вмотивовує засоби передачі знань учням» [3: 160].
Першим етапом вважаємо зародження науки, яке припадає орієнтовно на 70-ті роки ХХ
століття, коли у 1973 році вийшов друком перший двомовний «Підручник української
мови [Ukrainian. Text-book for beginners]», авторами якого були Ю.О. Жлуктенко, Н.І.
Тоцька, Т.К.Молодід [2]. Це видання вперше засвідчило, що українську мову можна
вивчати.
Другим етапом стали 90-ті роки ХХ ст. У 1993 року в Ялті відбулася перша
Міжнародна наукова конференція «Українська мова як іноземна: проблеми методики
викладання», де науковці окреслили основні проблемні аспекти науки, що стало
вирішальним у її подальшому розвитку. Отже, протягом дев’яностих років відбулися
повільні, але важливі для методики процеси.
І, нарешті, третій етап – сучасний розвиток української як іноземної мови та
методики її викладання. Українська мова сьогодні є для студентів іноземців не просто
97
частиною сучасної культури, але і запорукою їх успіху у майбутньому. Досягнення
високого рівня володіння українською мовою не можливе без фундаментальної мовної
підготовки у вищій школі. У нашій державі склалася досить непроста ситуація з
викладанням української мови іноземним громадянам. І не піднімати цієї проблеми
неможливо. Вирішення її можливе тільки при умові, що у вищих навчальних закладах буде
удосконалена і переорієнтована на нові технології методика вивчення української мови як
іноземної.
Література
1. Азимов Э., Щукин А. Словарь методических терминов (теория и практика
преподавания языков) / Э.Азимов, А. Щукин – СПб, 1999.
2. Жлуктенко Ю.О., Тоцька Н.І., Молодід Т.К. Підручник української мови (Ukrainian.
Text-book for beginners) / Ю.О.Жлуктенко, Н.І. Тоцька, Т.К.Молодід – К., 1973.
3. Захлюпана Н., Кочан І. Словник з методики укладання української мови // Вісник
держ. ун-ту «Львівська політехніка» // Серія «Проблеми української термінології» :
Матеріали 6-ї Міжнародної наукової конференції СловоСвіт 2000 / Н. Захлюпана, І.
Кочан– 2000. – № 402. – С. 255–258.
4. Лебович В. Добридень, Україно! (Створення сучасного підручника української мови
нового типу для початківців) // Мовознавство: Тези та повідомлення ІІІ
Міжнародного конгресу україністів. – Х., 1996. – С. 51
5. Методика викладання іноземних мов у вищій школі / За ред Ю. О. Жлуктенка. – К.,
1971.
6. Теорія і практика викладання української мови як іноземної: Зб. наук. праць. –
Львів, 2008. – Вип. 3.
ПРАІНДОЄВРОПЕЙСЬКА МОВА Й АРЕАЛЬНО-ХРОНОЛОГІЧНА
СТРАТИФІКАЦІЯ
ТА ЕТИМОЛОГІЯ
Болдирев Р.В., доктор філологічних наук, професор, академік Академік вищої школи
України,
академік Академії вищої освіти України,
Український гуманітарний інститут
98
Серед
евристичних
напрямів
індоєвропейського
мовознавства
надзвичайно
важливим − враховуючи авторитетність власне лінгвістичної експертизи − є порівняльноісторичне вивчення лексики давніх і сучасних індоєвропейських мов, що об’єктивно
поглиблює і розширює можливості реконструкції як фрагментів індоєвропейського
лексичного корпусу, так і визначення у координатах простору і часу діалектної
диференціації давнього індоєвропейського ареалу, виявлення параметричних ознак його
рухомості і дискретності, ареально-хронологічної стратифікації та міграційної локалізації,
встановлення кодифікації за алгоритмом Ех oriente lux "Світ приходить зі Сходу"
"культурного" словника серій інфільтрацій до діалектів праіндоєвропейської мови з давніх
діалектів спільносемітської мови (періоду її розпаду не раніше IV тис. до н.е.) й
давньоєгипетської мови (Ближній Схід − IV тис. до н.е.) та шумерської мови (Месопотамія −
IV тис. до н.е.).
1. Парадигми сучасних уявлень щодо етномовного ландшафту Давньої Європи й
Афроазійського регіону у контексті віддзеркалення доісторичних мовно-міграційних
процесів на теренах Євроафроазії демонструють у лексико-семантичному просторі
діалектних груп праіндоєвропейської мовної спільноти виокремлення переважно трьох
найархаїчніших серій лексичних ізоглос, що репрезентують різні − за своїм складом,
структурою і часом − рівні диференціації праіндоєвропейської мови:
− анатолійсько-тохарсько-італьсько-кельто-греко-германо-арійсько-балто-слов’янська
ізоглоса (пор. рефлекси, що продовжують праіндоєвроп. *Hŭ-, *Hu-(ei)- // *Hue(i)- // *uē- //
*ue(i)- // *uo(i)- // *au(e)- // *(a)uē(i)- "дути; віяти");
− тохарсько-аріо-греко-вірмено-балто-слов’янсько-германо-кельтська ізоглоса (пор.
рефлекси,
що
продовжують
з
різними
давніми
індоєвропейськими
діалектними
поширювачами кореня праіндоєвроп. *sū- (*sŭ-) // *seu- // *seue- "народжувати");
− тохарсько-кельто-італьсько-германо-балто-слов’янська ізоглоса (пор. рефлекси, що
продовжують з різними давніми індоєвропейськими діалектними поширювачами кореня
проіндоєвроп. *ual- "бути сильним").
2.
Наведений
корпус
архаїчних
лексичних
індоєвропейських
ізоглосарій
кореспондується з різними хронологічними рівнями членування спільноіндоєвропейського
мовного простору й формування давніх історичних індоєвропейських діалектів.
2.1. Перша серія лексичних ізоглос демонструє найбільш давній етап диференціації
праіндоєвропейської мови пізнього періоду її існування на два ареали: 1) ареал, який став
основою
для подальшого виокремлення германо-балто-слов’янських та аріо-греко-
99
вірменських діалектів; 2) ареал, який став основою для подальшого виокремлення
анатолійських, тохарських та італьсько-кельто-іллірійських діалектів.
2.2. Друга серія лексичних ізоглос віддзеркалює хронологічно більш пізню діалектну
взаємодію в межах, що об’єднують тохарський ареал з діалектами аріо-греко-вірменського і
балто-слов’янсько-кельто-германського ареалів.
2.3. Третя серія лексичних ізоглос представляє хронологічно ще більш пізній
дериваційний простір історичних контактів тохаро-арійського, кельто-італьського та
германо-балто-слов’янського діалектних ареалів, серед яких найбільш поширеною була
сфера
взаємодії
балто-слов’янсько-германського
та
італьсько-кельтського
ареалів
[Гамкрелидзе–Иванов 1984: 418, 421–423; Frisk II 1969; Тронский 1960; Feist 1939; Болдирєв
2000: 234 та ін.].
Тут, зокрема, різні пласти праслов’янської лексики – західноєвропейський пласт
(ізолекси праслов’янської, протобалтійської, прагерманської, італьських, кельтських та
іллірійських мов, а також венетської мови), "як і східноєвропейський пласт (ізолекси
праслов’янської,
давньоіндійської,
давньоіранських
і
тохарських
мов)
та
південноіндоєвропейський пласт (ізолекси праслов’янської, анатолійських, давньогрецької
фракійської,
фрігійської
праіндоєвропейський
та
протовірменської
лексикон
мов),
по-різному
пізньопраіндоєвропейського
віддзеркалюють
і
раннього
постпраіндоєвропейського періодів розвитку мов давніх індоєвропейців. Певним чином це
зумовлюється різною хронологічною і географічною та ареальною стратифікацією названих
давніх пластів індоєвропейського лексичного фонду різних діалектів індоєвропейської
прамови й діалектів постпраіндоєвропейського мовного простору, що стали базою для
формування за доісторичної доби окремих давніх етномовних індоєвропейських регіонів та
окремих давніх індоєвропейських мов" [Болдирєв 2000: 234; пор. також Дьяконов 1961:
338−368; Дьяконов 1982: 3−30; Джаукян 1967 та ін.].
2.4. Для реконструкції праіндоєвропейського лексикону, зокрема його субстратних
доіндоєвропейських і неіндоєвропейських фрагментів, надзвичайно вагомим є визначення
корпусу міграційних середземноморських, афро-передньоазійських і центральноазійських
термінологічних номінацій, пов’язаних передусім з парадигмою ритуально-міфологічних
уявлень давніх індоєвропейців про навколишнє середовище і Всесвіт. Для реконструкції
праіндоєвропейського
лексикону,
зокрема
його
субстратних
доіндоєвропейських
і
неіндоєвропейських фрагментів, надзвичайно вагомим є визначення корпусу міграційних
середземноморських,
афро-передньоазійських
і
центральноазійських
термінологічних
номінацій, пов’язаних передусім з парадигмою ритуально-міфологічних уявлень давніх
індоєвропейців про навколишнє середовище і Всесвіт (пор.: "праслов. *agnę "ягня" <
100
індоєвроп. *aguno- // *aguhno- // *ag[h]°no- "тс., вівця" <*Heg[h]°no- "тс."; праслов. *koza
"коза" – пор. індоєвр. *q[h]°ok - "тс."; праслов. *korva, первісно, очевидно, "рогата (тварина)"
< індоєвроп. *krn- // *k[h]er-un
// *k[h]or-un
"ріг; рогатий", що іноді зближуються з
праіндоєвропейським архетипом *k°ou- *k°u- "велика рогата худоба"; праслов. *osьlъ "осел"
– пор., можливо, праіндоєвроп. *ek[h]uos "осел; дикий кінь, кінь", *eku-in-os "кінь", а також
більш архаїчну форму з ініціальним палаталізованим сибілянтом *sek[h]uo- "тс.")" [Болдирєв
1999: 126; Джаукян 1967: 21, 96, 212, 230, 238; Семереньи 1980: 238, 239; Порциг 1964: 259;
Гамкрелидзе−Иванов 1984: 484, 585−589, 492−493, 743, 865, 871−878, 880, 926, 967; Pokorny
1959: 278−279, 604−605, 574−577, 1083; Иллич-Свитыч 1964: 3−12; Иллич-Свитыч 1976:
38−39; Gesenius 1954: 278, 279, 562; Гранде 1998: 5−44, 301, 306−307; Дьяконов 1967:
179−428].
3. З позицій ареально-хронологічної стратифікації праіндоєвропейської мови й
етимологічного
дослідження
процесів
формування
давніх
постпраіндоєвропейських
діалектних ареалів надзвичайно важливими видаються завдання, пов’язані з інтерпретацією
названої тут третьої серії архаїчних праіндоєвропейських лексичних ізоглос у напрямку
декодування, зокрема, фрагментів міжмовної взаємодії у межах праслов’янського та
італьського ареалів (ІІІ тис. до н.е.) і праслов’янського й германського ареалів (V−III ст. до
н.е., І−ІV та V−VII ст. н.е.).
3.1. Праслов’янський мовний простір середини ІІІ тис. до н.е. останнім часом досить
переконливо локалізується у Центральній Європі [Трубачёв 1983: 231−270]: на заході – ареал
між Дунайською западиною і Ельбою, на периферійному сході – ареал між Віслою і
Дністром. Саме цим періодом – ІІІ тис. до н.е. – датуються найдавніші зв’язки праслов’ян із
італіками, представлені, зокрема, у серії лексем, успадкованих праслов’янами та італіками з
індоєвропейської прамови як певної єдності її діалектних груп, пор.: праслов. *gospodь –
латин. hospes "гостинний друг, господар; гість, чужинець", праслов. *govĕti "говіти; щадити,
догоджати" – латин. favēre "бути доброзичливим, виявляти ласку”, праслов. strojiti – латин.
struere (<*stroi-u-) "нашаровувати, будувати".
3.2. Пізніше – у ІІ тис. до н.е. − відбувається експансія праслов’ян з басейну Верхньої
Вісли через землі балтів (які переселяються Віслою до Балтики) на північний схід до басейну
Верхнього Дніпра [Трубачёв 1983: 231−270; Бирнбаум 1987: 20−21]. Мова давніх слов’ян
ХІІ–Х ст. до н.е. іноді кваліфікується як протослов’янська, що виникла внаслідок
нашарування італьського суперстрату на західну протобалтійську мову [Мартынов 1983: 16].
Така позиція певною мірою кореспондуєтсья з визначенням праслов’ян як західних
протобалтів із венетським суперстратом [Lehr-Spławiński 1946: 25] або виведенням
101
праслов’янської мови з периферійної балтійської [Иванов, Топоров 1961: 303; Топоров 1961:
213; Mažiulis 1981: 7]. Більш імовірним видається твердження про те, що у ІІ тис. до н.е.
італіки рухаються з "Центральної Європи на південь (тому важко погодитись з
ототожненням італіків із носіями лужицької культури і припущенням того, що у ХІІ ст. до
н.е. саме італіки зі західними балтами генерували праслов’ян). У південному напрямку
переміщуються приблизно тоді ж і іллірійці, які не одразу перетворилися на “балканських”
індоєвропейців […]. Цілком можливим є те, що іллірійці пройшли через землі слов’ян на
південь, а слов’яни, у свою чергу, рухаючись на північ, зустрічають залишки іллірійців або
залишки їх ономастики" [Трубачёв 1983: 242].
3.3. Важливим епізодом етномовних процесів Європейського регіону другої половини
І тис. до н.е. є праслов’яно-германські мовні контакти. Найдавнішими з них вважаються
контакти прагерманського періоду – з V до ІІІ ст. до н.е. у басейні Одри.
Корпус лексем праслов’янського походження у прагерманській мові остаточно не
встановлений. Як джерело розширення "культурного" словника прагерманської мови
останнім часом тут визначаються − з різним рівнем аргументації − зокрема, такі
праслов’янські лексичні серії: 1) *netijь, *vorgъ, *tynъ [Kopečný AUPO 1971: 59−60]; 2) *dĕlъ,
*platъ, *sedъlo, *skopъ, *prоžiti, *xъmelь [Milewski RSE 1966: 121−131]; 3) *borъ, dělъ, *molto,
*tьlo, *vorgъ, *osenь, *sedъlo, *skopъ [Голомб MI 1969: 122−123]; 4) *netijъ, *xъmelь, *plugъ,
*sedъlo, *skotъ, *kury, *mečь, *dĕlъ [Трубачёв 1965: 357−359; Трубачёв 1977: 233]; 5) *borъ,
*dĕlъ, *xvatъ, *jьstъba, *molto, *netijь, *sočiti, *tьlo, *tynъ, *vorgъ, *osenь [Мартынов 1963:
108-156; Мартынов 1983: 17].
Через певні труднощі диференціації прагерманської мови і східногерманської
(готської), зумовлені давністю розпаду прагерманської мовної єдності (ІІІ ст. до н.е.),
прагерманські запозичення у праслов’янській мові датуються переважно більш широким (на
відміну від прагерманського періоду V–III ст. до н.е.) періодом – з V ст. до н. е. до ІІ ст. н. е.
До корпусу лексем прагерманського походження у мові праслов’ян здебільшого
включають – з урахуванням комплексу системних кореляцій у словотворі, семантичній
парадигмі і на фонетичному рівні – такі форми, як: *kъnęd’z’ь "князь", *lьstь "хитрість,
підступність; обман; лестощі", *nuta "велика рогата худоба", *stado "стадо", *xоdogъ "вмілий,
справжній; красивий, чистий", *xyzъ (*xъzъ, *xysъ) "помешкання, хата", *šelmъ "шолом;
навіс", *vedrъ (*vedro) "(хороша, ясна) погода" [Kiparski 1934: 90; Фасмер II: 266; StenderPetersen 1936: 255, Львов 1969: 189−190; Трубачёв 1977: 233; Мартынов 1963: 108−156;
Мартынов 1983: 16-34; Критенко 1966: 531−532 та ін.].
3.4. Найдавніші лексичні германізми праслов’янської мови датуються двома
періодами – прагерманським (V–ІІІ ст. до н.е.) й готським (І–ІV ст. н.е.) і локалізуються у
102
різних регіонах: перший – у басейні Одри, другий – у басейнах Вісли і Прип’яті [Мартынов
1983: 16]. У V ст. н.е. і пізніше проникають до праслов’янської мови запозичення з
західногерманської мови, у VІ−VІІ ст. – з балкансько-готської [Ст. Младенов 1941; StenderPetersen 1927; Knutsson 1929 та ін.].
4. Західноєвропейський пласт праслов’янської лексики (ізолекси праслов’янської,
протобалтійської, прагерманської, італьських, кельтських, іллірійських і венетської мов), як і
східноіндоєвропейський (ізолекси праслов’янської, давньоіндійської, давньоіранських і
тохарських мов) та південноіндоєвропейський (ізолекси праслов’янської, анатолійських,
давньогрецької, фракійської, фрігійської та протовірменської мов) пласти, по-різному
віддзеркалюють
праіндоєвропейський
лексикон
пізньопраіндоєвропейського
раннього
постпраіндоєвропейського періодів розвитку мов давніх індоєвропейців. Певним чином це
зумовлюється різною хронологічною і ареальною стратифікацією названих давніх пластів
індоєвропейського лексичного фонду різних діалектів індоєвропейської прамови й діалектів
постпраіндоєвропейського мовного простору, що стали базою для формування за
доісторичної доби окремих давніх етномовних індоєвропейських ареалів та окремих давніх
індоєвропейських мов.
5. Сучасні рішення проблем етимологічної експертизи важливих фрагментів
"культурного" словника тохарських, італьських, пракельтських, протобалтійських і
прагерманських індоєвропейців дозволяють точніше інтерпретувати складні етномовні
процеси Давньої Європи періоду розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти та їх зв’язки
з подальшим розвитком праслов’яно-тохарсько-пракельтсько-прагерманського, італьськопракельтсько-праслов’янського,
італьсько-протобалто-праслов’янського,
пракельтсько-
протобалто-праслов’янського, італьсько-праслов’яно-прагерманського, романо-слов’янськогерманського і балто-слов’янсько-германських мовних контактів у просторі і часу, що
розширюють новітні уявлення не лише про процеси протороманського, праслов’янського і
прагерманського лінгвоетногенезу, але і про духовний світ культур на теренах давньої і
сучасної Євроафроазії.
103
МОРФОЛОГІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ КОНЦЕПТУ «ARCHITECTURE» У
АВТОРСЬКОМУ ДИСКУРСІ (НА МАТЕРІАЛІ «САГИ ПРО ФОРСАЙТІВ» ДЖ.
ГОЛСУОРСІ)
Гальчинська А.В.,
Український гуманітарний інститут
На думку Шмельова А.Д., осягнення того, як саме людина сприймає і
концептуалізує дійсність, які чинники об'єктивного і суб'єктивного характеру є
визначальними у формуванні нею картини світу, є надзвичайно важливим питанням.
Сприйняття навіть найпростішого об'єкта є частиною складного процесу, а не ізольованим
актом. Воно залежить від системи, в якій розглядається даний об'єкт, а також від
особистості сприймаючого суб'єкта – його попереднього досвіду, практичних цілей,
інтересів. Уявлення, що формують картину світу, входять до значення слів у прихованому
вигляді [3, c.12].
Концепт ARCHITECTURE являється
цікавим об’єктом саме лінгвістичного
дослідження, тому що належить до групи основних національних концептів, що
відображають світобачення етносу.
Актуальність вивчення цього питання зумовлена необхідністю дослідження форм
представлення культурологічної інформації, що розкриває різні сторони вербалізованих у
мові концептів та аналізу мовних засобів об’єктивації цих концептів. Зокрема, актуальність
концепту «ARCHITECTURE» пояснюється тим, що він має велике значення для культури
як своєрідний згусток інформації про той чи інший аспект світобачення, що
відображається за допомогою мови.
Мета статті полягає у з’ясуванні особливостей мовних засобів вербалізації, а також
у визначенні морфологічних характеристик концепту
«ARCHITECTURE» на основі
англійського авторського дискурсу.
Для досягнення поставленої мети вирішувались наступні завдання:
1) узагальнити сучасне розуміння поняття «концепт»;
2) дослідити та описати морфологічні характеристики концепту «ARCHITECTURE»
як фрагменту англомовної картини світу на основі авторського дискурсу;
3) проаналізувати та визначити найпродуктивніші способи створення архітектурної
термінології.
104
Матеріалом дослідження є
320 термінів архітектури, вибраних із роману Дж.
Голсуорсі «Сага про Форсайтів» та довідників з мистецтвознавства.
Об’єктом дослідження є вербалізований у сучасному англомовному авторському
дискурсі концепт «ARCHITECTURE».
Предмет
дослідження
охоплює
морфологічні
особливості
концепту
«ARCHITECTURE» в англійській картині світу на матеріалі авторського дискурсу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше
досліджено морфологічні характеристики термінів архітектури – складників структурносемантичного поля, вербалізаторів цього концепту.
Для з’ясування характеристик концепту ARCHITECTURE в англомовній картині
світу
ми
розглянемо
морфологічні
характеристики
лексем,
з
допомогою
яких
вербалізується даний концепт.
В англійській мові слова, що є архітектурними термінами, можуть бути простими,
похідними і складними. Просте слово складається з кореня, до якого можуть
приєднуватися морфологічні флексії: наприклад bay, beam – прості слова. Похідне слово,
на думку Г.Б. Антрушиної, це слово, по відношенню до якого був виконаний певний
словотворчий акт: Наприклад, subarchitect, pavement, to arch є похідними словами [1, c.
173].
Складне слово – це слово, яке утворилося в результаті складання двох або більше
основ: наприклад: key-stone, bulkhead, bargeboard.
Щодо специфіки термінотворення, то загалом, термінологічна лексика твориться
трьома способами: морфологічним, семантичним та синтаксичним з різним ступенем
продуктивності на певному етапі формування терміносистеми [3, c.239].
Морфологічний спосіб полягає в поєднанні афіксальних морфем із кореневою або
похідною частиною слова в одне слово. Залежно від того, які словотворчі елементи беруть
участь в утворенні слова і як вони приєднуються до твірної основи, Шанський Н.М.
виділяє такі різновиди
афіксації:
суфіксальний, префіксальний
та префіксально-
суфіксальний способи словотворення [2, c.76].
За нашими підрахунками, у архітектурній терміносистемі англійської мови
найпоширенішим способом словотворення є суфіксальний, представлений здебільшого
запозиченими латинськими та французькими суфіксами.
Крім суфіксального, префіксального та префіксально-суфіксального способів
творення слів існує ще безафіксальний спосіб творення, що характеризується відсутністю
будь-яких афіксів – boss – грубо обтесаний камінь, що підлягає подальшому різьбленню,
105
tile – кахель, dado – п’єдестал, slype – коридор або критий перехід, що з'єднує собор або
монастир з місцем зборів ченців.
Основоскладання, як спосіб творення представлено наступними термінами:
bargeboard – декоративні елементи фронтона, diastyle – термін для позначення міжстовпя з
трьох або чотирьох діаметрів, flushwork – декоративні поєднання кременю і штучного
каменю на одній площині, sunburst – вид дизайну, що використовується в архітектурних
орнаментах, key-stone – ключовий камінь.
Відносно невелика кількість термінів утворена з допомогою семантичного способу.
Терміни є наслідком метафоризації або метонімізації значення.
Синтаксичний спосіб термінотворення представлений наявністю однокомпонентних
та багатокомпонентних одиниць.
Отже, англійська архітектурна термінологія на сьогодні представлена здебільшого
однокомпонентними одиницями, вираженими іменниками, що збагачується в основному
морфологічним (найчастіше суфіксальним) та синтаксичним способами термінотворення.
Література
1. Антрушина Г. Б. Лексикология английского языка: [учеб. пособие для студентов]
/ Антрушина Г. Б., Афанасьева О. В., Морозова Н. Н. — М.: Дрофа, 1999. — 288 с.
2. Шанский Н. М. Основы словообразовательного анализа / Н. М. Шанский. – М.:
Гос. уч.-пед. изд-во Мин-ва проев. РСФСР, 1953. – 56 с.
3. Шмелев А. Д. Русская языковая модель мира : материалы к словарю / А. Д.
Шмелев. – М. : Языки славянской культуры, 2002. – 224 с.
ЛІНГВО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗВЕРТАННЯ
В АНГЛІЙСЬКІЙ ТА НІМЕЦЬКІЙ МОВАХ
Гладка М. А.,
Український гуманітарний інститут
Кожна людина, будучи носієм культури своєї країни, бере участь в процесі
комунікацій. Процес комунікації в кожній національній культурі буде настільки
індивідуальний, що одна і та ж категорія ввічливості в різних країнах сприйматиметься порізному.
106
Звертання відіграють величезну роль у репрезентації ввічливого мовного акту. Воно
має безпосереднє відношення до норм мовного етикету, оскільки невід'ємною властивістю
мови виступає її спрямованість, її адресний характер. Граючи важливу роль в
міжособистісному спілкуванні, звертання сприяють взаємодії мовця і адресата і допомагають
створити особливий комунікативний простір. Звертання має такі характеристиками, як
відтворюваність
у
фіксованій
формі,
спрямованість
на
максимальну
успішність
комунікативного контакту.У дослідженні було зіставлено основні ввічливі звернення до
незнайомих людей і родичів
англійською та німецькою мовами. Звертання в контексті
категорії ввічливості в обох культурах окремо розглядалися і раніше, але в зіставленні не
вивчалися в повній мірі. Розглянуто понад 50 англійських та німецьких діалогів із
повсякденного життя.
Актуальність даного дослідження обумовлена зростанням ролі міжособистісного
спілкування, у зв’язку із розширенням меж міжнародного співробітництва; формуванням
нових вимог до якості міжособистісного комунікативного процесу, спрямованого на
досягнення
взаєморозуміння;
недостатньою
досліжденістю
категорії
звертання
у
вітчизняному мовознавстві.
Об'єктом дослідження є категорія звертання та її реалізація в сучасній англійській і
німецькій мові.
Предметом дослідження виступають основні структурно-семантичні особливості
категорії
звертання,
що
використовуються
комунікантами
для
реалізації
своїх
комунікативних цілей у ряді ситуацій повсякденного спілкування; мовленнєвих стратегій,
тактик, за допомогою яких реалізується звертання в англійській і німецькій мові.
Мета
дослідження
полягає
в
аналізі
семантико-синтаксичних
засобів,
що
використовуються для реалізації категорії звертання у певних мовних актах у процесі
комунікації, а також у виявленні екстралінгвістичних факторів, що впливають на вибір даних
мовних засобів.
Відповідно до вищевикладеної мети було поставлені наступні завдання:
- визначити набір і описати специфіку структурних і семантичних засобів вираження
категорії звертання в англійській та німецькій мові;
- висвітлити деякі особливості системи звертання англійської та німецької мови,
співставляючи правила мовленнєвої поведінки і вибір засобів його вираження.
Практична цінність роботи полягає в тому, що матеріали й основні результати
дослідження можуть бути використані в процесі викладання теорії мови, порівняльного
мовознавства, сучасної англійської мови, культури мовного спілкування, для розробки курсів
з міжособистісної комунікації.
107
Дане дослідження поглиблює й систематизує знання про категорію звертання як
найважливішого елемента людського спілкування, розглядає семантико-синтаксичні засоби,
що служать для її реалізації.
Форми звертання в англійській та німецькій мовах порівнюються з точки зору
комунікативної адекватності їх функціонування. Це значить, що розглядаються специфічні
засоби вираження звертання в обох мовах, які вживаються в комунікативно-ідентичних
типах ситуацій.
Слово sir, 'пан' (без подальшого називання імені чи прізвища!) в англійській мові
вживається при зверненні до чоловіка, одного віку чи старшого, що має вище звання, посаду
чи соціальний статус і відповідає німецькому Herr 'пан'. Так звертаються школярі до вчителя,
продавці до покупців, покоївки до постояльців готелю, офіціантки до клієнтів ресторану,
наприклад: Guten Morgen, Herr Lienemann! Ich lade Sie morgen zum Tee ein, kommen Sie? Пане
Лінеманн, доброго дня! Запрошую Вас на чай завтра, прийдете?
- Good evening. My name is Collins. I booked a room last week for myself. - Добрий вечір.
Моє прізвище Коллінз. Я замовляв номер минулого тижня. - Yes, sir. What did you say the
name was, sir? - Так, сер. Як ви сказали ваше ім'я?
Madam - 'пані' (не називаючи імені / прізвища!) - Ввічливе звернення чоловіка до
жінки. Наприклад: Excuse me, Madam, would you mind if I opened the window? 'Вибачте, пані,
Ви не заперечуєте, якщо я відкрию вікно?' Жінка, як правило, не використовує слово Madam
стосовно представниці своєї статі, хіба що якщо вона служниця або наймана працівниця. Sir і
Madam - єдино можливі ввічливі форми звертання до людини, чиї прізвище та офіційний
титул вам не відомі.
Mr + прізвище 'пан ...' - звичайна форма звернення до чоловіка незалежно від його
сімейного стану.
Mr - це абревіатура від mister. Mrs + прізвище чоловіка - звичайна форма звернення до
заміжньої жінки. Mrs - абревіатура від missus, якесь, в свою чергу, є скороченням від
mistress. Останнє слово за останні століття змінило своє значення і, якщо вживається у
повній формі, перекладається тепер як "коханка". Так само відомо, що форми Mr і Mrs не
вживаються без імені або прізвища. Інакше це звучить вульгарно.
У німецькій культурі форма звернення подібна до англійської: Herr / Frau + прізвище
(якщо воно відоме співрозмовнику): Frau Schulz, Sie haben einen Brief erhalten - Пані Шульц,
Вам лист.
Дієслівні форми звертання зазвичай вживаються, якщо адресат невідомий. У такому
випадку вживаються наказові форми дієслова, або питальні дієслівні конструкції:
108
Entschuldigung, konnten Sie mir sagen, wie ich zur nachsten U-Bahn-Station komme? – Вибачте,
Ви не підкажете, як пройти до станції метро?
Miss + ім'я / прізвище - звичайна форма звернення до дівчини або незаміжньої жінки в
Англії. Miss Williams could you help me? Miss без імені / прізвища - так звертаються
британські школярі до вчительки, покупці до продавщиці, відвідувачі кафе та ресторанів до
офіціантки. За останній час ця форма звернення до працівників сервісу придбала
зневажливий відтінок.
Продавець великого магазину зазвичай зустрічає словами Can I help you? - Дослівно:
'Чи можу я Вам допомогти?', А в процесі розмови може, пропонуючи товар, вжити форми
Sir, Madam, Miss.
Таким чином, ми бачимо, що в англійській мові звернень до чоловіка і жінки в
кількості менше, ніж у німецькій мові. Лексичні одиниці, що використовуються для звернень
до жіночої статі, різноманітні і несуть певний контекст. Мовець повинен володіти культурою
суспільства, щоб вірно вибрати в ситуації компонент звернення і правильно використати
його.
Основні типи звернення розрізняються за ознаками дистантність-контактність, і
знайомий адресат-незнайомий адресат. На першому ступені класифікації розмежування
визначається за рівнем особистісних відносин між співрозмовниками. У німецькій мові
дистантність грунтується при цьому на офіційному відношенні між партнерами по
комунікації, що виражається Ви-формою спілкування (Sie), а контактність - на
неформальному рівні - ти-формою (du). Frau Schubert, machen Sie sich mit meinem Sohn
bekannt, er heßt Sebastian. Oh, meine liebe, du siehst so schön aus! На відміну від німецької, в
англійській мові існує тільки одна форма для двох типів звернення -You. Glad to meet you,
Mr. Brown! Betty, would you like a cup of tee?
Якщо говорити про звертання в сім'ї, в англійській і німецькій мовах, ми можемо
побачити схожість.
Ввічливим в англійській культурі вважається звернення до матері і батька, бабусі,
дідуся, тіточок і дядечок по найменуванню іноді в зменшувально-пестливій формі.
Звернення Grandmother! Grandma! Gran! Nanny! 'Бабуся!'; Grandfather! Grandpa!
'Дідусь!'; Mother! 'Мама!'; Father! 'Папа!'; Mum (my) / Mom (my)! 'Мамочка!'; Dad (dy)!
'Татко!'; Aunt (ie) Lora 'тітка Лора'; Uncle Bern 'дядько Берн' в англійcкій мові вживаються по
відношенню до родичів. Відзначимо, що звернення до дядька і тітки вживаються зазвичай з
ім'ям, а до сестер і братів не вживаються слова brother, sister, а звертаються по імені. У
Німеччині діти при зверненні до батьків і родичів також вживають терміни, що позначають
109
членів сім’ї. Додатково вживається ім'я, якщо у дитини, наприклад, не один дідусь. Різниця
полягає в тому, що в німецькій мові вживаються тільки повні форми звертання.
Пестлива форма звертання між чоловіком і дружиною, а також закоханими характерна
як для англійської (My dear! Darling! My life! Honey!), так і для німецької мов (Schätzchen!
Liebster! Katerchen!)
Від правильності вибору звертання залежить подальше ставлення співрозмовника до
мовця. Враховуючи культурні особливості мови, і володіючи необхідними лексичними
засобами, ввічливими і правильнимм звертаннями мовець може розташувати до себе
співрозмовника.
ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ РОЗВИТКУ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ
Данилюк Л.В., кандидат філологічних наук,
Український гуманітарний інститут
Мова постійно змінюється і розвивається, але зміни, що в ній мають місце,
відбуваються особливо в граматичній структурі дуже повільно.
Мета дослідження – проаналізувати деякі зміни, що відбуваються у сучасній
англійській мові і визначити механізми та шляхи їх маніфестації у мові.
Актуальність теми необхідністю аналізу та систематизації результатів розрізнених
досліджень у цій галузі та визначення пріоритетних напрямків досліджень тенденцій
розвитку сучасної англійської мови.
Саме в останні десятиліття в англійській мові почали функціонувати десятки нових
(за формою або змістом) афіксів, значна кількість словотворчих елементів перемістилася від
периферії лексико-семантичної системи до центру, остаточно сформувалася ще певна
кількість словотворчих морфем, які виникли в попередній період розвитку англійської мови.
Аналіз неологізмів англійської мови свідчить, що висока словотворча активність афіксації,
визначається не тільки участю давно існуючих словотворчих елементів, але й провідною
роллю, яку відіграють у процесах утворення інновацій-дериватів нові мовні одиниці, що
виконують функцію словотворчих.
Аналіз спеціальних праць та власні дослідження конкретного мовного матеріалу
дозволяють зробити висновок, що а сучасній англійській мові продовжується процес
110
аналітизації її граматичної будови і відбувається перерозподіл
пріоритетів у способах
словотвору в напрямку від афіксації до словоскладання та скорочення.
ФОНЕТИЧНА ВАРІАТИВНІСТЬ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ США, КАНАДИ ТА АВСТРАЛІЇ
Кривцун К.Р.,
Український гуманітарний інститут
Англомовний ареал як об'єкт дослідження проблеми варіативності є винятковим
явищем. Англійська мова є офіційною мовою багатьох держав, серед яких Великобританія,
США, Канада, Австралія, Нова Зеландія. У кожному з національних варіантів є свій
вимовний стандарт, який позначається в орфоепічних словниках як правильний варіант
вимови. Про виключно широке розповсюдження англійської мови говорять такі цифри:
приблизно 1,6 мільярдів людей, тобто майже одна третина населення всієї земної кулі
говорить англійській мовою, хоча англійська мова є рідною мовою тільки для 380 мільйонів
людей. Саме цією мовою видається велика частина книг, журналів, газет. Згідно із
статистичними даними більше 80% змісту Інтернету - англійською мовою, хоча 44%
користувачів говорять на іншій мові [6].
Увага, яка приділяється в даний час проблемі мовної варіативності і зумовлює тему
дослідження. На зміну спрощеному уявленню про мову як єдину монолітну освіту прийшло
розуміння
гетерогенності
мовної
структури,
обумовленої
лінгвістичними
і
екстралінгвістичними чинниками.
Про особливу актуальність проблеми варіативності мови, викликаної соціальними,
функціональними і територіальними чинниками, свідчить цілий ряд робіт у вітчизняному і
зарубіжному мовознавстві (В.Г. Гак, А.Д. Швейцер, Ю.А. Жлуктенко, Л.Л. Нелюбін, В.В.
Ощепкова, Л.Г. Попова, М.А. Соколова, Н.Н. Семенюк, Г.В. Степанов, Г.Д. Томахин, В.Н.
Ярцева). Інтерес до питань варіативності англійської мови пояснюється неоднорідністю і
складністю її складу, особливостями її функціонування в різних мовних ситуаціях і
територіальних ареалах.
Мета полягає у вивченні відмінностей в фонетиці англійської мови США, Канади та
Австралії.
Поставлена мета вимагає вирішення ряду питань:
-
Опрацювати літературу з досліджуваного питання;
111
-
Визначити історико-соціальні аспекти поширення англійської мови в різних
країнах;
-
Вказати основні фонетичні особливості американського варіанту англійської мови;
-
Розглянути основні особливості англійської мови в Австралії, враховуючи при
цьому фонетичні відмінності;
-
Дослідити основні фонетичні особливості англійської мови в Канаді.
Об’єктом дослідження є фонетика англійської мови.
Предметом дослідження є відмінності в фонетиці англійської мови США, Канади та
Австралії.
Методи дослідження: описовий, порівняльний, хронологічний, а також теоретичний
аналіз наукової літератури.
У даному дослідженні були розглянуті відмінності між варіантами англійської мови в
США, Канаді та Австралії. Аналіз вивченої літератури дозволяє прослідкувати розвиток всіх
цих варіантів англійської мови.
Найбільша кількість людей у світі говорять китайською, але найрозповсюдженішою є
англійська мова. Англійською мовою користуються 508.000.000 чол., з яких для 341.000.000
чол. вона є рідною, а для решти — другою мовою (коли населення Великобританії становить
лише 55.000.000 чол.) [3].
В цілому, для цих варіантів англійської мови є характерним спрощене написання.
Кожен територіальний варіант є не тільки просторовою проекцією мови, а також проекцією
соціальною, культурною і історичною. Тому правильна оцінка всіх цих чинників може
пролити світло на складність і самобутність лінгвістичної ситуації в Австралії і в Канаді, де
відбувається змішення двох різних мовних систем. Змішення мов є найважливішим
чинником мовних змін і виявляється в зіткненні двох соціальних груп.
Американський варіант англійської мови є лише місцевим варіантом, а не самостійною
мовою. Він не має ні свого особливого словарного складу, ні своєї особливої граматичної
будови[4]. Основні фонетичні особливості американського варіанту англійської мови:
- При вимові [r] язик злегка заломлюється, тобто [r] в американському варіанті
ретрофлексивний;
- [h] часто випадає в тих випадках, коли знаходиться в ненаголошеному складі, але
вимовляється в наголошених складах (e.g. “an historical novel” [эn is’torical nouvl], ”I saw him”
[ai ‘so: im], але “history” [‘histri], ”him” [him];
- Глайд [j] перед [u] в словах “duty”, ”student” пропадає, і виходить [du:ty], [stu:dent];
- [k] випадає у вимові слів, де цей звук стоїть після [t], e.g. “asked” [а:st].
- [ou] набагато коротший, ніж в британському варіанті, і більше нагадує довгий [о:];
112
- Нейтральний голосний в дифтонгах в словах ”dear”, “fairy” etc. пропадає і переходить
в монофтонг;
- З'являється африката [tsh] в поєднаннях типу “don’t you” [3].
Розглянувши особливості австралійського варіанту англійської мови, можна зробити
висновок, що базова англійська мова зазнала значні зміни в результаті формування нових
етносів в процесі колоніальної експансії Великобританії. На формування національних
варіантів англійської мови зробили. На підставі вивченого матеріалу можна зробити
висновок, що велика частина австралійського словарного складу співпадає із словарним
складом британського варіанту.
У фонемній системі австралійської англійської мови 12 простих голосних, 8 дифтонгів і
24 приголосних, що в цілому співпадає з британським варіантом англійської мови. Відносно
австралійських приголосних істотних особливостей не відмічено. Проте розбіжності в
системі голосних значні і носять характер системного зрушення. Відмінності виявляються у
позиції голосних і їх якості.
Загальну тенденцію зрушення можна визначити як рух у бік більш закритих і більш
попередніх звуків. Крім того, існують відмінності в дистрибуції і частотності окремих звуків.
Типовою канадською межею, на думку Ю.А. Жлуктенко, є відсутність розрізнення
довготи і стислості голосного: у канадському варіанті «немає постійної залежності між
якістю і довготою голосного, такого, що знаходиться під відносно сильним наголосом;
традиційно короткі голосні часто подовжуються, особливо у зв'язку із зміною висоти тону,
наприклад, падінням і підйомом висоти в кінці вислову» [6, с. 34]. Довгі голосні в мові
можуть скорочуватися, від чого втрачається відмінність у вимові таких слів, як cot - caught,
sod - sawed і ін. При подовженні голосного існує тенденція вставляти додатковий голосний,
тому створюється враження додаткового складу.
В односкладових словах типу tooth, food, root, roof, hoof, в яких в середньоанглійській
період коренева голосна звучала [э:], канадці переважно вимовляють її як [u:]; у словах soot,
foot, look коренева голосна звучить стисло: [u].
Дієслівна форма минулого часу shone вимовляється більшістю канадців з [э:] у
протилежність американському [оu]. Буква z в Канаді називається по-брітанські [zed], а не
по-американськи [zi:].
Канадський варіант англійської мови, що входить в північноамериканський ареал
розповсюдження англійської мови, розвинувся на основі англійської мови Великобританії
XVIII століття, перенесеного до Канади англійцями, шотландцями і ірландцями в період
первинного масового переселення XIX ст.
113
В ході дослідження ми можемо зробити наступні висновки: на фонетичному рівні ми
бачимо значні розбіжності:
- у відсутності довготи і стислості голосного;
- вимова певних дифтонгів перед деякими приголосними;
- деякі розбіжності канадського англійського в області приголосних.
Все це свідчить про життєвість цього варіанту англійської мови, з одного боку, і
подальшої дивергенції його як від британського так і від американського англійського.
Отже, в результаті вивчення історичних та економічних причин, що лежать в основі
значного поширення англійської мови в усьому світі, можна зробити наступні висновки.
Завдяки тому, що Британія однією з перших країн Європи починає відкривати та
досліджувати нові території, підкоряючи їх населення своєму політичному, економічному та
культурному впливу, англійська мова поширюється в багатьох країнах світу, спочатку в
усному мовленні, а потім на письмі.
На кожній конкретній території англійська мова набуває своїх специфічних рис,
перетворюючись на мову-варіант, яка відрізняється від літературної англійської мови своїми
особливостями у вимові, лексиці, а також у морфології та синтаксисі, наприклад, American
English, Canadian English, Irish English та ін. [1].
У результаті змішування англійської мови з мовами туземного населення, мовна
різноманітність яких надзвичайно велика, утворюються також так звані гібридні мови Pidgin
English, які, як правило, служать основним засобом спілкування у торгівельно-виробничій
сфері людської діяльності.
Нині англійська мова набула величезної популярності, оскільки вона є спільною мовою
для населення різних країн, нею користуються діячі науки і культури, бізнесмени,
журналісти, туристи в усіх куточках світу. Майже у 100 країнах світу англійська є офіційною
мовою. Це одна з робочих мов Організації Об’єднаних Націй, Олімпійських ігор. Англійська
мова — світова мова, тобто один із основних засобів міжнародного спілкування.
Література
1.
Беляева Т.М. Английский язык за пределами Англии/ Т.М. Беляева. – М.: Наука,
1997. – 152 с.
2.
Борисова Л.В. Теоретическая фонетика английского язика/ Л.В. Борисова. – М.:
Высшая школа, 2000. – 142 с.
3.
Голубева-Монаткина Н.И. Билингвизм в Канаде/ Н.И. Голубева-Монаткина. – М.:
Эдиториал, 2000. – 224 с.
4.
Дикушина О.И. Фонетика английского язика/ О.И. Дикушина. – М.: Наука, 2000. –
256 с.
114
5.
Дубовский Ю.А. Анализ интонации устного текста и его составляющих/ Ю.А.
Дубовский. – М.: Наука, 1998. – 214 с.
6.
Жлуктенко Ю.А. Канадский вариант английского языка и определение канадизма/
Ю.А. Жлуктенко. – К.: Изд-во при К. ун-те, 1997. – 198 с.
7.
Швейцер А.Д. Литературный английский язык в США и Англии/ А.Д. Швейцер. –
М.: Высшая школа, 1999. – 200 с.
ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА РОЗВИТОК НЕОЛОГІЗМІВ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ
В СФЕРІ КУЛІНАРІЇ ТА ХАРЧУВАННЯ
Крушеницька С.П.,
Український гуманітарний інститут
Дослідження динаміки розвитку словникового складу
і пов’язаних з ним
словотворчих змін було і залишається важливим питанням лінгвістики. Лінгвісти-науковці
постійно займаються дослідженням розвитку словникового складу англійської мови в різних
сферах життєдіяльності людини, адже процес розвитку мови є без зупинним. З’являються
нові явища, які потребують називання, або нові слова, які більш точно характеризують ті чи
інші явища, що вже давно існують.
Вагомий внесок у розробку питання новоутворень внесли наші вітчизняні науковці.
Роботи Ю.А.Зацного [3], Г.О. Козьмик [4] присвячено соціальним параметрам інноваційних
процесів та змінам в шляхах та тенденціях збагачення словникового складу в англійській
мові на початку ХХІ століття. А.О. Худолій [6] досліджував зміни на всіх рівнях мовної
системи на матеріалі американської публіцистики. В монографії С.М. Єнікеєвої [1]
приділено значну увагу проблемі системності словотвору та особливостям його розвитку на
сучасному етапі. Серед радянських та російських дослідників варто відзначити О.С.
Кубрякову [5], яка вивчала мовлення та когнітивний словотвір, та В.І. Заботкіну [2], яка
дослідила неологізми та тенденції словотвору в англомовній лексиці. Питанню еволюційних
процесів у мові присвячено наукові праці таких закордонних дослідників, як К. Меар [8] та
М. Еблі [7].
Неологізми, що з’являються на периферії мовної системи, певний час залишаються
там і лише поступово, але не всі, а тільки найбільш відповідні комунікативним потребам
мовців, переміщуються до центру мовної системи – основного лексичного фонду.
115
Звісно ж, досліджуючи питання виникнення та функціонування нових слів у мові, не
можливо охопити всі сфери людської життєдіяльності одразу.
В
даній
статті
зроблено
спробу
проаналізувати
способи
виникнення
та
функціонування нових слів, які виникли в сфері кулінарії на початку.
Згідно статистики, яка наведена в «Language Journal» за 2 лютого 2012 р., на кінець
2011 року Оксфордський словник англійської мови поповнився приблизно 1 500 новими
словами та значеннями пов’язаними з продуктами харчування, кулінарією, дієтами.
Рух за корисну, “функціональну” їжу (functional food) був складовим компонентом
загального руху за спортивне, здорове життя. Цей рух позначався неологізмом foodism а його
прихильники - словом foodie; його “матеріальною базою” була “нова кухня” (nouvelle
cuisine) - кулінарія, яка грунтується на простоті, натуральності та естетичності.
У той же час, незважаючи на “холестеринофобію” (cholesterol-phobia), споживання
гамбургерів в США виросло більш ніж в два рази у порівнянні з кінцем минулого століття.
Тільки за останнє десятиліття "Мак-Дональди" виробили кілька нових видів гамбургерів, в
мову ввійшли такі слова, як fish burger, veggie burger, chickenburger. Мільйони людей
працюють в ресторанах швидкої їжі; ця робота позначається неологізмом burger-flipping, а
люди, які працюють в "Мак-Дональдах”- burger-flippers (слово hamburger вже кілька десятків
років функціонує і в скороченій формі - burger). Позначенням некваліфікованої, особливо
тимчасової праці в ресторанах - закусочних стало слово McJob, а імперія “Мак-Дональдів”
стала символом “глобальної економіки” і її позначають словом Mc World:
Масовий рух “за похудіння” (slimming craze) супроводжувався формуванням
спеціальної мови, своєрідного жаргону, який розповсюджували ентузіасти цього руху (slimseekers). В результаті і в загальній мові деякі слова набували специфічного значення: слово
diet у функції прикметника – значення “з низьким змістом цукру”; слово light почало
вживатися в значенні “з низькою калорійністю, з низьким вмістом жирів, холестерину” (воно
здобуло форму lite і значення “легкий, дієтичний”); слово fibre набуло значення “харчовий
матеріал, який не переробляється в процесі травлення”; слово graze набуло нового значення
“постійно щось їсти, жувати, не дотримуватися режиму в їжі (широке розповсюдження
знайшли також похідні grazer, grazing у відповідних значеннях). Рух за похудіння спричинив
і виникнення цілої галузі індустрії, бізнеса (slimming business, slimming industry).
В останній час, правда, спостерігається і “негативна реакція на похудіння”, рух проти
контролю за вагою тіла, учасники якого вважають, що “повнота - це красота”, що вага тіла
обумовлена генетично і тому її змінити неможливо. Цей рух позначається неологізмом
fatlash:
116
В останні роки набуває популярності кулінарія, яка ґрунтується на змішуванні
компонентів, приправ, техніки приготування страв різних країн. Така кулінарія позначається
цілою низкою новоутворень, серед них найбільш поширеними є словосполучення fusion
cookery, fusion cuisine, global cuisine.
Ряд слів виник шляхом запозичень з інших мов. Сюди можна віднести запозичення з
французької, італійської, іспанської, грецької, китайської та ін. мов, наприклад:
calzone-високий пиріг з сиром (італ.)
burrito- маїсові млинчики з начинкою з яловичини, сиру і смажених бобів (ісп.)
hoisin sause-густий темно-червоний соус із сої, часнику і різноманітних приправ (кит.)
Популярність “готових коктейлів” зумовила і часте функціонування складного слова
ready-to-drink (порівн. ready-to-wear)
Словниковий склад мови також поповнився любителями шоколаду. Так, наприклад,
з’явилися такі слова і словосполучення як: black bottom, black and white, blackout cake, які
означають що одним з інгрідєнтів кулінарного шедевру є шоколад.
Виділяється велика група неологізмів, пов’язаних з напоями. Виник і розповсюдився
жаргон “кавоманів” - java-jive (таких любителів кави називають java-junkie), в останні роки
стала популярною мінеральна вода з певним додатком кафеїна - java-water . Напої, які стали
модними серед ділових людей, здобули назву power drink. Серед них, наприклад, так звана
“очищена вода” (aqua purificada), низькоалкогольний коктейль - alcopops.
На початку століття інтенсивно створювалися нові слова і словосполучення, пов’язані
з пивом. Сама послідовність виникнення “пивних” неологізмів відбиває моду на певний сорт,
різновид пива в залежності від соціальних рухів (за похудіння, за функціональну їжу, проти
алкоголя) або під впливом торговельної реклами, яка прагне укорінити в свідомості
споживачів асоціацію певного продукта з престижем, зі стилем життя референтної групи.
Можна спостерігати, наприклад, як високоалкогольне пиво (dry beer) уступає місце “майже
безалкогольному” (nablab - no alcohol beer, low alcohol beer); як на зміну звичайним сортам
приходить низькокалорійне пиво (lite beer); як престижним стає пиво, зварене на
мікропивоварнях (microbrew), і саме престижність цього пива спричинює розповсюдження
пов’язаних з ним неологізмів microbrewed, microbrewery, microbrewing; як набуває
популярності “льодяне пиво” (ice beer) -пиво, зварене за спеціальною технологією (ice brew
technology) і заморожене до кристалічного стану.
Розвиток біологічних наук, особливо генної інженерії, зробив можливим одержання
продуктів харчування штучним шляхом. Цей процес позначається неологізмом gene cuisine, а
самі продукти носять назву gene food, superfood. Нерідко для позначення штучної їжі
вживається словосполучення Frankenstein food.
117
Отже, досліджуючи процеси розвитку мови, можна зробити висновок, що питання
виникнення та функціонування нових слів в мові завжди буде актуальним і кожна сфера
життєдіяльності людини може слугувати активним джерелом її збагачення, в тому числі і
сфера кулінарії та харчування.
Література
1. Єнікеєва С.М. Системність і розвиток словотвору сучасної англійської мови:
Монографія. – Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2006. – 303 с.
2. Заботкина В.И. Новая лексика современного английского языка. – М.: Высшая
школа, 1989. – 126 с.
3. Зацний Ю.А. Сучасний англомовний світ і збагачення словникового складу. – Львів:
ПАІС, 2007. – 228 с.
4. Козьмик Г.О. Світ сучасної людини в контексті мовних змін. Інноваційні процеси у
лексичній системі англійської мови на межі ХХ і ХХІ століть. – Запоріжжя: Класичний
приватний університет, 2007. – 111 с.
5. Кубрякова Е.С. Номинативный аспект речевой деятельности. – М.: Наука, 1986. –
158 с.
6. Худолій А.О. Функціональні зміни у мові американської публіцистики кікця ХХ –
початку ХХІ століття. Монографія. – Острог: Вид-во НаУОА, 2006. – 384 с.
7. Abley M. The Prodigal Tongue: Dispatches from the Future of English. – Random House,
2008. – 272 p.
8. Mair C. Twentieth-Century English: History, Variation and Standardization.– Cambridge
University Press, 2006. – 260 p.
СЕРЕДНЬОВІЧНА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА СЮЖЕТНА ПРОЗА XII−XVII
СТОЛІТЬ І КОРЕЙСЬКА ХУДОЖНЯ ПРОЗА XVII СТОЛІТТЯ
Могилко Ю.О.,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
1. В історії світової прозової літератури особлива увага надається дослідженням
жанру сюжетної західноєвропейської середньовічної прози XII−XVII ст. Роман як жанр
розповідної художньої літератури, значний за обсягом і складний за своєю композиційною
118
структурою, в якому широко охоплюється і детально описуються життєві долі людей
протягом тривалого часу, відомий ще з часів Апулея (125−80 рр. до н.е.) − давньоримського
письменника, автора роману "Метаморфози (Золотий осел)".
1.2. Розвиток
роману – як специфічного жанру епічного прозового твору із
розгалуженим сюжетом, багатоплановим переплетінням сюжетних ліній й докладним
описом різних подій і характерів персонажів – відбувається пізніше, вже в епоху
середньовіччя. Тоді ж і виникає у західноєвропейських мовах сам термін із значенням
«роман», пов’язаний з французькою roman «романський, романська мова, роман», що через
давнішу форму romant (XVI ст.) походить від старофранцузького romanz (XII ст.) «(первісно)
все, що написано чи сказано не класичною, книжною латинською мовою, а розмовною
народно-латинською мовою та романськими мовами; (пізніше) перекладений з латинської
мови твір романськими мовами; романське оповідання, оповідання романською мовою»,
утвореного , як і іспанське romance "(спочатку) романський; кастильська, або іспанська мова;
(пізніше) лицарський роман, роман", на основі пізнього латинського romancie «на народній
латині».
1.3. У ХІІ−ХІІІ ст. н. е. у прозовій літературі західноєвропейських країн поряд із
творами латинською мовою, що побутували головним чином серед дворянства і духівництва,
починають з’являтися – спочатку переважно у середовищі демократичних верств
середньовічного суспільства (буржуа, ремісників, селян-віланів) – повісті, оповідання,
новели, написані романськими мовами – кастільською, галісійською-португальською,
каталанською, старофранцузькою мовами. Такі прозові твори, на відміну від творів
класичною латинською мовою, поступово виокремлюються в особливий жанр сюжетної
прози – роман, як прозовий твір значний за обсягом, складний композиційно, сюжетно і
персонажно поліфонічний.
2. Протягом ХІІ-XVII ст. у західноєвропейських літературах відбувається формування
різних жанрових різновидів роману як специфічного розповідно-художнього жанру, в якому
основними композиційними складовими виступають розповідь та створений нею уявний світ
у просторі і часі, населений персонажами й наповнений описом різних подій, що разом
утворюють певну завершену сюжетну структуру. Виникнення перших середньовічних
романів у Західній Європі у середині ХІІ−ХІV ст. зумовлюється переважно прагненням
ознайомлення тогочасного європейського суспільства з античними міфами й творами
античних авторів. У середні віки виникає особливий різновид епічної світської літератури –
лицарський роман.
3. За доби Ренесансу (XIV – XVII ст.) на зміну системі феодального світогляду
розвивається принципово нове світобачення – гуманізм, ідеології якого, виступаючи проти
119
контролю церкви над діяльністю людини, заперечували церковну
проповідь аскетизму,
стверджували право людини на земне щастя, шукаючи в античній культурній спадщині
витоки нових норм моральності, що основані на вивченні природи і людини, на прагненні до
розвитку реального гармонійного суспільного буття. Саме в епоху Відродження формуються
такі жанри
сюжетної прози, як побутова реалістична новела («Декамерон» Джованні
Боккаччо), роман-пародія на лицарський роман («Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле),
реалістичний роман («Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанський» Мігеля де Сервантеса
Сааведра),
пасторальний
роман
(«Галатея»
Мігеля
де
Сервантеса
Сааведра),
псевдоісторичний роман (Франція, XVII ст.), т. зв. «авантюрний» роман або роман
крутійський («Життєпис шахрая Гусмана де Альфараге» М. Алемана-де-Енеро, «Історія
життя пройди на ім’я Дон Паблос»).
4. На відміну від європейської сюжетної прози корейська сюжетна проза виникає на
ґрунті духовної культури, що не мала розвиненої епічної традиції. У формуванні корейської
сюжетної художньої прози разом із тим виразно виокремлюється вже в період ранньої
літератури «Епоха Трьох держав і Сілла» (до Х ст.) створення в традиціях конфуціанської
історіографії корейської історичної літератури, представленої як легендарні сюжетні оповіді
з кількома діючими персонажами у записах корейських і китайських істориків. Такими
постають, зокрема, легенда-міф про Дангуна (Тангуна) – предка-засновника Давньої Чосон,
народженого при об’єднанні духа Неба і духа Землі, та легенда-міф про Чжумона (ТонмьонаЧумона) –засновника держави Когурё (Гогурё).
5. Міфи як історичні легенди були живою традицією для ранньої корейської
літератури, на які посилалися не лише офіційні історичні твори чонса (наприклад, «Історичні
записи Трьох держав» конфуціанца Кім Бу Сіка, але й автори неофіційних літописів юса,
зокрема, події, пропущені в «Історичних записах Трьох держав» («Події, що залишилися від
часів Трьох держав») Самгук юса буддійського монаха-наставника школи сон Ірьона,
створені пізніше –вже за доби заснованого ваном Гоном суспільства Корьо – у ХІ–ХІІІ ст.
Буддист Ірьон (1206-1289) на відміну від конфуціанца Кім Бу Сіка (1075-1151) у доборі
матеріалів до історичного твору дотримувався принципу максимально повного опису
відомостей, що збереглися у давніх писемних пам’ятках й у живій пам’яті корейського
народу, стверджуючи – як головну політичну ідею – вже на початку свого історичного твору,
що корейська мова й корейська цивілізованість така ж давня, як і китайська.
6. Для корейської художньої прози XV−XVI ст. на ханмуні все більше поширюються
сюжетні жанри, зокрема короткі новели у збірниках пхесоль (проза малих форм), укладених
Со Го Джоном («Записки про славетних каліграфів», «Оповідання років миру і
120
благоденства»), Сон Хьона («Різні оповідання Йондже») у збірнику «Змішані записки
пхегвана», виданого О Сук Квоном.
У XVI ст. з’являються інші жанри прози – новела фантастична у творчості Кім Си
Сипа (збірник з 5 новел «Нові оповідання з гори Золотої черепахи», де яскраво втілюється
буддійське уявлення про земне щастя як скороминущий сон) та алегорична новела-повість у
творчості поета і прозаїка Лім Дже
(«Миша на суді», «Історія квітів»). В цілому для
середньовічної корейської прози XVI ст. більш характерною вважаються загальна тенденція
ігнорування офіційними ідеологічними цінностями й закцентована натомість увага до
світосприйняття природи, побуту, інтимного життя реальних й символічних персонажів або
увага до критичного оцінювання з філософських позицій даосизму й буддизму всіх сфер
офіційного суспільного життя.
7. Корейська література XVII ст. розвивається під значним впливом наслідків
Імчжинської війни з Японією (1592−1598 рр.) та двох катастрофічних для Чосон
маньчжурських вторгнень держави Цін року чжонмьо (1627 р.) і року бьончжа (1636 р.), що
посилило активізацію патріотичних настроїв і водночас зростання уваги до ідеологічних
імперативів даосизму й буддизму. Засадничі ідеї просвітительського опозиційного анти
неоконфуціанського напряму сірхак особливо позначалися на творчості перебуваю чого на
засланні з 1689 р. державного діяча Кім Манчжуна – автора перших корейських романів,
дата написання яких точно не встановлена, − «Блукання пані Са по півдню» та «Хмарний сон
дев’яти». Ці сюжетні твори, складні за композиційною будовою з детальним описом вчинків
багатьох персонажів різного морально-етичного й соціального статусу, демонструють дві по
суті фундаментальні ідеологічні тенденції, властиві традиційному світосприйняттю корейців
доби янбанської держави Чосон й епохи Пізньої Чосон
8. Роман
«Блукання пані Са по півдню» іноді потрактовується, зокрема
Л.Р. Концевичем, як соціально-побутова повість. Припускається також, що цей твір був,
найімовірніше, першим відгуком Кім Манчжуна у форматі цікавої історичної оповіді чи
алегоричного умовляння свого володаря, у якому його вірний підданець звертає увагу на
прикру помилковість негуманних рішень можновладного володаря щодо його родини і
можливості їх негативних й драматичних наслідків у подальшій долі всієї держави. У цьому
творі, написаному з позицій стародавнього класичного конфуціанства епох Весен та Осеней
– періоду історії Китаю напередодні та за життя Конфуція (551−479 рр. до н. е.),
стверджується конфуціанське тлумачення морального обов’язку володаря та господаря
родини й звертається увага на дотримання загальноконфуціанських уявлень про способи й
шляхи досягнення гармонії у сім’ї та в цілому у державі. Вперше у корейській сюжетній
прозі Кім Манчжун зображення звичайного сімейного конфлікту ставить у філософсько121
етичний та суспільно-державницький контекст, створюючи тим самим принципово новий
жанр сюжетної прози –соціальний роман, фундаментальна тема якого спрямована на
гармонійне пов’язання поміж собою справ, вчинків й сподівань за філософськими
імперативами ідеологій сімейного та державницького рівнів.
9. Корейська література XVII ст. розвивається під значним впливом наслідків
Імчжинської війни з Японією (1592−1598 рр.) та двох катастрофічних для Чосон
маньчжурських вторгнень держави Цін року чжонмьо (1627 р.) і року бьончжа (1636 р.), що
посилило активізацію патріотичних настроїв і водночас зростання уваги до ідеологічних
імперативів даосизму й буддизму. Засадничі ідеї просвітительського опозиційного
антинеоконфуціанського напряму сірхак особливо позначалися на творчості перебуваючого
на засланні з 1689 р. державного діяча Кім Манчжуна – автора перших корейських романів,
дата написання яких точно не встановлена, − «Блукання пані Са по півдню» та «Хмарний сон
дев’яти». Ці сюжетні твори, складні за композиційною будовою з детальним описом вчинків
багатьох персонажів різного морально-етичного й соціального статусу, демонструють дві по
суті фундаментальні ідеологічні тенденції, притаманні традиційному світосприйняттю
корейців доби янбанської держави Чосон й епохи Пізньої Чосон.
10. Створені Кім Манчжуном романи (соціальний роман ті асоціальний роман-сон)
свідчать про подальший розвиток корейської сюжетної прози у XVII ст.
З позицій теорії літератури роман як новий жанр розповідної художньої прози
виникає у творчості Кім Манчжуна у результаті гармонійного синтезу двох літературних
тенденцій – орієнтація на зображення т. зв. «високого» змісту життя з його
значним
духовним ресурсами та орієнтація на відображення у художньому прозовому тексті реалій
«низького» (побуту, сатири, пародій тощо).
Романи Кім Манчжуна започаткували розвиток у корейській сюжетній прозі протягом
понад двох століть принципово новий прозовий жанр – корейський традиційний роман.
Дослідження романів Кім Манчжуна потребує вивчення результатів його творчої
діяльності з позицій світового літературного процесу у контексті розбудови багатопланової
сюжетної прози.
122
РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ РЕФЛЕКСІВ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКИХ ВІДДІЄСЛІВНИХ ІМЕН
У БІЛОРУСЬКІЙ МОВІ
Нечитайло І.М., кандидат філологічних наук,
Київський національний лінгвістичний університет
Однією з основних змін, що торкнулися за останні кілька десятиліть методичної
бази славістики, є безсумнівне підвищення інтересу етимологів до діалектологічної
проблематики.
Це
знайшло
своє
втілення
у
двох
взаємопов’язаних
аспектах
етимологічних досліджень: з одного боку, все більшу увагу привертає діалектна лексика
слов’янських мов як об’єкт етимологічного аналізу, а з іншого – міркування
лінгвогеографічного характеру все ширше залучаються для верифікації етимологічних
рішень. Поняттєвий апарат лінгвістичної географії та діалектології досить плідно
застосовується у вивченні праслов’янської лексики, завдяки чому у славістиці
сформувався напрямок – праслов’янська діалектологія (О.М. Трубачов, Ж.Ж. Варбот,
Т.І. Вендіна, Л.В. Куркіна, В.А. Меркулова, Ю.В. Откупщиков, Г.П. Клепікова та ін.)
Досить важливим є встановлення у білоруській мові корпусу праслов’янських
діалектизмів (присутніх в периферійних діалектних зонах слов’янських мов рефлексів
прамови,
що
залишили
незмінними
свої
фонетичні,
морфологічні
і
семантичні
характеристики), семантичних засобів їх утворення та виявлення їхніх корелятів в інших
слов’янських мовах.
Праслов’янські діалектизми-девербативи, притаманні білоруській мові, мають
відокремлений характер. Специфіка даної групи лексики полягає у складі мотивуючих
дієслівних праслов’янських основ, що започаткували ці імена, та у способах утворення
віддієслівних імен, перш за все у їхніх словотвірних значеннях. Дієслова впливу, які
зумовили появу даних діалектизмів, об’єднуються у підгрупи ушкодження, поверхневої
дії, присвоєння та поверхневої дії з елементами переміщення. Значну частину
складають праслов’янські дієслова поверхневої дії. Для дієслів впливу є властивим
мотивувати появу назв місць дії, менше – ознаки за дією, суб’єкта та об’єкта вказаної
дії. Так, від дієслова *letěti із досить широко вживаним при іменному віддієслівному
словотворенні у слов’янських мовах суфіксом -vo сформувався іменник на позначення
місця дії праслов. *letvo, реалізований у новий час у північно-західних говірках як
білор. діал. лятвó сер. р. "отвір у вулику; літок" (півн.-зах.) [Слоўнік 2: 723]. Похідною
від утворень на -vo вважається форма на -va, зафіксована в російських та українських
123
говірках: рос. діал. летва "отвір у вулику для бджіл, вічко, льоток" (смол.) [Филин 17:
15], укр. діал. л’отва "праця бджіл зі збирання меду" (поліськ.) [ЭССЯ XIV: 150], що
свідчить про більш широкий ареал поширення праслов. *letvo до періоду розмежування
прамови.
Решта дієслів фізичного впливу та стану виявила здатність до утворення
об’єктних, суб’єктних, означальних назв. Наприклад, дієслово праслов. *lu pati
"відламувати, відбивати" розглядається етимологами як ітератив до праслов.
*lupіti
"знімати шкурку, лупити, обдирати, лущити", який можна вважати похідним від
праіндоєвропейської
основи
*leup-
/*loup-
"лупити"
від
кореня
іє.
*leu-
"відокремлювати" [ЕСУМ ІІІ: 307–309]. Праслов. *lupati дало поширену систему
віддієслівних праслов’янських похідних, серед яких утворений з суфіксом -aja
праслов’янізм *lupaja, *lupajka [ЭССЯ XVI: 177] зі значенням об’єкта дії, який
фіксується нами як праслов’янський діалектизм білоруської мови: білор. діал. лупайка
"шкірка, обчистки" (півн.-зах.) [Тураўскі 3: 47; Слоўнік 2: 685], "яєчна шкаралупа",
луп’аjка "шкуринка, стручок" (поліськ.) [Климчук: 46].
Серед дієслів стану по-особливому змінилася семантика праслов. *liniti.
Девербатив праслов. *linivo, що позначає об’єкт дії, походить від дієслова псл. *linіti
способом суфіксації (з суфіксом -ivo), що, разом з псл. *linati, *lin’ati, *liněti "тратити
сили, слабнути; втрачати шерсть", *lěniti (каузатив) "усувати шерсть, шкір у, кору;
викликати випадіння волосся", ймовірно, пов’язане з іє. *lei-no- від *lei- "занепадати;
в’янути" [ЕСУМ ІІІ: 236–237; ЭССЯ XV: 109]. Рефлекс цього праслов’янського
девербатива зафіксовано у білоруській мові як діал. лен іва (леніво, леныво) "сорочка
змії, скинута у період линяння".
Концепція аналізу праслов’янських діалектизмів у східнослов’янських мовах
полягає у встановленні їхніх семантико-словотвірних та територіальних особливостей.
Щодо східного ареалу слов’янських мов можна відмітити особливий зміст імен, які
походять від праслов’янських дієслів: їхня тематична належність обмежена групами
назв артефактів, місцевостей та похідних від них назв рослин, соматизмів та ознак
стану.
Склад
праслов’янських
діалектизмів
віддієслівного
походження
східнослов’янського ареалу не обмежується лише ізольованими явищами. Давні
девербативи широко представлені на карті східної Славії ізоглосами, що охоплюють
зони архаїки усіх трьох мов. Тут простежуються два ізоглосних угруповання –
російсько-білоруські та українсько-білоруські переривчасті ареали.
124
Переважна більшість російсько-білоруських зон праслов’янських діалектизмів
містить девербативи, що походять від дієслів фізичного впливу. Їхні основи зазнали
семантичних перетворень у напрямку назв об’єктів, знарядь дії, ознак за дією, рідше –
об’єктів, суб’єктів, знарядь, ознак, місць дії та дії як процесу без зазначення суб’єкта.
Обмежене коло твірних основ позначало різні види переміщення та мовлення. З
російського
боку
спостерігається
дистрибуція
серед
ярославських,
тверських,
псковських, новгородських, архангельських, вологодських, вятських діалектів. З боку
білоруського –
серед північно-західних та південно-східних (в районі Гомеля)
діалектів.
В
етимологічній
літературі
досить
обмежено
розглядалися
діалектизми,
притаманні українській (укр. діал. кошýля "струп на голові дитини" та білоруській
(білор. діл. кошуя жін. р. "лупа" [Слоўнік 2: 511] мовам. За переконанням
О.М.Трубачова, ці лексеми відбивають праслов. *košuja, яка є спорідненою з *čеšuja і
являє собою оформлення тим же суфіксом -uja (-’uja) іншого ступеня чергування *kosвід *čеsati [ЭССЯ ХІ: 191]. У цій семантичній зміні має місце актуалізація у
семантичній структурі основи дієслова праслов. *kos- / *čеs- компонента "об’єкт дії".
Семантико-словотвірний аналіз праслов’янських діалектизмів, представлених у
східному ареалі слов’янських мов, послужив базою для встановлення актуальних
особливостей значеннєвої деривації даної групи праслов’янізмів та їхньої локалізації.
Специфічні для білоруської мови формування праслов’янських діалектизмів – це: 1)
утворення назв занять від дієслів зміни положення у просторі; 2) утворення імен дії від
дієслівних основ поверхневого впливу; 3) утворення назв місця від дієслівних основ із
значенням деформації і стану; 4) утворення фітонімічних назв від дієслівних основ на
позначення стану; 5) утворення назв живих істот здійснилося за такими напрямками:
орнітологічні назви – від дієслівних основ поверхневої дії, іхтіологічні назви – від
дієслівних основ із значенням лежання; 6) утворення назв частин тіла людини або
тварини – від дієслівних основ, що позначають дію гострим предметом.
Зонами
поширення
вказаних
віддієслівних
діалектизмів-праслов’янізмів,
утворених у вказаний спосіб, є говори поліського діалекту білоруської мови,
прикордонні з українськими, на лінії Дрогичин – Пінськ – Столин – Турів, та північнозахідних діалектів, сконцентровані на північний схід від Гродно. Їм відповідають
архаїзми північноросійського наріччя (ленінградські, вологодські, онезькі, костромські,
архангельські говірки) та північна частина середньоросійського наріччя (новгородські,
псковські говірки); середньополіські та західнополіські діалекти українські мови, а
також говори південно-західних діалектів переважно буковинської та закарпатської зон.
125
СТИЛІСТІЧНІ ПРИЙОМИ ЕВФЕМІЗАЦІЇ НАЗВ ВОЄННИХ ДІЙ В ПОЛІТИЧНОМУ
ДИСКУРСІ
Ношин О.І.,
Український гуманітарний інститут
Політика, як відомо, є однією з традиційних сфер уживання евфемістичних засобів
вислову думки. Адже ті комунікативні завдання, які стоять перед політиками, неможливо
вирішити,
використовуючи
лише
прямі
номінації,
без
натяків,
недомовленостей,
завуалювання.
На думку Д. Крістала, саме політичний дискурс найбільш придатний для того, щоб
прикрашати дійсність і приховувати справжній стан справ. Є всі підстави вважати тенденцію
до евфемізації однією з прагматичних закономірностей функціонування політичної мови.
Кінець ХХ – початок ХХІ століття позначилися низкою військових конфліктів за
участю збройних сил США та їхніх союзників. Визнаючи неминучість війн, політики й
військові намагаються завуалювати її непривабливі сторони. Так США наголошують на
принципово неагресивному характері американських військових дій, які, згідно з
теорією"американської місії", здійснюються заради звільнення народів" [2, с. 18]. Поява
високоточної зброї, яка дозволяє завдавати "хірургічні" удари, що знижують утрати серед
цивільного населення, виникнення не летальної зброї, що виводить із строю солдат без
серйозного ушкодження їхнього здоров’я, дають підстави деяким політикам стверджувати,
що поступово відбувається "гуманізація" війни [2, с. 314].
Зміни стратегії й тактики в сучасній війні знаходять своє відбиття на мовному рівні.
Саме цим пояснюється актуальність дослідження.
Предметом дослідження є словотворчі процеси у сфері військової евфемічної лексики.
За визначенням В.П. Москвіна,евфемізм являє собою "використання словесного
шифрування з метою пом'якшити,завуалювати, гарно "упакувати" предмет повідомлення,
залишивши можливість будь-якому носію мови здогадатися, про що йдеться" [3, с. 60].
Згідно з сучасною концепцією, евфемізми мають на меті не стільки образне зображення
дійсності, скільки затемнення, прикриття непривабливих явищ життя або нескромних думок,
намірів.
В ономасіологічному плані військові евфемізми представлені переважно вториннономінативними одиницями, що виникають унаслідок переосмислення вже існуючих у мові
лексем. До лексико-семантичних способів утворення евфемічної лексики належать такі, як:
126
1) метафоричний перенос: hawk – "яструб / прихильник війни", milkrun – "звичайне
військове завдання";
2)
метонімічний
перенос:
blue-on-blue
–
"бомбардування
своїх
військ"
(позиції,зазначені на військових картах блакитним кольором);
3) оксюморон – комбінація семантично несумісних слів: surgicalstrike–"хірургічний /
точний удар" (об’єкт, що описується (strike– "удар") набуває протилежних характеристик;
меліоративний прагматичний ефект виникає завдяки позитивним асоціаціям, пов’язаним зі
словом surgical– "хірургічний");
4) перефразування: tofailtowin<nottowin – "програти";
5) поляризація значення, тобто повний або частковий семантичний контраст:
protectivereaction (protective – "захисний", reaction – "контрудар");
6) звуження значення лексеми: adventure(sl) ("пригода; ризик, авантюра; подія"
>"війна (як авантюра, пригода)";
7) евфемізми-алюзії є наслідком закріплення в мові певних екстралінгвальних даних:
Molotovcocktail– "запалювальна суміш" (назва походить від власного імені російського
державного діяча), Quakergun– "гармата-муляж" (з історії Громадянської війни в Америці;
квакери були відомі своєю пацифістською діяльністю).
Основними функціями евфемії в сфері військової термінології є маскування й
меліорація. Евфемізми вживаються військовими в спілкуванні з представниками засобів
масової інформації й політиками, які коментують військові події, з метою "ошукати
громадську думку або висловити щось неприємне більш делікатним способом". Військові
евфемізми adventure(war) – "війна", incident (explosion /terroristattack) – "інцидент"; incidents
(militarydisturbances) – "інциденти / заворушення",conflict (armedstruggle, clash, war) –
"військовий конфлікт", asymmetricconflict (waronterrorism) – "асиметрична війна" [4; 5]
відволікають увагу від такого негативного явища дійсності, як війна.
Евфемізми-терміни у військовій підмові вживаються для:
1)
прикриття
агресивних
військових
дій,
відволікання
уваги
від
бойових
операцій:purgе (attackviolently) – "агресивно атакувати", servicethetarget (destroytheenemy) –
"знищувати
супротивника"
("Thenextdaywhatthe
(Israelis)
euphemisticallycall
a
"purgingoperation" waseffected. Inthisinstancethey "purged"Fatah" – Price, 1971) [4];
2)
завуалювання
militarycasualties)
–
наслідків
війни,
"втрати
кількості
серед
жертв:
civilianimpacting
цивільного
(non-
населення"
("Someofthemilitaryspokeof"civilianimpacting" – Simpson, 1991) [4];
3) пом'якшення військових помилок: friendlyfire (fratricide) "вогонь по своїм
позиціям", incontinentordnance (mis-hits) "бомби, що не влучають у цілі і несутьзагрозу
127
цивільному
населенню"
("…itisverydifficulttoavoid
blue-on-blue,
orfratricide,
astheAmericanscallit" – delaBilliere, 1992) [4];
4) маскування уражувальної сили зброї: anti-personnel(1969) (designedtokill) –
"протипехотний", surgicalstrike (bombingraid) – "бомбардування", blisteragent =chemical –
"хімічна
речовина,
що
викликає
пухирі"
("Anti-personnelweapon"
is
asophisticatedeuphemismfor "killerweapon" – Pei, 1969) ("…precisionbombingis "surgicalstrikes"
– Commager, 1972) [4].
Наведені приклади розкривають взаємини між соціальними й мовними явищами,
взаємозалежність змін, що відбуваються в соціумі й мові.
Американські війни вплинули на появу значної кількості військової евфемічної
лексики. Утворення військових евфемізмів відбувається, переважно, через метафоричне
переосмислення слів загальновживаної лексики, а також завдяки метонімізації та інших
семантичних процесів (алюзії, каламбуру та ін..)
Література
1. Василенко Д.В. Військова лексика англійської мови ХХ – початку ХХІ столітя /
Дмитро Володимирович Василенко. – Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2009. – 220 с.
2. Лавренов С.Я. Война ХХІ века: Стратегия и вооружение США / СергейЛавренов. –
М.: ООО Издательство АСТ, 2005. – 314 с.
3. Москвин В.П. Эвфемизмы: системныесвязи, функции и способыобразования / В. П.
Москвин // Вопросыязыкознания. – 2001. – № 3. – С. 58-70.
4. OxfordDictionaryofEuphemisms [Holder R. W.]. – OxfordUniversityPress, 2003. – 501
p.
5. DictionaryofMilitaryTerms [Bowyer R].– Bloomsbury, 2004.– 262 p
ЕТИКО-ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ Е.ЛЕВІНАСА
Ношин Я.І.,
Український гуманітарний інститут
Починаючи з 80-тих років минулого сторіччя постать Еманюеля Левінаса набула
всесвітнього визнання. З Е. Левінасом, з одного боку, пов’язують зародження проекту
феноменології, зокрема у Франції, з іншого – Е. Левінаса традиційно відносять до
128
представників філософії діалогу, або до продовжувачів діалогічних ідей. Так зокрема, Моріс
Бланшо відгукнувся про докторську дисертацію Е. Левінаса «Тотальність і Безкінечне», як
про один з найбільш значущих текстів сторіччя.
Визнання приходить до Еманюеля Левінаса після того як Жака Дерида в есе під
назвою «Насильство та метафізика» детально проаналізував хід думки та спосіб викладу Е.
Левінаса, звертаючи увагу на левінасову спробу розірвати з традицією Е. Гусерля та М.
Гайдеггера. «Вбивство під анестезією» – так у 1992 році Е. Левінас охарактеризував цей
аналіз.
В основі левінасової етичної концепції перебуває поняття Іншого, яку на думку Е.
Левінаса, відкрив Мартін Бубер. Тема Іншого є тією віссю, навколо якої обертаються всі, так
чи інакше, важливі елементи левінасової концепції. Тему Іншого французький мислитель
розкриває багатогранно й досить оригінально. Це і зустріч з Іншим, відповідальність за
Іншого, ставлення до Іншого як до абсолютно Іншого. До розкриття поняття Іншого Левінас
залучає феномен жіночості, ласки. Глибоким та цікавим є висвітлення поняття Іншого через
тему батьківства. На наш погляд, Еманюелем Левінасом послідовно та впевнено
вибудовується філософія Іншого.
Для Еманюеля Левінаса Інший постає як абсолютно Інший. Спроба осягнення Іншого
як «alter ego», яку здійснила європейська філософія в особі Едмунда Гусерля, категорично
заперечується Левінасом. «Я» в якості Іншого не є Інший». Накидання на Іншого якихось
готових схем чи рамок є абсолютно не прийнятним для французького мислителя. Мислити
Іншого як «alter ego» означає перебувати в контексті монологічної філософії. Це, на думку Е.
Левінаса, є проявом прихованої егологічності філософування. Навпаки – намагання знайти з
Іншим спільну мову, зрозуміти його так, як він сам себе являє – це те, до чого закликає
Левінас. Саме такий підхід дає можливість прокласти шлях до іншої особистості, не
здійснюючи над нею насилля, тиску, а даруючи їй можливість відкрити саму себе.
Намагаючись описати Іншого у той спосіб, у який Інший сам себе являє Еманюель Левінас
послуговується феноменологічним методом, про що французький мислитель сам зазначає.
Полемізуючи з Мартіном Гайдеггером, про що ми згадували вище, Еманюель Левінас
наголошує на пріоритеті етики перед онтологією. За Е. Левінасом онтологія зводиться до
егології, самоутвердження Я, найбільшої своєї спроможності бути собою. На противагу
цьому Е. Левінас утверджує буття-для-іншого, служіння Іншому.
Служіння Іншому (літургія) у творчості Еманюеля Левінаса відіграє назвичайно
важливу роль. Терпелива дія – саме на цьому значенні слова наголошує французький
мислитель. Звернення до Іншого – це не декларація чи абстрактний намір. Воно потребує
колосальної напруги, самовідсторонення, долання себе, свого я.
129
Висуваючи етику на перший план, Е. Левінас протиставляє її онтології. На думку
мислителя, сенс людського існування є неповним, недостатнім, етично хибним, якщо
ґрунтується на онтологічному фундаменті. Пропонуючи альтернативну точку зору, Е.
Левінас закликає до такої перспективи, яку можна охарактеризувати як «інакше ніж бути» –
так називається одна з його робіт. Подолання онтології є необхідним кроком, оскільки саме в
первинності онтології Е. Левінас вбачає глибинний недолік всієї європейської філософії. На
думку Е. Левінаса, саме етика передує онтології.
На наш погляд, найбільш характерною особливістю етики Еманюеля Левінаса є
асиметричний характер стосунку між Я та Іншим. Причому, етичне як таке, слід мислити як
відношення, яке по своїй суті є асиметричним.
Так, на відміну від поглядів М. Бубера, який говорить про взаємність і відкритість
співрозмовників,
зустрічний
вектор
партнерів
по
діалогу,
Е.
Левінас
стверджує
асиметричність стосунків між Я та Іншим. Я не вправі вимагати до себе такого ж ставлення,
яке виявляє до Іншого. Відповідальність за Іншого лежить в основі етики. Страх за Іншого
сильніший від страху за своє власне життя. Ось яким чином Е. Левінас зображає характер
цього зв’язку: «Те, що я дозволяю вимагати від себе незрівнянно з тим, що я вправі вимагати
від Іншого. Цей вельми звичайний моральний досвід підкреслює метафізичну асиметрію,
саме радикальну неможливість бачити себе ззовні і однаково говорити про себе та про
інших». Я та Інший перебувають в асиметричних стосунках. Я відповідальний за Іншого, до
мене звернений його заклик. Як при цьому налаштований Інший по відношенню до мене – це
питання аж ніяк не першого порядку.
Отже, етика, яку пропонує Е. Левінас, пориває з уявленням про канон, який слід
розуміти як перелік правил чи норм. Левінасова етика як «перша філософія» у поєднані з
метафізикою протистоїть усій європейській філософії як онтології: від Досократиків аж до
М. Гайдеггера. У стосунку з Іншим Е. Левінас робить акцент не на онтологічному, а на
етичному моменті. Єдина можливість, яка відкриває шлях до невловимого, неповторного
Іншого – визнати асиметрію поміж нами: мною та Іншим. Я та Інший ніколи не є
рівнозначними, однак, завдяки «духовній оптиці», так етику називає Е. Левінас, надаючи
переваги Іншому, і відкривається можливість не завдати йому шкоди, а набувати у
спілкуванні з ним нового для себе досвіду. «Отримувати уроки від Іншого й означає
мислити».
Таким чином концепт Іншого у Еманюеля Левінаса набуває характеру спеціального
терміну чого ми не знаходимо в усій попередній історії філософії. Це дає нам сміливість та
підставу говорити про виникнення нової парадигми – філософії Іншого, уособленням якої, на
наш погляд, і була постать Е. Левінаса.
130
ОСОБЛИВОСТІ АНГЛІЙСЬКИХ НЕОЛОГІЗМІВ У СФЕРІ
ІНТЕРНЕТ-СПІЛКУВАННЯ
Патраcко Л.О.,
Український гуманітарний інститут
Темою нашого дослідження є особливості розвитку неологізмів у сфері англомовного
інтернет-спілкування.
Проблема мови та її середовища має велике значення не тільки для соціальної, але й
для внутрішньої лінгвістики, а соціальне середовище – це найважливіший компонент
загального позамовного середовища. Кожний новий етап розвитку суспільного буття
супроводжується виробленням нових поглядів на дійсність, вдосконаленням методів її
пізнання, а новий тип в свою чергу потребує нових понять. [4, c.221].
Зростання темпів розвитку людського суспільства потребує поглибленого вивчення
нових явищ у процесах розвитку словникового складу. Особливе значення набуває
дослідження того, якими тенденціями реагує словниковий склад на ситуацію в світі, що
змінюється. В таких тенденціях висвітлюється саме соціальна суть мови та її властивість [1,
c.3].
Абсолютний прогрес мови, як зазначає науковець Зацний Ю.А., виявляється,
насамперед, в розвитку словникового складу. В цьому і полягає актуальність вивчення
обраної нами теми.
Розвиток словникового складу відбиває процеси пристосування мовної системи до
нових потреб комунікації у зв’язку з ускладненням позамовного середовища. Кінець
двадцятого століття і початок двадцять першого відзначається глобальними соціальноекономічними змінами та рухами; людство вступило в новий етап науково-технічного
прогресу, який іменується інформаційною революцією. [5, c.221].
Отже, як ми бачимо, проблема вивчення нових лексичних одиниць та їх
функціонування в мові і різних сферах людської діяльності є досить важливою в наш час.
Серед найважливіших сфер соціального життя – важливих постачальників неологізмів –
можна виділити сферу медицини, освіти, засобів масової інформації, економіки та
повсякденного життя. Однак в даній роботі об’єктом дослідження є неологізми, пов’язані зі
сферою англомовного інтернет-спілкування.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на конкретних прикладах неологізмів
простежити за внутрішньомовними особливостями, тенденціями та закономірностями
131
розвитку нової лексики в сфері інтернет-спілкування. У ході даного дослідження ми ставимо
перед собою наступні завдання:
- дослідити наукову літературу з неології,
- дослідити структурні, семантичні та етимологічні особливості неологізмів вибраних
з інтернет-текстів,
- визначити способи творення неологізмів.
Предметом
дослідження
являються
структурні,
семантичні
та
етимологічні
особливості даних одиниць.
Методи дослідження:
- кількісні підрахунки нової лексики,
- метод суцільної вибірки,
- структурний, семантичний та етимологічний аналізи.
Наукова новизна визначається поставленою метою і полягає в тому, що в роботі
висвітлено тенденції розвитку словникового складу англійської мови в сфері інтернетспілкування.
Практичне значення роботи полягає в його застосуванні в курсах лексикології та
перекладу. Також дані матеріали можуть бути використанні на практичних заняттях з
англійської мови та інформатики.
Матеріалом дослідження слугували неологізми, відібрані методом суцільної вибірки з
п’яти газет сучасних англомовних періодичних видань років ( 2008-2011) , а саме
“Newsweek”, “ Economist”, “The Sunday Times”, “ New York Times”, “ New Scientinst” та
праці дослідників у галузі англійської неології та словотворення Ю.О. Жлуктенко [2], В.І.
Заботкіна [3], Ю.А. Зацний [4], що з усією переконливістю свідчать про назрілу потребу
подальшого вивчення цілої низки питань, що стосуються факторів утворення та розвитку
семантичної структури нового слова, здатності фіксувати, накопичувати, зберігати та
відтворювати фрагменти реального світу у свідомості сучасних носіїв тієї чи іншої мови.
Трактування терміну неологізм, буде досить широким, якщо виходити з поняття
“новизна” мовної одиниці на рівні мовної системи того чи іншого національнотериторіального варіанта. Це – нові слова (лексичні неологізми), нові сталі словосполучення
(фразеологічні
неологізми), нові лексико-семантичні варіанти слів або нові семантичні
варіанти сталих словосполучень (семантичні неологізми).
За способом утворення неологізмів вони поділяються на групи:
1) прості
2) похідні (афіксація)
3) складні
132
4) конвертовання
5) скорочення
6) словосполучення і фразеологізми
Досліджувані в даній роботі неологізми стосуються англомовного інтернетспілкування.
З «електронною торгівлею» співвідносяться десятки нових слів і словосполучень
останніх років, наприклад,одиниці, що служать для позначення такої торгівлі, для введення
поняття «електронні гроші», для номінації «електронних» магазинів,численні неологізми для
введення концептів і понять « інтерентівської економіки», для позначення компанії що
здійснює свою комерційну діяльність тільки через Інтернет).
Зародилося поняття «електронного мобільного бізнесу» ( mobile e-business) як
можливості проведення ділових операцій, торгівлі через Інтернет за допомогою мобільних
телефонів. Хоча
«електронний мобільний бізнес» існує лише кілька років, для
характеристики пов’язаних із ним понять виникла чимала кількість нових одиниць,
Такі приклади свідчать, що в звязку з інформаційною революцією поширення набуває
феномен «поліномінації», тобто коли одне поняття, одна річ одержує декілька найменувань.
Тоді ж, як демонстрували і деякі наведежені вже одиниці, виникає особливий тип
неологізмів – «ретроніми», під якими розуміють нові позначення вже відомих понять і
предметів у звязку з уточненням цих понять, з появою нових різновидів предметів, що вже
існують, і необхідністю чіткішого резмежування старого і нового поняття а бо предмета.
Розглянутий матеріал свідчить, що інформаційну революцію можна без сумніву
вважати одним із найвпливовіших чинників щодо інновацій на лексико-семантичні, слово- і
фразотворчі процеси, спрямовані на збагачення словникового складу англійської мови на
сучасному етапі його розвитку.
Як показав аналіз спеціальної літератури, такі способи, як афіксація і словоскладання
та скорочення, дають найбільшу кількість новоутворень. За допомогою афіксації та
словоскладання створюється більшість нових слів. Інші ж, наприклад конверсія, формують
нові слова в меншій кількості, і нарешті, треті, до числа яких можна віднести чергування
звуків і переніс наголосу в слові, малопродуктивні, й сьогодні майже не використовуються.
Дослідження нових слів сфери англомовного інтернет-спілкування показало, що
одним із найпоширеніших способів словотвору є афіксація - 35%, серед них ,утворених за
допомогою префіксів складає 43%, в той час, як за допомогою суфіксів ця кількість складає
лише 25%. Кількість неологізмів утворених суфіксально-префіксальним способом становить
32%.
133
Наступними являються: словоскладання – 28%. Кількість складних слів с сфері
англомовного інтернет-спілкування становить 45%, а кількість складно-похідних слів в даній
сфері становить 55 %.
Літератруа
1. Андрусяк І.В. Англійські неологізми кінця ХХ століття як складова мовної картини
світу: Дис. канд. філол. наук: 10.02.04/ Ужгородський нац. ун-т – Ужгород, 2003. – 268 с.
2. Жлуктенко Ю. А., Березинский В. А. Английские неологизмы. – Киев.: Наукова
думка, 1983. – 154 с.
3. Заботкина В.И. Когнитивно-прагматический подход к изучению английской
неологии // Материалы научной конференции "Проблемы английской неологии". –
М.:МГЛУ,2002. – С. 28-37.
4. Зацний Ю.А. Неологізми англійської мови 80-90 років ХХ століття. – Запоріжжя:
РА "Тандем-У", 1997. – 396 с.
5. Зацний Ю.А., Пахомова Т.О. Мова і суспільство: збагачення словникового складу
сучасної англійської мови. – Запоріжжя, 2001. – 385 с.
КОНЦЕПТ КРАСОТА В АНГЛИЙСКОМ ЯЗЫКЕ (НА МАТЕРИАЛЕ АНГЛИЙСКОГО
ПЕРЕВОДА ТЕКСТА БИБЛИИ И ЯЗЫКА РОМАНА О.УАЙЛЬДА «ПОРТРЕТ ДОРИАНА
ГРЕЯ»)
Полина А.В., кандидат филологических наук, доцент,
Украинский гуманитарный институт
Красота спасет мир. Эта фраза стала очень популярной в наше время, и часто
повторяется людьми. Но, прежде всего, необходимо четко определить, что такое красота,
поскольку ее проявления бесконечно разнообразны. Красота может иметь как материальную
форму, так и выражаться в словах, звуках, пространстве или действиях. Желая поделиться
своим мироощущением, человек совершает действия, направленные на закрепление своих
представлений о красоте в материальной форме. Так возникли различные направления в
искусстве. Красота может проявляться как в созерцании природы, так и в поступках других
людей. Поскольку понятие красоты формируется в нашем сознании, то его проявления могут
выражаться и через определенные действия человека, направленные на реализацию этих
134
идеалов. И красота человека, таким образом, тоже понимается очень по-разному. Одни
подразумевают под ней красоту души, другие – красоту общения, а третьи – внешние
качества. Но все эти три компонента составляют отдельные грани единого целого.
Особенная роль в закреплении и передачи красоты принадлежит литературе. Любое
воплощение красоты, в том числе и чувственно-эстетические поступки человека,
фиксируются в литературных источниках, и информация о них передается другим людям,
которые не являлись непосредственными свидетелями этих событий. Таким образом,
литература несет в себе и эстетическую, и воспитательную функцию, формируя
унифицированное и структурированное представление о красоте в сознании человека –
концепт КРАСОТЫ.
Поскольку красота считается одной из самых сложных культурных, эстетических и
моральных категорий, ее унифицированность ограничивается культурной принадлежностью
и мировоззрением носителей данной лингвокультуры,
одновременно уточняясь их
индивидуальными представлениями о красоте. Поэтому вербализованные характеристики
концепта КРАСОТА всегда отличаются национальной и мировоззренческой спецификой, а
также, до известной степени, индивидуально-авторской интерпретацией этих характеристик.
Тема данной работы – сравнительный анализ вербализованных характеристик
концепта КРАСОТА в английской библейской
и светской индивидуально-авторской
картинах мира.
Актуальность данного исследования обусловлена непреходящей значимостью
концепта КРАСОТА в мировой культуре и в культуре Великобритании в частности, а также
определяется интересом к проблемам когнитивного моделирования и к особенностям
функционирования культурных концептов в различных картинах мира.
Цель работы – определить культурную, эстетическую и моральную ценность
исследуемого концепта для носителей библейского и светского мировоззрений. Для
достижения поставленной цели в работе решаются следующие задачи:
выделить содержательные характеристики концепта КРАСОТА в библейском и
светском индивидуально-авторском типах дискурса;
сравнить смысловое наполнение и ценность данных характеристик концепта для
носителей религиозного и светского мировоззрений;
проанализировать индивидуально-авторскую интерпретацию данного концепта в
романе О. Уайльда «Портрет Дориана Грея».
Объектом исследования является концепт КРАСОТА, вербализованный в английском
дискурсе.
135
Предмет анализа – закономерности объективации концепта КРАСОТА в английской
религиозной и светской картинах мира.
Материал исследования составляет корпус 254 фрагментов английского религиозного
и светского дискурса, объективирующих концепт КРАСОТА, выбранных из английского
текста Библии (New International Version) и текста романа О. Уайльда «Портрет Дориана
Грея».
Концепт КРАСОТА вербализуется в библейском дискурсе несколькими лексемами:
красота и ее производными (краса, красивый, прекрасный); великолепие и ее производными
(великолепный, великолепно); совершенство; миловидность; в некоторых контекстах –
лексемой хороший (весьма хороший) и ее производным (хорош, хорошо).
Концепт КРАСОТА не занимает в библейской картине мира центрального места,
хотя, безусловно, отдается должное силе влияния красоты на человека – как к добру, так и к
злу.
Прежде всего, Библия подчеркивает, что красота – неотъемлемая характеристика
Бога. Красота Бога – понятие всеобъемлющее, она подразумевает красоту Его характера,
красоту Его действий, красоту Его сущности (Пс 44:4, Зах. 9:17).
Господь является творцом красоты, и все, что выходит из Его рук, всегда красиво (Екк
3:11; Быт 1).
Господь вдохновляет человека на создание красивого; красивое радует человека и
прославляет Бога. Храм божий и все, что происходит в нем, также призвано отражать
красоту Бога (Иов 26:13; 37:22).
В Божьих глазах истинная красота – это гармония внешней привлекательности и
внутренней добродетели. Внутренняя добродетель уже красива сама по себе. Красивым
называется то, что выполнено качественно и совершенно (Пч 1:9; 24:14; Мф 13:45). Красота
– это
также обобщенное название всего того, что вызывает восхищение, дает почет и
уважение: сила, известность, богатство (Зах 11:3; 2 Цар 1:19).
Но больше всего библейских строк о красоте посвящено ненадежности и
недолговечности внешней красоты.
Красота всегда привлекала человека. Но с одной стороны, ею можно бескорыстно
восхищаться и стремиться к ней с чистыми намерениями, и тогда она принесет радость, мир
и наслаждение. С другой стороны, ею соблазняются, и тогда она приносит боль, унижение и
горе.
Красота – это дар от Бога.
В романе О. Уайльда «Портрет Дориана Грея» отражено понимание красоты,
распространенное в современном секулярном обществе. И, хотя библейское и светское
136
понимание красоты имеет некоторые точки соприкосновения, видение ее роли в жизни
человека имеет принципиальные отличия.
Если в Библии красота – это гармония внешнего и внутреннего, то в романе О.
Уайльда это сугубо внешнее совершенство.
В романе красота, то есть внешнее совершенство, не названа богом, но для главных ее
героев она является объектом поклонения. И, как объект поклонения, она – непререкаемый
авторитет, источник счастья, высшая цель в жизни. Потеря красоты – величайшая трагедия.
Красоту, а, следовательно, и ее обладателя, нельзя осуждать, ею следует только восхищаться.
Красоту следует воспринимать отвлеченно, саму по себе, не оценивая ее влияния – к
добру оно или к злу, поскольку форма выше содержания. За красивой внешностью
действительно может скрываться порок, но самой красоте это не вредит. Это вполне
совместимые вещи. Кроме того, порок и сам по себе может быть красивым, а зло может быть
средством достижения красоты.
В романе проводится мысль, что красота – вещь недолговечная и ненадежная,
поэтому всеми силами следует бороться за ее сохранность. В поиске красоты заключается
смысл жизни.
Истинное назначение прекрасного кроется в гармонии.
РЕАЛИЗАЦИЯ КОМПЕТЕНТСТНОГО ПОДХОДА В ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ
ПОДГОТОВКЕ СТУДЕНТОВ НЕЯЗЫКОВЫХ СПЕЦИАЛЬНОСТЕЙ
Полина В. С., доцент,
Харьковский гуманитарный университет «Народная украинская академия»
Одним из вызовов начала третьего тысячелетия в сфере образования явилась
объективная необходимость перехода к моделированию специалиста, способного не только
«адаптироваться к наличной ситуации, но и адекватно осваивать то, что порождается
происходящими социальными переменами» [2].
Плюрилингвальная и поликультурная среда деятельности выпускника новой модели
требует от него, наряду со знаниями и умением использовать их в профессиональной
деятельности, владения комплексом компетенций, таких как социальная, цивилизационная –
демократическая, организационная, правовая, экологическая, культура быта и многие другие
[2].
137
Для «вооружения всех участников учебного процесса средствами введения
плюрилингвизма» Совет Европы рекомендовал использование в практике обучения
технологии «Европейский Языковой Портфель» (ЕЯП) [4].
Опыт внедрения ЕЯП в методику формирования плюрилингвистической и
поликультурной компетенции обучаемых в учебных заведениях Европы – средней и высшей
школы – позволил преподавателям расширить сферу применения ЕЯП и обогатить палитру
профессиональных компетенций студентов.
Языковой Портфель определяют как инструмент оценивания и развития ученика [1],
оптимизации
его
иноязычной
подготовки
[5],
как
педагогический
инструмент,
способствующий развитию многоязычия и поликультурности [3], как инструмент
оптимизации формирования умения учиться [7], как средство мотивации студентов
неязыковых специальностей к изучению иностранного языка [6].
За сравнительно короткий срок своего существования ЕЯП претерпел коррективы и
нововведения, в частности, разработаны национальные модели ЕЯП в соответствии с
реалиями отечественного образования.
Общеакадемическая кафедра английского языка Харьковского гуманитарного
университета «Народная украинская академия» осуществляет пилотный проект ЕЯП со
студентами факультетов «Бизнес-управление» и «Социальный менеджмент» уже третий год.
Учитывая тот факт, что студенты не были знакомы с ЕЯП в средней школе и, принимая во
внимание опыт других вузов, свидетельствующий о том, что большое количество файлов в
ЕЯП может стать демотивирующим фактором, кафедра приняла решение начать с введения
ограниченного количества файлов ЯП и выбрать те из них, которые могут способствовать
формированию у студентов ответственности за обучение, организованности, объективности
в самооценивании учебных достижений, социокультурной и социолингвистической
компетенций.
Такое личностно-ориентированное обучение, предусмотренное технологией ЯП,
позволяет снять стресс в ситуации отставания студента от уровня своей академической
группы, т.к. если студентом установлена причина отставания и есть мотивация двигаться
вперед, то ему надо учиться принимать решения, брать на себя ответственность за их
реализацию и оценить результат. Ряд других положительных факторов работы с ЕЯП
(установление партнерских взаимоотношений с преподавателем, мотивация и развитие
студенческой автономии в учебном процессе, приобретение и углубление знаний и навыков
их адекватного применения в конкретных ситуациях общения в устной и письменной речи и
многие другие) позволяют продолжать стимулировать работу студентов с ЕЯП. Однако при
138
лимите аудиторного учебного времени мы планируем инициировать введение электронного
варианта ЕЯП в нашем учебном заведении.
Література
1. Бабина Е. Языковой портфель как инструмент оценивания и развития ученика Е.
Бабина // Педсовет.org: XI Всеукраинский интернет-педсовет. Иностранный язык. Языковой
портфель как инструмент оценивания и развития ученика. – [Электронный ресурс] – Режим
доступа: http://pedsovet.org/forum/topic695.html. - Загл. с экрана.
2. Глоссарий современного образования / Нар. укр. акад. ; под общ. ред.
Е. Ю. Усик ;
[сост.: Астахова В. И. и др.]. – Х. : Изд-во НУА, 2007. – 524 с.
Дубив Н. В. Европейский языковой портфель для студентов направления Международные
отношения / Н. В. Дубив // Международный журнал экспериментального образования. –
[Электронный
ресурс]
–
Режим
доступа:
http://www.rae.ru/meo/?section-
content&op=show?article&article_id=450. - Загл. с экрана.
3. Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти: навчання, викладання,
оцінювання / наук. ред. укр. вид. \ С. Ю. Ніколаєва. – К.: Ленвіт, 2003. – 273 с.
4. Мирошникова О. Х. Проблемы языковых стандартов в высшем образовании:
европейский языковой портфель в российском вузе / О. Х. Мирошникова // Высш.
образование сегодня. – 2008. - №4. – С. 14 - 16
Онал И. О. Языковой портфель как средство мотивации студентов неязыковых
специальностей к изучению иностранного языка / И. О. Онал // Языковой портфель как
средство мотивации студентов неязыковых специальностей к изучению иностранного языка.
- [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.t21.rgrups.ru/doc2010/4/18.doc. - Загл. с
экрана.
5. Полина В.С. Европейский языковой портфель как инструмент оптимизации
процесса формирования умения учиться / В. С. Полина // Вчені зап. Харк. гуманітар. ун-ту
"Нар. укр. акад.". – Х., 2011. – Т. 17. – 193 с. (0,5 п.л.)
139
РОЗДІЛ ІV
АНТИКРИЗОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ НАЦІОНАЛЬНОГО, РЕГІОНАЛЬНОГО
ТА СВІТОВОГО РІВНЯ
ПИТАННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ СУЧАСНОГО СВІТУ
Бобров Є.А., кандидат економічних наук, доцент,
Університет економіки та права „КРОК”
Людство протягом усієї своєї історії змушене вирішувати різні завдання природнокліматичного, соціально-економічного або іншого характеру. В даний час в числі ключових
проблем виживання можна виділити такі: забезпечення продовольством, забезпечення
енергією і збереження придатного для життя навколишнього середовища.
В сучасному світі загальна безпека та забезпеченість вуглеводнями, зокрема нафтою і
природним газом, взаємозалежні. До загроз енергетичній безпеці відносять нерівномірність
розподілу родовищ нафти і природного газу по нашій планеті, а також нерівномірність
споживання енергетичних ресурсів між країнами. Міжнародна безпека втратить стійкість,
якщо світова система забезпечення енергетики сировинними матеріалами вийде з рівноваги.
Відповідно, її рівновагою потрібно керувати, спираючись на загальну міжнародну правову
базу і на загальну енергетичну стратегію.
На сьогоднішній день питання нового базового енергоносія, який повинен зайняти
істотну частку світової енергетики крім нафти, газу і кам'яного вугілля, викликане не стільки
незворотнім зменшенням запасів невідновлюваних енергоносіїв, скільки необхідністю
довгострокового і надійного забезпечення енергією всіх жителів планети на гідному рівні
при допустимому впливі на навколишнє середовище. Незважаючи на провідну роль нафти і
газу в світовому енергетичному балансі розвинених країн, корисно поквапитися зі
збільшенням частки атомної енергії на основі замкнутого ядерного паливного циклу.
Тридцять років тому прогнозувалося, що у ХХІ столітті атомні електростанції
вироблятимуть 55% електроенергії. Реально цей показник сьогодні становить 14%.
Розмірковуючи над питанням існування межі зростання споживання енергії людською
цивілізацією, і як його стримувати без шкоди підвищенню якості життя, слід визнати, що
вичерпної відповіді на нього сьогодні дати не можливо. Очевидно, у першій половині ХХІ
140
століття буде виправдано кардинальне підвищення енергоефективності у всіх секторах
людської діяльності, а також широке використання енергетичного потенціалу відновлюваних
джерел.
Нове визначення енергетичної безпеки як захищеності від загроз надійному
паливному і енергетичному забезпеченню, було дано на 32-му саміті глав держав і урядів
«Великої вісімки», де було також чітко виділено шість ключових умов її зміцнення:
підвищення прозорості, передбачуваності і стабільності світових енергетичних ринків;
поліпшення інвестиційного клімату; підвищення енергоефективності та енергозбереження;
диверсифікація
видів
енергії,
забезпечення
безпеки
інфраструктури;
скорочення
енергетичної бідності; вирішення проблеми зміни клімату.
В даний час ресурсна безпека стала одним з найважливіших компонентів міжнародної
безпеки, основою соціально-економічного розвитку народів і держав. У цьому відмінність
XXI століття від століття XX.
Незважаючи на введення нових родовищ, побоювання щодо скорочення доступних
запасів вуглеводнів не позбавлені підстав. Ці побоювання посилюються об'єктивною
нерівномірністю розподілу основних родовищ на планеті. Слід мати на увазі, що
нерівномірним є і споживання енергії, особливо питоме споживання енергії на душу
населення в різних регіонах світу.
Прогнози показують, що в найближчі десятиліття структура енергоспоживання за
світовими регіонами істотно не зміниться, збережеться також залежність найбільших
споживачів від імпорту традиційних енергоносіїв. До 2050 року можна очікувати подвоєння
попиту на енергоресурси. Очевидно, політична нестабільність може призвести до серйозного
дефіциту сировинних ресурсів навіть при їх достатності.
Тому виникає питання: чи неминучі в зв'язку з цим небезпечні сплески жорсткої
конкуренції і навіть відкритої боротьби за контроль над існуючими джерелами? Слід
очікувати, що все буде залежати від якості світової політики, від здатності держав чітко
розуміти, що ми вступили в епоху зростаючої глобальної взаємозалежності. Повинна
зростати відповідальність за правильне розуміння цілей, за вдосконалення методів реалізації
національних інтересів у світі. Вже неприпустимі та саморуйнівні будь-які військовополітичні методи боротьби за ресурси розвитку.
Враховуючи фактор можливого в далекій перспективі критичного дефіциту
доступних для видобутку вуглеводнів, необхідно сьогодні усвідомити потребу в оптимізації
поступового переходу з традиційних енергоносіїв до недостатньо освоєних. Досліджуючи
можливі варіанти нової ресурсної бази енергетики, перевагу завтра слід віддавати урану,
залученому в замкнутий ядерний паливний цикл, і торію, а післязавтра – термоядерній
141
енергетиці. Для цього потрібно істотно розширити і прискорити дослідні та технологічні
програми,
будівництво
інфраструктури.
Слід
нових
енергетичних
також
ефективно
об'єктів
та
та
солідарно
супутньої
промислової
вирішувати
проблеми
нерозповсюдження ядерних матеріалів і технологій, безпечного зберігання та переробки
опроміненого ядерного палива, знешкодження радіоактивних відходів, а також наддалекої
передачі електроенергії на основі надпровідних магістралей.
Загальна тенденція першої половини цього століття, визнана всіма енергетичними
агентствами, пов'язана із збереженням провідної ролі вуглеводнів (до 80%) в енергетичній
генерації. Відновлювані вуглеводні в цьому періоді, незважаючи на активне їх просування,
не займають істотної частки в загальному енергетичному балансі. Там де вони не є
традиційним паливом, вони відіграють роль резервного місцевого енергетичного ресурсу.
В окремих регіонах з сприятливими природно-кліматичними умовами частка біомаси
в загальному енергетичному балансі може бути значною. Але очевидно, якщо прогнози
показують, що світові потреби в енергоресурсах до середини цього століття перевищать
можливості їх видобутку, то біомаса становище не врятує. Більш того, природа нас вчить, що
саме дерева прекрасно консервують вуглекислий газ, особливо якщо перетворюються на
торф, вугілля або в предмети тривалого користування.
В умовах нерівномірного індустріального розвитку світових регіонів, очевидно, не
вдасться змінити становище, при якому тягар скорочення кількості парникових газів в
атмосфері в основному будуть нести великі розвинені країни (до речі, вони ж спровокували
глобальне потепління), в той час як країни, що наздоганяють, будуть викидати в атмосферу
двоокис вуглецю в значних кількостях. Отже, за розвиненими країнами залишиться, поперше, перехід на безвуглецеву енергетику, а, по-друге, розробка енергоефективних
технологій та виробництво менш енергоємних предметів масового споживання.
Інша тенденція, яка підтверджується статистикою і прогнозами, – це збільшення
частки електроенергії в загальному обсязі кінцевого споживання енергії. Темпи зростання
споживання електроенергії вище темпів зростання споживання первинної енергії. Отже,
ефективність і якість електрогенерації, а також розподіл електроенергії – ключеві критерії
розвитку енергетики на найближчу чверть століття.
Найвищий
коефіцієнт
використання
встановленої
потужності
об'єктів
електроенергетики сьогодні спостерігається у атомних (близько 90%) і геотермальних
(більше 90%) електростанцій. Потім йдуть електростанції на вугіллі та біомасі. Незважаючи
на істотно менший коефіцієнт використання потужності гідроелектростанціями, вітровими і
сонячними електрогенераторами, вони, безумовно, також будуть актуальними.
142
Паливна проблема атомної енергетики на тисячоліття вирішується замкнутим
паливним циклом на основі реакторів на швидких нейтронах з розширеним відтворенням
ядерного палива. Істотними представляються вигоди від низької інвестиційної та паливної
складової реакторів на швидких нейтронах. Цікаві неенергетичні застосування атомних
реакторів – здійснення високотемпературних технологій, отримання водню з води, синтезгазу з відходів. Міжнародні зусилля та інвестиції слід зосередити на створенні системи
поводження з радіоактивними відходами та спільної реалізації замкненого ядерного
паливного циклу.
Тенденція збільшення споживання електроенергії, перш за все, буде проявлятися у
великих містах, а також в промислових густонаселених районах. Тут, окрім проблеми
сталого та безпечного енергопостачання, невирішеною залишається проблема транспорту.
Наступна тенденція, яка в останні роки знову набула динаміки, це акумулювання енергії та
енергоносіїв. За останні кілька років багато країн світу переглянули свої вимоги до обсягів
резервів. Прагнення до нарощування стратегічних резервів енергоносіїв є індикатором
тривожних очікувань не тільки в частині глобальних кліматичних змін, а й політичної
нестабільності.
В області енергоефективності має сенс перехід до аналізу більш складних систем,
оскільки при багатомірному підході виявляються тенденції, які змушують своєчасно
коригувати енергетичні стратегії.
Нарешті, найголовніша тенденція в світовій енергетиці – посилення її блокової
конфронтаційності, яка поки перебуває в проміжній стадії. Однак, реакція на зростаючу
багатополярність світу повинна виражатися не в тому, щоб кожен вибрав свій блок і
приєднуватися до нього, а в тому, щоб в єдиній глобальній мережі кожен встановив з
сусідами рівноправні партнерські відносини, а через них і з усією мережею.
Підсумовуючи все вище викладене, зазначимо, що з урахуванням останніх тенденцій
світової енергетики можна визнати, що енергетика майбутнього – це оптимальна комбінація
енергетики фізичних середовищ, хімічних реакцій і ядерних перетворень. Але геополітичну
рівновагу в довгостроковій перспективі, з урахуванням справедливого доступу до енергії для
всіх народів і з урахуванням впливу фактора обмеженості будь-яких ресурсів, буде
досягатися тільки при широкому використанні ядерної енергії. Доступного для сучасних
енергетичних технологій ядерного палива вистачить людству на сотні років. Сьогодні це
найвисокопотенційніше паливо, що дуже важливо для підвищення коефіцієнта корисної дії
енергетичних установок. Це найкомпактніше паливо, що в глобальному масштабі дозволить
значно знизити транспортні витрати. Атомні електростанції демонструють найвищий
коефіцієнт використання встановленої потужності. Атомна енергетика дає найменше
143
відходів на одиницю виробленої енергії. Міжнародній спільноті потрібно зосередити волю і
ресурси на здійсненні промислового замкнутого ядерного паливного циклу з реакторами на
швидких нейтронах та на наддалекій передачі електричної енергії без істотних втрат. Запасів
хімічних енергоносіїв – природного газу, нафти, вугілля має вистачити, щоб встигнути
реалізувати цю можливість в світовому масштабі.
Але енергетика високих питомих потужностей, побудована на складних технологіях,
вимагає більш високого рівня міждержавних відносин, більшої участі держави в такому
бізнесі, більш суворої відповідальності, більшої прозорості, більш тісної співпраці, більш
спокійного ставлення до конкуренції та диверсифікації. Прикладів міжнародних проектів в
атомній енергетиці безліч. Сьогодні держави повинні будувати спільну систему забезпечення
енергетичної безпеки, спираючись на взаємне співробітництво і не нагнітаючи суперництва
за диверсифікацію джерел і маршрутів поставок, а також не нарощуючи стратегічних запасів
палива з темпами, що нагадують військові приготування. Створенням загальної системи
енергопостачання, заснованої на залученні всього інтелектуального і виробничого досвіду
людства, буде продемонстровано добру волю, підвищено рівень взаємної довіри, об'єднано
людський потенціал і природні ресурси в ім'я досягнення цілей тисячоліття.
ВИМОГИ АНТИКРИЗОВОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ ДО КУРСУ
НАЦІОНАЛЬНИХ ВАЛЮТ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ.
Бугулов В.М., кандидат економічних наук, доцент,
Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі
У світовій економіці в другій половині ХХ століття і у даний час присутнє постійне
розширювання глобалізаційних процесів інтеграції національних економік та кризові явища,
перш за все в фінансовій сфері. Поглиблення економічної взаємодії країн світу країн світу
дає можливість більш повно використовувати відносні переваги кожної держави і на цій
підставі підвищувати ефективність функціонування економік. Це позитив. Однак кризові
явища викликають необхідність в умовах глобалізації удосконалення фінансових операцій по
обслуговуванню міждержавних товарних потоків. Зростають вимоги до якості та
повноцінності національних валют та їх курсів до іноземних.
Курси
валют
розвинутих
країн
коливаються
навколо
паритету купівельної
спроможності з іноземними у межах відхилення до 10 % під впливом тимчасових факторів,
144
які діють на фінансових ринках. Це є наслідком повної конвертованості цих валют.
Центральні банки розвинутих країн проводять валютну політику, яка корегує коливання з
метою досягнення тактичних цілей, у тому числі стимулювання національного експорту та
притоку капіталів. Наближення ринкового курсу національної валюти країни до паритету
купівельної спроможності з іноземними є компромісом між інтересами експортерів та
імпортерів цієї держави і відповідає загальнонаціональним інтересам при її нейтральному
платіжному балансі.
Валюта України та подібних держав за рівнем економічного розвитку є частково
конвертованою. Часткова конвертованість є наслідком неповного виконання нею функцій
грошей: міри вартості, засобу обігу, платежу, нагромадження та міжнародних розрахунків.
Гривня виконує ці функції відповідно експертним висновкам приблизно на 65 %. Низька
якість валюти штучно підвищує на фінансових ринках України попит на іноземні повністю
конвертовані валюти розвинутих країн, що призводить до значного зростання їх курсів по
відношенню до паритету купівельної спроможності гривні. Обмінявши долар чи євро на
гривню суб’єкти фінансового ринку одержують можливість придбати в Україні у 1,5 – 2 рази
більше цінностей у порівнянні з обсягом, який вони можуть придбати у власних країнах за
власну національну валюту.
Одночасно з метою подоланні кризових явищ у фінансових системах центральні
банки розвинутих країн здійснили масштабні емісії власних валют, що викликає інфляційні
процеси на їхніх товарних ринках. Внаслідок цього «нові гроші» розвинутих країн,
насамперед долар США, рухаються в інші країни світу. Вигідніше скуповувати цінності, у
тому числі нерухомість, земельні та природні ресурси за кордоном. Навпаки для імпортерів
України значно зросли витрати на придбання іноземних товарів.
В цих умовах для України особливого значення набуває державна курсова політика
захисту національних інтересів. Стратегічною метою валютної політики країн зі станом
розвитку економіки, подібним Україні, повинне бути досягнення на фінансовому ринку
держави валютного курсу, який наближається до паритету купівельної спроможності з
валютами розвинутих країн. Крім цього потрібно захищати внутрішній фінансовий ринок від
надмірного надходження на нього валют цих держав, по досвіду, як це роблять Китай, Росія,
Індія, Бразилія та інші країни з подібними економіками.
Для України найбільш доцільно у перспективі підвищувати монетаризацію економіки
за рахунок грошової емісії. Грошову емісію використовувати для зростання доходів
населення та кредитної маси. Це виклич на товарних ринках випереджання зростання попиту
над пропозицією, що буде стимулювати виробництво. У цих умовах якість гривні як
грошової одиниці підвищиться. Попит на неї так курс зростатиме. Однак, внаслідок емісії
145
гривні, з випереджанням збільшення ВВП можливо підтримувати на валютному ринку
держави постійний курс гривні до долара та наближення паритету їх купівельної
спроможності до діючого курсу. Мета грошово-кредитної політики – наближення курсу
гривні до паритету купівельної спроможності з іноземними повністю конвертованими
валютами – буде досягнута.
А далі вже можуть бути застосовані спеціальні методи валютної політики по впливу
на валютний курс з метою його відхилення від паритету у тактичних цілях по досвіду
розвинутих країн.
ПОВЫШЕНИЕ ЭФФЕКТИВНОСТИ ВЕДЕНИЯ БИЗНЕСА В УСЛОВИЯХ
ГЛОБАЛИЗАЦИИ
Думущи И.П.,
Украинский гуманитарный институт
Глобализация является одной из существенных проблем современного менеджмента.
С каждым днем мировая экономика становится все более глобальной. Эта тенденция не
обошла стороной и Украину. Много отечественных компаний уже почувствовали на себе
негативные последствия этого процесса: конкуренция усиливается, риски становятся
разнообразными, в том числе и с точки зрения последствий, требования к навыкам и
знаниям персонала постоянно растут. Однако рассматривать международный характер
коммерческой деятельности исключительно сквозь призму негативных событий было бы
неправильно. Новые условия ведения бизнеса — это, прежде всего, новые возможности
достижения успеха.
Актуальность темы исследования состоит в рассмотрении факторов, тормозящих
эффективность
ведения
бизнеса
в
условиях
глобализации
для
украинских
предпринимателей. Обозначение этих факторов, их признание в сфере бизнеса, работа над
нивелированием их воздействия на развитие бизнеса приведет к стремительному росту
глобального бизнеса за счет факторов положительного характера.
Объектом
направленных
исследования
на
создание
является
анализ
благоприятных
проведенных
условий
реформ
для
183
стран,
осуществления
предпринимательской деятельности в условиях глобального финансово-экономического
146
кризиса. А также рекомендации классика менеджмента мировой величины Ицхака Адизеса
в вопросах повышения эффективности ведения бизнеса в условиях глобальных изменений.
Предметом исследования является рассмотрение основных тормозящих факторов,
как государственного значения, так и
местного на уровне менеджмента компании,
препятствующих развитию бизнеса в условиях глобализации.
Основная цель работы: дать возможность топ-менеджменту украинских компаний и
государственным чиновникам принимать правильные решения в сфере ведения бизнеса в
условиях глобализации, адекватно оценивая негативные факторы тормозящие развитие
бизнеса.
Информационными источниками исследования стали данные восьмого доклада
«Ведение бизнеса -2011» из серии ежегодных исследований Всемирного банка и
Международной финансовой корпорации, а также методология повышения эффективности
ведения бизнеса в условиях глобальных изменений.
На первом этапе исследования представлена информация о проведенных реформах в
государствах, оказавшихся под воздействием глобального финансово-экономического
кризиса.
На втором этапе исследования представлены реформы Украины, обозначенные в
докладе» Ведение бизнеса -2011» и определено место Украины в реформировании условий
осуществления предпринимательской деятельности, как показателя эффективности ведения
бизнеса в условиях глобальных изменений.
На третьем этапе
рассматриваются проблемы менеджмента компаний, которые
являются внутренними проблемами, тормозящими развитие бизнеса, а также даны
конкретные рекомендации по их решению.
Окончательным этапом являются выводы, касательно факторов, тормозящих
эффективность
ведения
бизнеса
в
условиях
глобализации
для
украинских
предпринимателей.
Доклад «Ведение бизнеса – 2011» является восьмым из серии ежегодных докладов, в
которых
исследуются
нормы
регулирования
предпринимательской
деятельности,
способствующие ее развитию, а также нормы, затрудняющие развитие бизнеса. В нем
представлены количественные показатели, характеризующие нормы регулирования
предпринимательской деятельности, а также степень защиты прав собственности, которые
могут использоваться для сравнения условий ведения бизнеса в 183 странах мира – от
Афганистана до Зимбабве, а также для анализа изменений, происходящих со временем.
В обстановке глобального финансово-экономического кризиса политические лидеры
по всему миру предпринимали в прошлом году шаги, направленные на улучшение условий
147
для создания и деятельности местных компаний. Исходя из доклада «Ведение бизнеса 2011», на протяжении 2009/2010 годов компании всего мира ощущали на себе последствия
финансового кризиса, который начался преимущественно в странах с высоким уровнем
дохода и распространился на гораздо более широкий круг стран. Некоторые страны
пострадали от кризиса в большей мере, чем другие, однако простота или сложность
создания компании и ведения предпринимательской деятельности, а также эффективность
судов и процедур несостоятельности могут повлиять на то, как компании переживают
кризис и насколько оперативно они могут использовать возникающие возможности.
Глобальный кризис стал фактором, подтолкнувшим к проведению значительных правовых
и
институциональных
реформ.
Столкнувшись
с
увеличением
случаев
неплатежеспособности и долговых споров, 16 стран, главным образом в Восточной Европе
и Центральной Азии и в группе стран ОЭСР с высоким уровнем дохода, провели реформы
систем производства по делам о несостоятельности, включая Бельгию, Венгрию, Испанию,
Республику Корея, Румынию, Соединенное Королевство, Чешскую Республику, Японию и
страны Балтии.
Впервые за 8 лет публикации докладов «Ведение бизнеса», страны Восточной Азии
и Тихоокеанского региона вошли в число наиболее активных реформаторов в сфере
улучшения
условий
предпринимательской
деятельности
для
местных
компаний.
Восемнадцать из 24 стран – больше, чем в каком-либо другом году – провели реформы
регулирования
предпринимательской
деятельности
и
институтов.
Темпы
реформ,
отслеживаемых в рамках исследования «Ведение бизнеса», неуклонно возрастали по
сравнению с 2006 годом, когда их осуществляла только треть стран региона. В число
лидеров входят такие страны с формирующимся рынком, как Вьетнам, Индонезия и
Малайзия, которые упростили создание малых и средних предприятий, получение ими
разрешений и регистрацию собственности, а также улучшили обмен кредитной
информацией. Этот импульс для проведения реформ в регионе может продолжиться.
Недавно
руководство
организации
Азиатско-тихоокеанского
экономического
сотрудничества (АТЭС) приступило к реализации инициативы, направленной на улучшение
условий
предпринимательской
деятельности
для
малых
и
средних
предприятий
посредством систематического изучения практики стран-членов АТЭС и оказания взаимной
помощи в этих вопросах.
Лидеры различных стран мира, независимо от их географического положения и
уровня дохода, внедряли технологии и системы, основанные на оценке рисков, чтобы
облегчить ведение бизнеса, снизить транзакционные издержки и повысить степень
прозрачности. В странах Латинской Америки и Карибского бассейна, где только 47
148
процентов стран в прошлом году проводили реформы регулирования предпринимательской
деятельности, 23 из 25 реформ касались упрощения административных процессов. Для
этого многие страны внедрили онлайновые процедуры или синхронизировали действия
различных ведомств посредством использования электронных систем.
Каждый год в рамках исследования «Ведение бизнеса» определяются 10 стран,
которые добились наибольших успехов в создании благоприятных условий для
предпринимательской деятельности в предыдущем году и внесли регуляторные изменения
в три или более области. В прошлом году в этом отношении лидировал Казахстан. За
Казахстаном в этом году следовала Руанда, а за ней: Перу, Вьетнам, Кабо-Верде,
Таджикистан, Замбия, Венгрия, Гренада и Бруней Дарусалам.
Наибольших успехов в создании более благоприятных систем нормативно-правового
регулирования предпринимательской деятельности добились следующие 10 стран :Грузия,
Руанда, Беларусь, Буркина-Фасо, Саудовская Аравия, Мали, Кыргызская Республика, Гана,
Хорватия и Казахстан. Во всех этих странах за пять лет было проведено свыше десятка
реформ, учитываемых в исследовании «Ведение бизнеса». Некоторые из этих стран, в том
числе Грузия, Руанда, Беларусь, Буркина-Фасо, Кыргызская Республика, Хорватия и
Казахстан, в предыдущие годы также были в числе 10 ведущих стран-реформаторов,
согласно данным исследования «Ведение бизнеса». Например, по данным доклада
прошлого года ведущей страной-реформатором была признана Руанда. Кумулятивные
улучшения за последние пять лет, измеряемые оценкой по изменению условий ВБ,
свидетельствуют о том, что это не были разовые усилия и произошедшие изменения были
существенными.
В резюме реформ, учитываемых в исследовании «Ведение бизнеса» 2009-2010 года
Украина была представлена следующими изменениями[3]:
Создание предприятий: В Украине процесс создания предприятий стал проще
благодаря значительному снижению требования о минимальном размере уставного
капитала.
Получение разрешений на строительство: В Украине стало легче получить
разрешения на строительство в результате применения национальных и местных
нормативно-правовых актов, предусматривающих упрощение процедур.
Налогообложение: В Украине соблюдение налогового законодательства стало проще
благодаря созданию и постоянному совершенствованию электронных систем подачи
отчетности для уплаты налога на добавленную стоимость.
Негативные последствия финансово-экономического кризиса побудили государства
быстро реагировать на сложившиеся проблемы, реформировать систему управления
149
предпринимательской деятельностью, как необходимую меру для адаптации к глобальным
изменениям. По данным исследования Украина не представлена как лидер и не включена в
группе 10 лучших реформаторов
деятельности внутри страны.
в сфере улучшения условий предпринимательской
А это свидетельствует о недостаточно быстрой реакции
государства на требования изменений глобальной экономики, а значит и о недостаточной
поддержке государством украинских предпринимателей - участников глобального бизнеса.
Тормозящим фактором на пути повышения эффективности бизнеса в условиях
глобальных изменений является не только неразвитая система реформирования условий
развития предпринимательской деятельности, но и неумение управленцев в постсоветских
странах качественно управлять переменами внутри компании.
Классик менеджмента Ицхак Адизес утверждает, что одним из основных
препятствий к качественному управлению для постсоветских компаний является советское
прошлое.
А,
именно,
авторитаризм
и
неумение
использовать
колоссальный
интеллектуальный потенциал. Для повышения эффективности на пути организационной
трансформации в компании Ицхак Адизес предлагает пройти 11 шагов[2]:
1.Оценка проблемы. Это могут быть как внутренние вопросы (несогласованность
стратегий и работы персонала), так и несоответствие продукта или услуг компании
потребностям рынка.
2.Придание импульса. Стимулировать
всех и сразу не получиться, мгновенно
восстановить эффективную работу тоже. Необходимо создать команду из представителей
разных, часто противоборствующих направлений. Проявятся спорные моменты и найдутся
пути их решения.
3.Поддержка усилий. Если пути преодоления проблем найдены, должен быть
разработан четкий механизм воплощения их на практике. Теперь это не просто обсуждение,
но отчет о проделанной работе перед созданным советом.
5.Уравновешивание структуры. Это кульминация процесса управления изменениями.
На этом этапе появляются новые функции и зоны ответственности людей, что необходимо
для слаженной работы бизнеса.
6.Конроль за полномочиями. Новые задачи требуют обновления бюджетов
в
компании. Пересмотрите прибыльность различных подразделений. Выровняйте структуру
полномочий.
7.Консалидация усилий. Сотрудникам среднего и низшего звеньев необходимо дать
возможность обсудить и решить свои проблемы. Это этап для появления новых идей и
укрепления структуры.
150
8.Удаление лишнего. Этап новых финансовых планов и выявления возможных
рисков. Организация проделывает максимум усилий, удаляя лишнее.
9.Закрепление нового фокуса. Необходимо четко определить и зафиксировать: какие
задачи предприятие выполняет, а какие оно может выполнить.
10.Определение частоты изменений. На этом этапе необходимо утвердить, что
подобные изменения должны проходить в компании ежегодно и определить сроки на
следующий год.
11.Вознаграждение. Время определить результаты и вознаграждения за проделанную
работу.
Должна
быть
четко
определена
взаимосвязь
между
ответственностью,
полномочиями и вознаграждением каждого сотрудника.
Ицхак Адизес убежден, что любые изменения создают для бизнеса как угрозы, так и
возможности. У тех компаний, которые хотят выжить в периоды турбулентности, выбор
один – более качественное управление переменами. А для постсоветских компаний – еще и
открытость новым возможностям и уход от диктатуры [2].
Экономисты утверждают: универсальной модели достижения успеха в условиях
глобализации не существует [1]. Единственное мы точно можем утверждать, что на
современном этапе в условиях стремительных глобальных изменений быстрота реакции и
адаптация бизнеса на эти
предприниматели [4].
изменения
– это основное что
должны
учитывать
Для Украины основными рекомендациями для повышения
эффективности ведения бизнеса в условиях глобализации на современном этапе являются:
улучшение условий предпринимательской деятельности со стороны государства и
организационная трансформация менеджмента компании в сфере управления изменениями.
Литература
1.Jordan D. Lewis. Trusted Partners. — The Free Press, 2001.
2. Екатерина Щеглова, Валерия Мирошниченко, Елена Мошенец. Молитесь, чтобы
стало хуже // Инвест газета. 2012. - №4.- С.44-46.
3. Ведение бизнеса – 2011. Улучшение условий для предпринимателей. Восьмой доклад
Международного банка реконструкции и развития/Всемирный банк. Совместная публикация
Всемирного банка и Международной финансовой корпорации. [Электронный ресурс] –
Режим доступа: http://russian.doingbusiness.org/reports/global-reports/doing-business-2011.
4. Условия ведения бизнеса изменились навсегда. Пресс-релиз аудиторской компании
«Эрнст
энд
Янг»
//
02.08.2010.
–
[Электронный
ресурс]
–
http://www.ey.com/RU/ru/Newsroom/News-releases/Press-Release---2010-08-0.
151
Режим
доступа:
АНТИКРИЗОВА ЛІБЕРТАРНА АЛЬТЕРНАТИВА:
ДЕЛІБЕРАТИВНА КОМУНІКАТИВНА СТРАТЕГІЯ ДЕКОНСТРУКЦІЇ
«SPÄTKAPITALISMUS»
Зінченко В.В., доктор філософських наук, професор,
Український гуманітарний інститут
В сучасних суспільствах можна виявити три нерівні соціально-економічні сфери. Це
перш за все держава як інституціоналізована сфера влади і панування, потім – капіталізоване
суспільство сучасної глобальної неоліберальної моделі «spätkapitalismus» («пізнього
капіталізму») [Див.:11-13;16], яке створює неінституціоналізовану основу держави і також
пройняте духом і логікою панування, ієрархії та експлуатації, і, нарешті, елементи
альтернативного глобального суспільства (у потенціалі – лібертарного), що само
організаційно й самоуправлінськи розвивається знизу, яке прагне звільнитися від панування,
ієрархії та експлуатації. Будучи історичним розвитком людської схильності до взаємної
допомоги, ці елементи виступають у формі самоорганізації і самоврядування людей:
робітничих, трудових організацій, громадянських ініціатив, об'єднань жителів, різних комун,
самоврядних груп і асоціацій виробників і споживачів, і так далі і тому подібне – коротше
кажучи, у вигляді різноманітних добровільних соціальних експериментів, що дозволяють
будувати життя і проводити по-новому [Див.,зокрема:1-2;5-7;9;14-16].
Перш за все, виникнення і розвиток альтернативних суспільних структур відобразило
прагнення людей, що об'єдналися в них, відновити цілісність людського буття, єдність праці,
побуту і дозвілля (вільного часу). Були випробувані різні форми такого з'єднання, найбільш
досконалою виявилася до цього часу модель невеликої самоврядної і в тенденції
самозабезпечення основними продуктами і благами комуни (общини), що концентрує працю
і дозвілля вільних, творчих і різносторонньо умілих людей. За оцінкою теоретика руху
кібуців Мартіна Бубера, «справжня і стійка реорганізація суспільства зсередини може бути
здійснена лише за допомогою з'єднання виробників і споживачів... сила і життєвість якого
може бути забезпечена лише системою взаємодіючих, повністю колективних громад»
[8,s.136]. Таким чином, комуна уявляється найбільш оптимальною формою реальної
асоціації виробників і споживачів. У кінцевому вигляді така автономна комуна соціалізує
виробництво і бере його у своє розпорядження і під свій контроль. Цікавий і корисний
комунітарний досвід був накопичений в аграрних комунах Арагона в 1930-і роки, і
ізраїльських кібуцах, численних комунах в країнах Європи, Америки, Азії тощо.
152
Оцінюючи причини невдачі або порівняно малого розповсюдження комун (громад),
приходимо до висновків, що, по-перше, багато громад будувалися і донині будуються не на
лібертарних (самоврядних, самоуправлінських), а на авторитарних або напіврелігійних
основах. Особливо це стосується об'єднань, які створюються прихильниками деяких
духовних структур.
Друга причина – це ізольованість комун, яка робить внутрішнє життя нудним,
рутинним, одноманітним, примушуючи людей щодня мати справу з одними і тими ж
колегами. Це часто примушує молодь покидати общину (як це має місце, наприклад, в
ізраїльських кібуцах). Крім цього, ізольованість примушує комуну (якщо вона не
знаходиться на повному самозабезпеченні, а це достатньо окремий випадок) продавати
продукти своєї праці на ринку, тобто грати в системі суспільної праці по суті ту ж роль, яку
грає
індивідуальний
підприємець-капіталіст.
Тому
ще
П.Кропоткін
рекомендував
об'єднувати общини в локальні, регіональні і тому подібні федерації, з тим щоб забезпечити
в них більш менш різноманітне (диверсифіковане) господарство, свободу переходу з однієї
комуни в іншу [4,с.378]. Об'єднуючись знизу, такі комуни могли б утворити систему
(комунітарну), що покриває собою все суспільство, а в перспективі – на глобальному рівні, –
й увесь світ.
Екологічні
імперативи
та
інформатизована
технологія
«нав’язують»
вигляд
виробництва у такому комунітарному суспільстві: невеликі по розмірах, гнучкі компактні
організаційні форми, що не допускають деталізованого розподілу праці, технічного і
соціального відчуження людини, що не руйнують навколишнє середовище і основи життя
людей. Постіндустріальні та екологічні технології зовсім не протирічать комунітарним
суспільним формам. Більш того, М. Букчин довів (зокрема, й у праці «За визвольну
технологію»[див.:5;7]), що при інформатизації, децентралізації, екологізації і невеликих
розмірах виробництва його комунітарне впровадження не тільки можливе, але і є
сприятливим. Об'єднання екологічних критеріїв з виробничим самоврядуванням було
здійснене на практиці не тільки деякими комунами, але й кооперативними трудовими
групами (так званими «альтернативними проектами»).
Важлива перевага комуни полягає у тому, що виробники і споживачі в ній мають
можливість спільно і солідарно визначати, що, де і як проводитиметься і споживатиметься.
Таким чином, виробництво орієнтується на задоволення цілком конкретних потреб, на основі
вільного договору забезпечується взаємна координація потреб і можливостей. Шляхи такого
«планування знизу» підказали досвідом ряду комун і споживчих асоціації: споживачі
підсумовують свої потреби на регулярних загальних зборах і координують потім ці рішення
153
з виробничими можливостями або в економічних органах комуни (разом з самоврядними
виробниками), або на загальних зборах комун.
У свою чергу зацікавлені комуни, об'єднані в окремі регіональні і міжрегіональні
федерації, самоврядні виробники і споживачі можуть спільно і солідарно, підсумовуючи і
координуючи свої потреби і можливості, розвивати крупніші промислові і транспортні
об'єкти, які служать більш ніж одній комуні. Підпорядкування економічних рішень
суспільній
домовленості,
вільній
узгодженій
волі
людей
дозволить
покінчити
з
«економічним» суспільством, з поневоленням людини економікою.
Люди, охочі вижити в гідних їх умовах, вимушені будуть відмовитися від панування
над природою і собі подібними. Але це означає корінну зміну процесів і шляхів ухвалення
суспільних рішень, заміну «зовнішнього регулювання» (з боку централізовано-плануючої
бюрократії або стихійних ринкових законів) самоврядуванням і федеральним договірним
«плануванням» знизу.
Деякі альтернативні співтовариства вже зробили певні кроки в цьому напрямі. Так,
ряд анархістських комун у Франції висунули ідею «непрямого обміну», відповідно до якого
кожен член комуни, що домовилася, може прийти на склад в будь-якій з них і узяти собі те,
чого він потребує.
Що
стосується
розподілу
усередині
комун
(громад/общин)
і
майбутнього
комунітарного суспільства в цілому, то практика альтернативних рухів чітко виразила потяг
людей до гармонії і соціальної рівності. Мова не йде про ту карикатурну, казармову
«зрівнялівку», яку «владу імущі» приписують лівим, щоб потім лякати цим страховищем
обивателя. Навпаки, саме це нинішнє сучасне суспільство панування нівелює і усереднює
людей. Завдання лівих в іншому – в тому, щоб, кажучи словами М. Букчина, замінювати
нерівність однакового – рівністю неоднакового [6,s.33]. Кожна людина просто по праву
народження повинна мати можливість вільно жити і задовольняти свої індивідуальні
потреби.
Саме так йшла справа в багатьох кібуцах. Один з теоретиків і практиків кібуцного
руху так описує цей спосіб розподілу: «Принцип рівності... у кібуці не означає
усереднювання, тобто того, що всі люди роблять і повинні робити одне й те ж; саме тут діє
індивідуалізуючий принцип. З одного боку, від кожного за здібностями. У людей різні
здібності... і кожен відповідно до своїх індивідуальних можливостей вносить внесок до
загальної справи. І так само навпаки: кожному по його потребах. Тобто і тут виходять
засновку, що індивідуальні потреби різні і що, з іншого боку, не існує зв'язку між
здібностями і результатами праці – і задоволенням потреб, що це дві різні сфери. У кібуці в
154
цілому є зв'язок між результатами праці і задоволенням потреб, але не на індивідуальному
рівні» [14,s.502].
Прикладом справжньої самоврядної (як суспільної, так і виробничої) комуни й
водночас деліберативної самоуправлінської структури можна вважати сучасний німецький
колектив Нідеркауфунген. Ця комуна під Касселем була створена в грудні 1986 р. Принципи
комуни: ідейний комунітарний лібертаризм, спільне господарство, ухвалення рішень на
основі консенсусу, колективні структури побуту і праці, демонтаж сімейних і статевих
ієрархій. Праця організована відповідно до критеріїв екологічності і соціальності
вироблюваних продуктів і послуг. У Нідеркауфунгені є дитячий садок (інтегрований і
змішаний за віком), будівельні майстерні, архітектурні бюро, підприємства, зокрема з
біогородництва, тваринницькі ферми, набірна мануфактура і так далі Всім цим займаються
окремі робочі групи. Створена пенсійна система. Особливістю комуни є сумісне
господарювання (усі рішення ухвалюються на загальному пленумі). Її члени говорять про
«спільне господарство», а не про «спільну касу», призначену зазвичай для конкретних цілей.
«У спільному господарстві є тільки одна каса. У неї додається і з неї береться все. Усі мають
до неї рівний доступ. Приватних доходів більше немає. Подарунки, гонорари і так далі теж
йдуть у спільний казан. Немає ніякої можливості робити витрати окрім загальної каси. Крім
того, в тому, що стосується виробництва, спільне господарство включає домовленість щодо
робочого часу, форми виробництва, пропозиції послуг і кваліфікації тих, що працюють. У
тому, що стосується споживання, спільне господарство вимагає домовленості про
споживання і потреби, про те, як виникають потреби і які наслідки матиме задоволення моїх
потреб» [9,s.199]. У комуні немає різких майнових відмінностей.
У Нідеркауфунгені розділяють споживче і інвестициційно-виробниче надбання.
Перший «казан» утворюється з щомісячних доходів комуни; при цьому дотримується
наступний принцип: в середньому за рік він повинен бути не нижче, ніж витрати.
Інвестиційно-виробниче надбання утворене з усуспільненого майна членів комуни, яке вони
оформили на неї як довгострокові дари або внесли при вступі. Це майно витрачається тільки
при купівлі і ремонті будівель та для інвестицій у сферу праці, але у жодному випадку не на
потреби споживання. Комуна свідомо відкинула принцип строго рівного споживання і
встановила принцип розподілу по потребах. Цікаво, що досвід комуни Нідеркауфунген довів:
в умовах гласного, відкритого і сумісного обговорення усіх проблем будь-яке зловживання є
виключенням, люди вчаться свідомо і відповідально відноситися до своїх потреб,
обговорювати і розуміти їх. Кожен член комуни укладає з нею договір про те, що він може
узяти, якщо вийде з комуни; цей договір затверджується консенсусом. Кожного місяця в
комуні підводиться баланс, з якого видно, з чого складаються доходи (власні сфери праці,
155
роботи зовні комуни, гонорари, допомога з безробіття, подарунки, допомога на дітей тощо) і
витрати (продукти харчування, книги, поїздки, кишенькові витрати, орендна плата і т.інш.).
При визначенні витрат не фіксується, хто саме їх зробив, охочий дізнатися про це може
звернутися до касової книги. Про витрати понад 200 євро слід заздалегідь повідомляти для
того, щоб інші могли надати пораду, чи не можна десь і якось придбати це дешевше.
Крупніші витрати (подорожі, комп'ютер тощо) підлягають схваленню пленуму: зазвичай про
них повідомляють і якщо в перебігу подальших тижнів і на наступному пленумі ніхто не
заперечує – питання вважається вирішеним. Кожна робоча група представляє звіт приблизно
раз на рік, повідомляючи про свої доходи, витрати, робочий час, планування розвитку. Все
це вважається важливою частиною інформаційної культури в комуні, якій приділяється
багато уваги.
Особливої уваги заслуговують американська програма ESOP – Employee Stock
Ownership Plan (План робочої акціонерної власності) та досвід Мондрагонської групи
кооперативів в Іспанії. Автор ESOP, відомий банкір і ідеолог «робітничого капіталізму»
Луіс Келсо виходить з того, що труднощі сучасного капіталістичного суспільства
пов'язані з «надмірною концентрацією приватної власності» і виступив за її більш
рівномірний розподіл. На практиці це реалізувалось через продаж акцій компаній їх
працівникам за допомогою самих компаній. Працівник стає співвласником корпорації, не
витративши жодного власного долара. При звільненні з роботи він може отримати значну
суму у вигляді пенсійного фонду. Така демократизація стимулює його виробничу діяльність і
підвищує її продуктивність. Сьогодні 10 млн. (10%) найманих робітників США прилучилися
до співволодіння акціонерного капіталу через ESOP. Однак особливість програми ESOP і
полягає у тому, що працівники не мають права продавати і розпоряджатися своїми акціями і,
головне, не отримують разом з акціями права голосу при вирішенні важливих проблем
підприємства (окрім питання про його ліквідацію). Тобто, право на власність і право на
управління розділені. Як зазначив відомий американський фахівець в галузі виробничої
демократії і розробник концепції «нового робочого місця» Д.Сімонс, сьогодні «американські
робітники на власному досвіді знають, що володіння власністю і контроль над її
використанням – речі різні». Ось чому навіть на підприємствах, які перейшли у повну
власність робітників по схемі ESOP, відбуваються страйки, а мотивація праці знижується,
коли робітник починає розуміти, що він відлучений від управління виробництвом. Більш
демократичною і лібертарно-деліберативною є практика Мондрагонської групи підприємств
у Країні Басків в Іспанії.
Лібертаризм поєднує ідеї економічної свободи, а також контролю за виробництвом
самими трудівниками, – а не власниками і керівниками, які стоять над ними і контролюють
156
усі рішення, заперечуючи системи, які базуються на різних типах і рівнях контролю, а не на
(само-)організації
і
ефективності.
Замість
ліберально/неоліберальної
капіталістичної
системи, в якій люди – «раби зарплати», і замість авторитарної управлінської системи, в якій
рішення ухвалюються централізовано, суспільство може функціонувати альтернативно нині
домінуючій глобальній парадигмі – тобто самоорганізаційно. Люди повинні бути вільні
свідомо (а не з примусу) виконувати ту працю/роботу, яку самі обрали. Тоді вони зможуть
діяти відповідно як до своїх бажань, так і для спільного блага, а вільно обрана праця і робота
будуть й «нагородою самою по собі» і «соціально корисним» фактором. Суспільство за такої
моделі існувало б у стані мирної й ефективної самоврядності, самоорганізації, без держави
або інших управлінських інститутів. Праця/робота, яка принципово неприємна всім, якщо
така знайдеться, розподілялася б паритетно між усіма членами суспільства.
Одним зі знаменних прикладів цього є «Мондрагорська група» (Іспанія), яка об’єднує
близько 200 підприємств (охоплює сфери виробництва від робото- і комп’ютерної техніки до
агросектору і будівельної галузі та побутової техніки), 85 промислових кооперативів, 6 –
сільськогосподарських, 43 кооперативні школи, 14 житлових кооперативів і т.д., а також
науково-технологічних центрів, навчальних закладів, фінансових установ. В цій моделі
суб’єкт праці водночас є і суб’єктом управління. Організаційно, розвинуті механізми
самоуправління на виробничому рівні забезпечують частку доходу пропорційно вкладеній у
спільну справу індивідуальній праці. Кожен член колективу є співвласником частини фондів
підприємства, а частка індивідуального прибутку кожного залежна від частин інших членів
колективу в залежності від рівня трудової та фахової участі. На відміну від акціонерних
структур, які ґрунтуються на найманій праці, продажі і перепродажу цінних паперів,
учасники процесу праці та управління діють за принципом «один суб’єкт-один голос» на
основі авансування своєї праці, кваліфікації, здібностей та вмінь як форми позики
«індивідуального особистісного капіталу» спільним завданням та інтересам, формуючи
спільний суспільний простір діяльності та цілей.
Сфера управління функціонує у формі демократичного самоуправління – усі питання,
будь-якого рівня, які стосуються спільних інтересів, обговорюються і приймаються (в
залежності від рівня та обсягу питань, безпосередньо чи за допомогою цифрових технологій)
колективно. В економічній сфері цьому сприяє перш за все демократичне самоуправління
трудових колективів, коли рада колективу грає роль парламенту, а дирекція – роль
виконавчої влади. Це є ліквідацією найманої праці, скасування авторитаризму у трудових
складових суспільства і, як наслідок, новий етап у розвитку людства. Для забезпечення
демократичного самоуправління є необхідною трудова форма власності, синтез колективної і
приватної власності. Її принцип: володіють усі, хто працює, і лише ті, хто працює, і до тих
157
пір, поки працює. Прибутки розподіляються згідно трудовому внеску або порівну – це
вирішує колектив. Той, хто полишає роботу, отримує грошима вартість його долі групового
капіталу. Хто не працює, той не володіє, акції не продаються зовні, оскільки їхній відсоток
забезпечується за рахунок експлуатації і вони рано чи пізно концентруються у руках
незначної групи. Співвласники колективних підприємств у цьому випадку знову
перетворюються у найманих працівників без участі в управлінні і прибутках. Розвиток
виробництва має бути виключно інтенсивним – за рахунок розвитку техніки, технології,
організації праці. У цьому випадку вільні трудові ресурси стягуються до колективних
автономних підприємств, де кожен, позбавившись від ролі найманця має можливість
отримати пропорційну своїй праці частину не лише власності, а й управління.
Нарешті, найважливіша риса того суспільного устрою, який доведеться утвердити
людині, якщо вона хоче вижити в гідних її і її нащадків умовах, це відмирання праці як
вимушеного, відчуженого заняття. Якщо працівник не є вільною творчою особистістю на
виробництві, а стає нею лише у «вільний час», то й цей «особистісний час» перетворюється у
невільний, особистісну несвободу. Завданням є обмеження та скасування рутинної
знеособлюючої праці як панівної форми – зміст цього процесу полягає у перетворенні
необхідної знеособленої праці у творчу на рівні загальної соціальної творчості. Мета полягає
у зміні змісту праці, рівня співвідношення між абстрактною працею і конкретною, і, що є
найбільш суттєвим сьогодні, – поки ще переважно кількісною. Вона повинна стати вільною
самовизначаємою діяльністю кожної людини, вже не рабством і прокляттям, а (завдяки
сучасним технологіям і орієнтації на здібності і схильності людини) свого роду творчою
грою. У результаті відмінності між працею і хобі могли б все більшою мірою розчинятися,
щоб коли-небудь, мабуть, зникнути зовсім. Для виготовлення необхідних благ потрібно все
менше часу і людських сил. З цим німецький лівий соціолог М.Шнайдер пов'язує зміни в
свідомості трудящих: зміна цінностей, що відбувається, «виражається сьогодні в потребі, що
зростає, в особистій самореалізації і творчості..., що зачіпають вже не тільки сферу вільного
часу, але і сферу праці. Вільний час, що збільшується, надав людям смаку до самоврядного
життя і самоуправлінської праці. Праця як підневільна праця втратила свій міфологічний
ореол... Але тим самим прокладає собі дорогу перетворення усіх моральних понять, етичних
систем і категорій розуму, заснованих на голому успіху і праці» [15,s.10].
На формування ідеї лібертарного муніципалізму вплинула соціальна екологія, і ця ідея
являє собою альтернативу синдикалістським методам організації робітничого руху, а також
критику його економічних ідей. Для муніціпалізму важлива не тільки економічна сфера, але
так само і система організації суспільного життя, через яку можна здійснювати зміни. Таким
чином лібертарний муніципалізм виступає з позицій звільнення муніципалітетів, роблячи їх
158
протиставленими державній владі, маючи своєю метою створення альтернативної
муніципальної організації – федералістської альтернативи централізму, безпосередньо
пов'язаного з економічним устроєм (меркантилізм, корпоративізм і т. д.). У цьому процесі,
лібертарні муніципалітети, перш ніж досягти глобальних змін в соціальній сфері, стали б
визначати новий спосіб життя і суспільне життя, яке виходить із лібертарних етичних
цінностей, й організованого на їхніх принципах, і сприяли б переосмисленню в суспільстві
взаємовідносин між людиною і природою. Була б сформована федерація муніципалітетів, що
призвело б у кінцевому рахунку до розриву з системою організації на принципах
національної держави.
Кажучи про «суспільство порятунку», дуже легко впасти в спокусу і, подібно до
утопістів минулого, намалювати детальні картини устрою прекрасного світу гармонії,
справедливості і доброти. Ми постаралися, навпаки, не дати надмірної волі умоглядній
фантазії, а говорити тільки про те, що було випробуване, або про те, що абсолютно необхідне
для виживання. Тому ми не приводимо тут «наукового» визначення або «строгого»
конкретного опису ладу лібертарного соціалізму. Задовольнимося для узагальнення ємкою
характеристикою, що залишає повний простір самоорганізації і самодіяльності людей. «Це
суспільство складатиметься з безлічі союзів, об'єднаних між собою для усіх цілей, що
вимагають об'єднання, – з промислових федерацій для будь-якого роду виробництва:
землеробського, промислового, розумового, художнього; і із споживчих громад, які
займуться усім тим, що стосується, з одного боку, устрою житла і санітарних поліпшень, а з
іншого – постачанням продуктами харчування, одягом і т.інш. Виникнуть також федерації
громад між собою і споживчих громад з виробничими союзами. І нарешті, виникнуть ще
ширші союзи, які охоплюють усю країну або й декілька країн. Усі ці союзи і громад
з'єднуватимуться за вільною угодою між собою... Розвитку нових форм виробництва і
всіляких організацій буде надана повна свобода; особистий почин заохочуватиметься, а
прагнення до однорідності і централізації затримуватиметься. Крім того, це суспільство
зовсім не закристалізовується в яку-небудь нерухому форму; воно буде, навпаки,
безперервно змінювати свій вигляд, тому що воно буде живий організм, що розвивається»
[3,c.389-390].
Звичайно, вищеописана соціальна система, разюче відрізняється від суспільства, в
якому ми сьогодні живемо. Ті явища, про які ми говорили, – це ще зовсім не вільний світ
можливого завтрашнього дня, у кращому випадку – приклад або тенденції. Будуть вони
реалізовані чи ні, залежить не від уявних об'єктивних і автоматичних «законів», а від волі і
здатності самих людей до дій, до боротьби, до опору і творення. Марно сподіватися, що яканебудь верхівкова, суто політична революція, захоплення політичної і державної влади хоч
159
на
крок
наблизить
нас
до
мети.
Але
якщо
люди
прагнутимуть
і
зможуть
самоорганізовуватися, якщо громадяни і трудящі зможуть зайняти і кваліфіковано
самоуправлінських
опанувати
підприємства,
фабрики,
заводи,
установи,
аграрні
господарства і утвердити на них самоврядування, якщо жителі організовують постійне
самоврядування за місцем проживання (у формі народних зібрань, що йде від старогрецького
поліса або секцій революційного Парижа і сучасних моделей деліберативності та демархії),
якщо споживачі і виробники об'єднаються у вільні асоціації і почнуть самі, спільно і
солідарно вирішувати питання власного суспільного життя, без бюрократії, держави і ринку,
– це буде справжня соціальна революція, шлях до суспільної та індивідуальної свободи і
сама свобода.
Історія, заснована на завоюванні і підкоренні природи і внутрішнього світу людини,
дійсно зайшла в безвихідь. На усьому її протязі людський рід дорогою ціною платив за
економічний і технічний прогрес. На місці багатьох процвітаючих і родючих річкових долин
розстилаються пустелі, а колись багаті і галасливі міста занесені пісками. Але сьогодні під
загрозою не декілька долин, а всесвітня людська цивілізація. Настав день, коли ніякі
досягнення та блага культури і технічного генія, ніякий споживчий достаток вже не в змозі
відшкодувати витрат. Людина послідовно знищує основи власного життя і життя
прийдешніх поколінь. Такий, на жаль, цілком закономірний підсумок того типу розвитку
людства, що спрадавна був заснований на логіці панування над усім оточуючим як над
об'єктом влади (будь то природа або інші люди), на тотальному жаданні володіння і
владарювання. Десятки людських поколінь засвоювали з дитинства, що гармонія немислима,
неможлива, що вижити в суспільстві і у навколишньому світі можна лише, перемігши в
запеклій і безкомпромісній боротьбі за існування. Винуватцями у створенні антигуманного
“індустріального суспільства”, яке стало результатом негуманістичної орієнтації їхньої
свідомості, є самі ж люди і, як істоти, що морально відповідальні за своє майбутнє, повинні
вирішити його протиріччя, чим відкриють собі шлях до своєї свободи. Людина лише тоді
підкорить технічний світ і діючу в ньому загрозу, коли вона зможе впевнено піднятися над
цим світом, коли вона дані їй в руки засоби матеріальної сили поставить на службу розвитку
своєї свободи, коли вона зможе підвищити себе від об’єкта до суб’єкта суспільних сил, тобто
коли вона замість предмету маніпуляції стане вільно діючою людиною – із виконавця
перетвориться на творця.
160
Література
1.Зінченко В.В. Деліберативні моделі процесів управління в умовах суспільних та
економічних трансформацій//Актуальні проблеми економіки.Науковий економічний журнал.
– ВНЗ «Національна академія управління», 2011. – №. 5(119). –396 с. – С.4-12.1.
2.Зинченко В.В. Посмодернизация экономики и трансформации менеджмента в
транзитивном развитии//Вестник Воронежского государственного университета. Серия:
Экономика и управление – Воронежский государственный университет. – №2 2011. –
Воронеж:Изд-во ВГУ, 2011. – 251 с. – С.9-13.
3.Кропоткин П. А. Записки революционера. – М.: Московский рабочий, 1988. – 544 с.
4.Кропоткин П. А. Хлеб и воля. Современная наука и анархия.- М.: Правда, 1990. - 638
с.
5.Bookchin M. Fuer eine befreiende Technologie. - Karlsruhe: Laubfrosch-Vertrieb für
Freiheitliche Literatur,2005. – 52 s.
6.Bookchin М. Hierarchie und Herrschaft. Berlin:Kramer, 2011. - 175 s.
7.Bookchin M. Unter dem Pflaster liegt der Strand. Anarchismus heute. Bd. 2. Berlin: Karin
Kramer,2000. - 252 s.
8.Buber M. Pfade in Utopia. Das Experiment des Kibbutz – ein vorbildliches NichtScheitern, in: Liegle L. (hrsg.),Kollektiverziehung im Kibbutz. Texte zur vergleichenden
Sozialisationsforschung, München, 1991. – S. 26-35.
9.Das KommuneBuch. Alltag zwischen Widerstand, Anpassung und gelebter Utopie.
Goettingen:Verlag Die Werkstatt, 2006. – 304 s.
10.El Anarco-sindicalismo en la era tecnologica. Madrid, 2008.– P. 11-19.
11.Habermas
J.
Legitimationsprobleme
im
Spätkapitalismus.
-
Frankfurt
am
Main:Suhrkamp Verlag, 2002. -195 s.
12.Kurz R. Schwarzbuch Kapitalismus. Ein Abgesang auf die Marktwirtschaft. - Munchen:
Ullstein, 2009. - 456 s.
13.Reichelt H. Neue Marx-Lektüre. Zur Kritik sozialwissenschaftlicher Logik.- Hamburg,
2008. – 384 s.
14.Scherer K.-J.,Vilmar F. Projektgruppe – Ein alternatives Sozialismuskonzept:
Perspektiven des Ökosozialismus, 3. Auflage – Berlin: Fachbereich Politikwiss. d. Freien Univ.,
2012. - 666 s. – S. 591-631.
15.Schneider M. Ueberlegungen zu einem neuen Begriff von Aufklaerung, Politik und
Zukunft // Volkszeitung. 2009. 17 April. – S.10.
161
16.Sintschenko V. Bilder von der wirtschaft im spätkapitalismus//Kluczowe aspekty
naukowej działalności-2012. – Volume 9. Ekonomiczne nauki. – : Przemyśl: Nauka i studia,2012 164 s. - S.50-61.
УДОСКОНАЛЕННЯ ЕКСПОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ
Колотілова А.А.; Попова Т.Л.,
Донбаський державний технічний університет
Сучасний стан національного господарства України характеризується високим рівнем
відкритості економіки, де експортна діяльність вітчизняних підприємств є центральною
ланкою інтеграції держави до системи світового господарства та важливим чинником її
економічного зростання. Інтеграція України у світовий економічний простір залежить від
трансформаційних процесів, які сприяючи зростанню конкурентоспроможності суб’єктів
господарювання, визначатимуть напрямки та форми взаємодії національного господарства зі
світовим. Ринкова трансформація економіки передбачає перехід до зовнішнього ринкового
середовища, що еволюціонує. Розвиток зовнішнього сектору економіки України є реакцією
народного господарства на потреби розвитку національних факторів виробництва.[1]
Формування експорту України відбувається в умовах реструктуризації міжнародної
економіки, суть якої полягає у формуванні на економічному рівні багатополярної системи
суб'єктів ЗЕД за радикальної зміни співвідношення сил між ними та центрами їх
економічного впливу. Посилюється тенденція до створення й подальшого розвитку
високоінтегрованих економічних просторів, які об'єднують країни, близькі за географічним
положенням, рівнем економічного та культурного розвитку [2]. При цьому враховується
специфіка формування зовнішньоекономічних зв'язків України, орієнтована на інтеграційні
угрупування, особливість зовнішньоекономічної політики країн-учасниць таких центрів.
Вимога міжнародних організацій і регіональних інтеграційних угруповань щодо лібералізації
зовнішньоторговельних зв'язків має бути збалансована з потребами українських виробників
експортної продукції та продукції, що конкурує з імпортом [3].
Вирішення питання про входження до міжнародної економіки потребує від України
також чіткого визначення стратегічних і тактичних цілей ЗЕД. З огляду на економічну і
політичну ситуацію, що склалася у світі, стратегічні цілі формування зовнішнього сектору
економіки України визначаються як орієнтація країни на європейські інтеграційні структури,
162
які розвиваються на основі ЄС. Україна стоїть сьогодні на початку шляху до європейської
спільноти. Набуття повноправного членства в ЄС передбачає послідовне здійснення певних
практичних кроків [4]:
1. Набуття Україною членства в СОТ.
2. Проведення переговорного процесу та підписання угоди про асоціацію України та
ЄС.
3. Проведення переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між
Україною та ЄС.
4. Виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між
Україною та ЄС.
5. Проведення переговорного процесу та створення митного союзу між Україною та
ЄС, метою якого має стати поступове усунення митних, правових і технологічних перепон у
цій сфері.
6. Створення реальних передумов для вступу України до ЄС.
Тактичні цілі спрямовані на посилення співробітництва в рамках СНД. Це дасть
змогу, з одного боку, зберегти і закріпити на перспективу ринки збуту в країнах
пострадянського простору, з іншого — нарощувати експортний потенціал і отримувати ті
види товарів і послуг, капіталу та робочої сили, в яких Україна відчуває догребу через
обмеженість економічних ресурсів і відсутність конкурентних переваг у їх виробництві.
Структура експорту вітчизняних підприємств країни
в основному базується на
продукції з невисоким ступенем переробки, яка користується високим попитом на світовому
ринку, проте її експорт є менш ефективним, ніж експорт кінцевої продукції [1].
Зазначені обставини викликають необхідність розробки ефективних методів
удосконалення експортної діяльності підприємства.
Отже розглянемо
детально комплекс методів щодо удосконалення експортної
діяльності вітчизняного підприємства.
Основні з них:
1) Втілення підприємством експортно орієнтованої стратегії, особливості якої
полягають у:
– завоюванні міжнародних ринків і закріплення на них;
– забезпечення фінансової стабільності, розвитку підприємництва та сприятливого
інвестиційного клімату;
– постійна гармонізація національного зовнішньоекономічного законодавства з
вимогами і нормами СОТ [5].
163
2) Підвищення конкурентоздатності товарів, вироблених на підприємстві планованих
на експорт, тому що конкуренція на світовому ринку більш тверда і споживачі пред'являють
до товарів більш високі вимоги. Найбільш ефективними заходами щодо підвищення
конкурентоспроможності продукції
підприємства є постійне проведення виробничих
інновацій. Ефективні технічні, організаційні та економічні інновації неодмінно призводять
до помітних позитивних змін як у виробництві, так і зовнішньоекономічній діяльності
підприємства. Зрештою усі інновації на підприємствах, які зорієнтовані на динамічний
розвиток і невпинне підвищення ефективності виробництва, та діяльності підприємства в
цілому мають спиратися на власні юридичні підвалини, відповідні нормативно-законодавчі
акти. Усі локальні і особливо глобальні нововведення різної спрямованості можуть
забезпечувати максимально можливий прогресивний вплив на виробництво за умови, якщо
вони використовуються підприємствами постійно, комплексно і гармонійно[6].
3) Диверсифікованість виробництва з метою виведення на зовнішні ринки нових видів
продукції. Дана стратегія передбачає початок виробництва за кордоном принципово нової
продукції, раніше не властивої для підприємства. В результаті диверсифікації створюються
кращі умови для господарського маневру, розширюються можливості впливу на економіку
підприємства несприятливої світової господарської кон’юнктури, в тому числі погіршення
"умов торгівлі". Цим самим скорочується ризик, характерний для вузькоспеціалізованих
фірм.
4) Вибір найбільш ефективної форми організації відділу, що здійснює експортні
операції. Організаційна структура управління ЗЕД підприємства залежить від методів виходу
на зовнішні ринки. У цьому зв'язку можна виділити два варіанти: 1) безпосередній вихід на
зовнішній
ринок
через
зовнішньоекономічних
власну
зв'язків
(у
зовнішньоторговельну
великих
системах
фірму
-
через
або
відділ
управління
зовнішньоекономічних зв'язків); 2) вихід на зовнішній ринок за допомогою посередників.
5) Поліпшення й оптимізація процесу пошуку контрагентів і встановлення контактів з
ними. Потрібно більш інтенсивно використовувати такі засоби пошуку контрагентів, як:
інформацію в періодичній пресі (найбільш детальна інформація про 500 крупних
американських і зарубіжних фірм міститься в журналі “Fortune”); інформацію, що
публікується самими фірмами (річних та балансових звітів про діяльність; проспектів та
каталогів фірм); інформація внутрішнього користування; національні і міжнародні довідники
по фірмах.
6) Застосування базисних умов постачання, мінімізуючих витрати експортера на
транспортування товару.
164
7) Використання найбільш вигідної для експортера підприємства розрахунків
акредитива, при якій експортер має гарантію оплати товару. Перевагою застосування
акредитиву для продавця (експортера) є те, що продавець має тверду гарантію того, що
отримає оплату за поставлений товар або надані послуги проти представлених документів,
що оформлені відповідно до умов акредитиву.
8) Здійснення постачань вчасно з метою забезпечення зобов'язань по виконанню
контракту.
9) Розробка і реалізація комплексу маркетингу при експорті кожного виду продукції
при виході на новий ринок.
10)
Зменшення витрат виробництва з метою зменшення собівартості товару.
11)
Проведення гнучкої цінової політики, тому що при експорті товарів
підприємство змушене орієнтуватися не тільки на свої витрати виробництва, але і на світові
ціни.
Отже, дотримуючись зазначених
методів управління експортною діяльністю,
підприємство має можливість вийти на світовий ринок з якісним та конкурентоспроможним
товаром, значно заробити імідж не тільки підприємству, а й країні, а також підвищити
ефективність зовнішньоекономічної діяльності, що в подальшому приведе до розширення
виробництва в цілому.
Література
1. Дідківський М.І. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навч.посібн. – К.:
Знання, 2006. – 463 с.
2. Козик В.В., Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю., Босак А.О. Міжнародна економіка та
міжнародні економічні відносини: Практикум.-К.: Вікар, 2003.-368 с.
3. Кондрачук В., Кондратюк Т. Державна підтримка експорту малих та середніх
підприємств в умовах глобалізації ринкового господарства // Вісник Української Академії
державного управління при Президентові України, 2006, №3. – С.163-169.
4. Гіл, Чарльз В.Л. Міжнародний бізнес: конкуренція на глобальному ринку/ Пер. з
англ. А.Олійник, Р.Ткачук. – К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2001. – 856 с.
5. Клочко В.П. Зовнішньоторгівельні відносини України в умовах посилення
інтеграційних зв’язків // Актуальні проблеми економіки, 2007, №11(29). – С.141-153.
6. .Науменко А.П. Покращення зовнішньоекономічної
діяльності
підприємств [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua
165
українських
ЕВОЛЮЦІЙНІ ТЕНДЕНЦІЇ ОСВІТИ В КОНТЕКСТІ АНТИКРИЗОВОГО
РОЗВИТКУ
Кудрявцева Н.П., кандидат економічних наук, доцент,
Український гуманітарний інститут
З часу, коли В.І. Вернадський вказав на всезростаюче значення науки при переході
суспільства із біосфери до ноосфери (середовища функціонування розумової діяльності
людей), пройшло майже сім десятиліть. Практична діяльність людства свідчить про
зростання наукового та освітнього потенціалу в сучасному світі. В Україні присутні основні
світові
тенденції розвитку науки та освіти, які є чинниками сталого довгострокового
соціально-економічного розвитку, що впливає на поліпшення життєвого рівня громадян. В
той же час і сама система освіти зазнає суттєвих змін під впливом глобальних процесів
світової економіки, пов’язаних з кризовими явищами.
Сучасним проблемам підготовки системою освіти кваліфікованих спеціалістів
присвячена значна кількість наукових праць українських та іноземних вчених – дослідників.
В Україні досліджують проблеми підготовки кваліфікованих фахівців на ринку праці вчені
Д. Богиня, Л. Безчасний, О. Грішнова, М. Долішній, Г. Дмитренко, С. Злупко, А. Колот, І.
Каленюк, В. Куценко, Л. Крищенко, М. Карлін, В. Лагутін, Е Лібанова, І. Лукінов, В.
Мандибура, В. Новіков, Ю. Ніколенко, В. Онікієнко, Н. Павловська, Ю. Палкін, І. Петрова,
С. Пірож, В.Савченко, О. Устенко, М. Чумаченко, А. Чухно.
Важливим завданням сучасної освіти виступає підготовка спеціалістів, які б
задовольняла потреби сучасного виробництва адекватними трудовими ресурсами. Питома
вага інтелектуальної праці, носієм якої є кваліфіковані спеціалісти, в собівартості продукції
постійно зростає. За даними зарубіжних публікацій до 70% вартості сучасного
інтелектуального продукту складає саме інтелектуальна власність і це явище має стійку
тенденцію до зростання. Тому на перше місце в сучасному процесі виробництва виступає
особистісний
фактор розвитку, максимальне використання індивідуальних здібностей,
рівень професійної підготовки фахівця, сам процес навчання відбувається протягом всього
життя як безперервна освіта. Цікавими з цього приводу є дослідження німецьких вчених, які
обстеживши характеристики робочої сили в східній Німеччині після її воз’єднання з
західними землями дійшли висновку, що в східних землях робоча сила мала досить високий
рівень кваліфікації, але при цьому недостатньо розвиненими, на їх думку, виявились такі
якості робочої сили як ініціативність, самостійність, особистісна відповідальність.
166
В закладах освіти України, як правило, навчаються молоді люди, які ще не повністю
усвідомили свою причетність до майбутньої спеціальності. Часто навчання є єдиним
способом уникнення безробіття одразу після закінчення школи і при цьому значна частка
останніх підготовлена за рахунок коштів державного бюджету. Заради об’єктивності варто
відзначити, що досвід країн із розвиненою ринковою економікою свідчить, що лише 20%
зайнятого населення працює за обраною спеціальністю, а 42% молоді у перші 2 роки після
закінчення закладу освіти змінюють свою професію. Нагальною стає необхідність
відмовитись від продукування фахівців, які тотально не працюють за отриманою
спеціальністю та готувати фахівців, що відповідають вимогам часу.
Розвиток інформаційного суспільства, вимагають послуг “особливої” робочої сили,
яка акумулює в собі необхідну для даного процесу інформацію, знання та навички і
демонструє творчий підхід до справи. Відмінною ознакою сучасного виробництва є його
залежність від якості робочої сили. Певний рівень безробіття, присутній в економіці як
розвинених, так і економічно відсталих країн, свідчить про відсутність загального дефіциту
робочої сили.
В той же час вирішення проблеми кількості робочої сили одночасно не
вирішує проблем якісного забезпечення виробництва кадрами потрібної кваліфікації.
Необхідно підкреслити, що таким прагматичним підходом не обмежується вплив освіти на
суспільство. За результатами досліджень, наведеними в книзі “Психология счастья” М.
Аргайла люди, що мають високий рівень освіти відчувають себе більш щасливішими, ніж ті
у яких цей рівень нижчий. Наявність вищого інтелекту дозволяє також успішніше
вирішувати власні проблеми. Для них характерним є менша вірогідність хронічних
захворювань та більша тривалість життя. Доведено, що від рівня освіти залежить
конкурентноспроможність спеціалістів, а сукупність таких спеціалістів загалом роблять
конкурентноспроможною економіку країни.
За даними досліджень вчених А. Дабагяна і Л. Михайличенка в промисловості
Російської Федерації кваліфікація робочої сили не відповідає вимогам виробництва на цілий
розряд . Тому важливою є відповідність якісних структур підготовленої робочої сили та
потреби виробництва в ній. З огляду на це актуальним є визначення якісних характеристик
робочої сили сукупної і кожного працівника, оцінка його конкурентноспроможності на
ринку праці.
Саме криза, на мою думку, є певним чином позитивним чинником щодо
зміни
підходів українського суспільства в отриманні освіти. Якісна освіта, що відповідає вимогам
міжнародного ринку праці має коштувати дорого. Ці кошти необхідні для створення сучасної
матеріальної бази, достойної оплати праці викладачів, впровадження новітніх технологій
освітнього процесу та інше. Саме тому при самодостатньому відтворенні робочої сили
167
забезпечується не тільки розвиток виробництва, але відбувається якісне удосконалення
особистості, оскільки матеріальна зацікавленість в задоволенні потреб на більш високому
рівні стимулює покращення професіоналізму, ділової активності, виконавчих якостей і
інших особистісних характеристик. Головна увага в підвищенні ефективності роботи
навчальних закладів повинна бути спрямована на спонукання викладачів до творчості. Нові
ідеї продукують творчі люди, тому кожен заклад освіти стратегію і тактику своєї діяльності
повинен направляти на залучення саме таких викладачів. Загальновідомо, що праця
викладачів є особливим видом праці, яка вимагає притаманних саме їй вимог до людей, що її
обрали.
Реальний стан справ з мотивацією викладачів вищих закладів освіти України свідчить
про низький рівень мотиваційного впливу основного компоненту відшкодування життєвих
затрат, а саме, заробітної плати. За даними анкетування, проведеного автором, 78%
анкетованих вказали, що заробітна плата задовольняє їхні найсуттєвіші життєві потреби
(харчування, житло, одяг, здоров’я, відпочинок) на 30% і менше відсотків, а потреби
підтримання та підвищення рівня освіти у 70% анкетованих задовольняють також на 30% і
менше відсотків.
Досвід свідчить, що виживають і успішно функціонують лише ті навчальні заклади, в
яких створена ефективна, така, що постійно оновлюється система управління (мотивації)
кадрами. Реалізація вказаних особливостей відтворення кваліфікованої робочої сили слугує
гармонізації стосунків у суспільстві та подолання кризових явищ.
МАТЕМАТИЧНА МОДЕЛЬ ПРОВЕДЕННЯ ЦІНОВОЇ ПОЛІТИКИ НА
ПІДПРИЄМСТВІ
Ревенко Ю.В., кандидат фізико-математичних наук, доцент,
Український гуманітарний інститут
Як відомо, дефіцит товару – це вкрай негативне явище для підприємства, оскільки
мають місце збитки не тільки, пов’язані з відсутністю продаж та невиправдано заниженою
ціною на товар, але й втратою іміджу внаслідок незадоволення потреб клієнтів. З метою
позбутися дефіциту можна здійснювати регулювання попиту на товар шляхом цінової
політики та нарощуванням об’ємів виробництва. В умовах непостійного, зокрема, сезонного
попиту на товар збільшення інтенсивності виробництва призводить до другого негативного
168
явища – накопичення залишків, що призводить до значних витрат на складування. Ситуація
ускладнюється ще й тим, що певна тривалість виробничо-комерційного циклу не дозволяє в
умовах традиційного підходу до організації виробництва оперативно реагувати на зміни
попиту.
Метою дослідження є розробка методики забезпечення ефективного функціонування
підприємства через прогнозування зміни попиту та ціни на товар в умовах постійного рівня
виробництва товару. Предметом дослідження є механізм управління як інтенсивністю
виробництва, так і ціною реалізації товару задля одержання максимального прибутку.
Методика
розрахунку ритмічності
виробництва
для
забезпечення планового
показника ефективності підприємства враховує наступні припущення:
- коливання попиту протягом планового періоду є нестійким;
- ціна на продукцію протягом планового періоду змінюється в залежності від
кон’юнктури ринків;
- продукція виготовляється з постійною інтенсивністю, що зумовлює рівномірне у
часі витрачання ресурсів;
- у випадку виникнення дефіциту може бути використано як модель з відстроченим
задоволенням попиту, так і модель без нього.
Операційна система, що розглядається, поділяється на наступні часові та просторові
фази. Фаза виробничих витрат, яка враховує виробничу собівартість. Фаза збуту готової
продукції; у цій фазі передбачено врахування таких складових витрат: витрати на утримання
запасів готової продукції на складі та витрати дефіциту [1,2].
Розрахунки проводились чисельно-аналітичними методами (використовувався метод
чисельного інтегрування).
За результатами проведених розрахунків проведено аналіз впливу інтенсивності
виробництва на прибуток та середньорічну рентабельність виробництва, а також управління
ціною з метою зменшення дефіциту. Зокрема при розподілі попиту по місяцям за
гармонічним законом
Yi
A sin
i
показано, при збільшенні прогнозованої ціни на 3% та
зменшенні прогнозованого попиту також на 3% для значень попиту вище середнього
прогнозований максимальний прибуток збільшиться на 22%.
Література
1. Васелевський та ін. Економіка логістичних систем: Монографія. – Львів: вид-во
нац. ун-ту «Львівська політехніка», 2008. – 596 с.
2. Крикавський Є.В., Чухрай Н.І., Чорнописька Н.В. Логістика: компендіум і
практикум. Навч. посібник. – К., Кондор, 2006 р. – 340 с.
169
ПРОДОВОЛЬЧА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ І РЕГІОНАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ
Румик І.І., кандидат економічних наук, доцент,
Університет економіки та права “КРОК”
Останнім
часом
в
усьому
світі
особливої
актуальності
набули
проблеми
продовольчого забезпечення населення. Продовольча безпека повинна розглядатися не лише
на рівні країни в цілому, але і в регіональному аспекті зокрема. Потреба дослідження
продовольчої безпеки на регіональному рівні зумовлена різними природно-кліматичними
умовами, соціально-економічним становищем окремих територій, їх демографічною
ситуацією. Задоволення потреб у продовольстві здійснюється не в абстрактному вимірі на
рівні окремих держав, а відносно кожної конкретної людини за місцем її проживання.
Тому дослідження регіонального рівня забезпечення продовольчої безпеки є
актуальним, адже вирішення цього питання дає змогу розробити механізм реалізації стратегії
забезпечення продовольчої безпеки в регіонах та визначити пріоритетні напрями її
забезпечення.
Аналіз досліджень з даної проблематики доводить те, що ні інтенсивні методи
ведення сільського господарства, ні існуючий механізм розподілу продовольства, ні
альтернативне землеробство не можуть повною мірою забезпечити світові потреби в
продовольстві, які постійно зростають в основному через збільшення чисельності населення.
В умовах ринкової економіки роль торгівлі в забезпеченні продовольчої безпеки
надзвичайно велика. Однак, ні міжнародна торгівля продовольством, як і продовольча
гуманітарна допомога, не здатні при існуючому світовому економічному порядку
забезпечити продовольчу безпеку, хоча вони все ж таки сприяють її підвищенню в окремих
країнах, насамперед, розвинутих.
Реалізація політики регіональної продовольчої безпеки в Україні має стати
пріоритетним напрямом розвитку АПК і державної політики у сфері його регулювання. Без
суттєвого підвищення ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств усіх форм
власності й організації виробництва на основі соціально-економічних та екологічно
спрямованих засад їх функціонування неможливо перевести регіональні АПК на модель
сталого розвитку. Державна політика має бути підпорядкована здійсненню системних у
розвитку окремих ланок аграрної сфери.
Стратегія сталого функціонування регіональних АПК має бути спрямована на
стабільне та постійне забезпечення продовольчого ринку необхідними обсягами продуктів
170
харчування. Це означає, що держава спроможна забезпечити раціональне харчування всіх
верств суспільства, а значить гарантує захищеність населення від недоїдання та від голоду.
Для цього необхідні у відповідних обсягах продовольчі фонди, спеціальні запаси і резерви
продуктів харчування.
Регіональна політика у рамках загальнодержавної аграрної політики обов’язково
повинна враховувати обмеженість ресурсів у регіонах, сприяти ефективному поєднанню
галузевих і територіальних принципів управління, раціональному використання наявних
природних ресурсів і трудового потенціалу, здійснюватися в інтересах галузі, населення
регіону та бути спрямованою на забезпечення регіональної продовольчої безпеки.
Забезпечення продовольчої безпеки регіону має здійснюватися на державному рівні,
оскільки її забезпечення неможливе без централізації і координації дій всіх учасників цього
процесу. У зв’язку з цим, система продовольчої безпеки регіону повинна враховувати
пріоритетність загальнодержавних інтересів у даній галузі, не ставити під загрозу
продовольчу безпеку інших регіонів при реалізації власних інтересів.
Україна в найближчі роки цілком може забезпечувати себе продовольством за
рахунок власного виробництва для внутрішнього споживання основних продуктів
харчування та постачання надлишку на експорт. Однак, через глибоку кризу в аграрному
секторі, зумовлену, в першу чергу, недосконалістю фінансово-кредитної системи,
несвоєчасністю розрахунків держави з сільськогосподарськими товаровиробниками за
продукцію, важко прогнозовану інфляцію, недоліки у податковій політиці, нерівноправність
аграрних підприємств-виробників порівняно з переробними підприємствами, ціновий
диспаритет, «перекручування» відносних цін на сільськогосподарську продукцію питання
продовольчої безпеки та незалежності регіонів та України в цілому постає особливо гостро.
Для прискорення вирішення цих проблем слід продовжувати науково-обґрунтоване
формування спеціалізованих зон виробництва певних видів сільськогосподарської продукції
з метою максимального використання біокліматичного і ресурсного потенціалу регіону;
нормативне регулювання імпорту продовольства, яке виробляється в Україні; посилення
державної підтримки сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств, які
забезпечують і можуть забезпечити в майбутньому найбільшу віддачу від вкладених коштів;
сприяти розвитку ринкової інфраструктури; проводити єдину антимонопольну політики в
регіонах; формування і удосконалення регулювання ринків продовольчої продукції
(міжрегіональних і регіональних бірж, оптових продовольчих ринків, аукціонів).
171
ПОВЕДІНКОВИЙ ПІДХІД ДО АНТИКРИЗОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ПЕРСОНАЛУ
ПІДПРИЄМСТВА
Скоропадська С.І.,
Український гуманітарний інститут
Актуальність
дослідження.
Сучасний
рівень
розвитку
економіки
України
визначається наявністю значної кількості підприємств, що знаходяться в кризовому стані.
Тому виникає нагальна необхідність використання засобів антикризового менеджменту для
прогнозування та попередження негативних явищ з метою уникнення можливої кризи.
Заходи з антикризової діяльності повинні, насамперед, враховувати людський фактор,
бо саме завдяки цілеспрямованій діяльності персоналу можна досягти успіху як у
запланованих заходах щодо уникнення або подолання кризи, так і в діяльності підприємства
в цілому. Разом з тим, через дії або бездіяльність працівників, підприємство може зазнати
глибокої кризи й навіть збанкрутіти. Тому для забезпечення ефективної антикризової
діяльності сучасним підприємствам доцільно приділяти пильну увагу процесу управління
персоналом.
У теперішніх умовах актуальними є питання, пов’язані з урахуванням особистісних
якостей працівників підприємства в процесі управління з огляду на індивідуальність їх
поведінки. Тому стає очевидною обмеженість використання класичних методів вирішення
проблем управління персоналом, що передбачають лише традиційне моральне та матеріальне
стимулювання в рамках антикризової діяльності підприємства. Основним напрямом
удосконалення управління є врахування поведінкових особливостей кожного працівника.
Аналіз
останніх
наукових
досліджень
і
публікацій.
Питання
дослідження
особливостей управління персоналом в процесі антикризової діяльності підприємства
розглядаються в роботах вітчизняних та зарубіжних авторів: М. Армстронга, В. Барінова, В.
Василенка, В. Гриньової, Ю. Дьоміна, А. Зуба, Е. Короткова, Г. Курошевої, Т. Лепейко та ін.
Суттєві рекомендації застосування поведінкового підходу до вирішення проблем управління
діяльністю соціально-економічних систем наведені в роботах вчених: С. Вегери, М.
Дороніної, Д. Канемана, Г. Клейнера, Г. Назарової, А. Сироватко, В. Сміта та ін.
Узагальнення наукових праць цих вчених дозволило зробити висновок про те, що
недостатньо дослідженим є процес врахування особливостей поведінки персоналу
підприємства в рамках антикризової діяльності.
172
Об’єктом дослідження є управління персоналом промислового підприємства в умовах
кризи.
Предметом
дослідження
є
теоретичні
та
методичні
підходи,
рекомендації,
інструменти щодо антикризового менеджменту персоналу підприємств.
Метою дослідження є теоретичне обґрунтування, розробка методичних підходів і
практичних рекомендацій до управління поведінкою персоналу промислового підприємства
в умовах кризи.
Для досягнення мети було поставлено і вирішено такі завдання:
 обґрунтовано показники, що характеризують поведінку персоналу підприємства в
умовах кризи;
 сформульовано антикризові принципи управління персоналом з урахуванням його
поведінкових особливостей;
 визначено рівень поведінкових показників персоналу промислових підприємств та
проведено групування окремих категорій працівників за їх поведінковими особливостями;
 виокремлено типові поведінкові особливості управління персоналом в умовах
різних видів кризової ситуації;
 сформовано методичний підхід до визначення видів кризового стану персоналу
промислових підприємств;
 розроблено технологію антикризового менеджменту персоналу промислового
підприємства.
У процесі дослідження застосовано такі методи:
теоретичного узагальнення,
системного підходу, статистичного аналізу, експертного опитування .
Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:
1) розроблено методичний підхід до визначення видів кризового стану персоналу
підприємств, заснований на поведінкових особливостях працівників, що дозволяє
диференціювати засоби управління персоналом на різних етапах кризової ситуації;
2) удосконалено класифікацію кризових ситуацій, в якій за основною ознакою –
сферою виникнення, виокремлено новий додатковий вид кризи – поведінковий;
3) дістало подальший розвиток:
 система принципів управління персоналом у кризових умовах, за якою
виокремлено антикризові принципи, зумовлені поведінковими особливостями працівників
підприємства;
 технологія антикризового менеджменту персоналу промислового підприємства з
урахуванням поведінкових особливостей працівників, яка базується на методичному підході
до управління персоналом на основі його поведінкової структури в умовах різних видів криз.
173
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що їх використання
дозволяє:
1) визначати вид кризового стану персоналу підприємства та впроваджувати
найбільш дієвий в існуючих умовах комплекс антикризових заходів;
2) виокремлювати поведінкові групи персоналу в рамках антикризової діяльності
підприємства для вибору ефективних засобів впливу на окремих працівників;
3) впроваджувати технологію антикризового менеджменту персоналу підприємства
для покращення його стану.
ШЛЯХИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДИК ОЦІНКИ ПРОБЛЕМНО-ОРІЄНТОВАНИХ СХЕМ
МІЖНАРОДНИХ ВЗАЄМОРАЗРАХУНКОВИХ СИСТЕМ
Сотченко Є.В.,
Консультант з впровадження ERP систем
Поняття антикризового менеджменту зараз стало одним з найулюбленіших термінів
вітчизняних та світових засобів масової інформації. Старі підприємства «докризового»
зразка закриваються, та і нові компанії, що утворилися в епоху кризових явищ, часто існують
на межі існування. Криза не щадить ні великі холдинги, ні підприємства малого бізнесу.
Більшість експертів в області фінансового антикризового менеджменту розходяться в
розумінні того, що саме спричинило появу кризових явищ, та тих заходів які повинні
застосувати компанії, для співпраці в рамках міжнародних фінансових угод.
Ухвалення рішень при укладанні зовнішньоторговельних договорів безпосередньо
пов'язане із збором і обробкою інформації про функціональне бізнес-середовище у якому
буде проводитись майбутня фінансова угода. При цьому значну роль в процесі розробки
обґрунтованих управлінських рішень відводиться аналітичним завданням, які дозволяють
отримати на базі початкової інформації систематизовані нові знання про ситуацію та
забезпечити глибоке розуміння ринкових процесів, що відбуваються, і тим самим
раціонально
побудувати
структуру
майбутньої
схеми
функціювання
міжнародної
розрахункових операційої системи .
Для вирішення цих задач доцільно використовувати процес подання інформації про
об'єкт, процес, явище у формалізованому вигляді. Відображення схем схем взаємодії у
геоекономічному середовищі за допомогою формалізації(formalization) - як методу
174
відображення певної області схем міжнародних взаєморазрахункових систем, які є важливою
складовою зовнішньоторговельних угод та функціюють в одній з найбільш складних сфер
міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин, у вигляді формальної системи, коли
форма виділяється у якості особливого предмета дослідження незалежно від змісту. Такий
метод полегшує вивчення предмета маубутньої бізнес угоди, та значною мірою полегшує
розробку додаткових умов договору.
В процесі проектування майбутніх схем міжнародних взаєморазрахункових систем
можуть бути застосовані різноманітні стадії формалізації. Процес формалізації передбачає
переведення основних концепцій, під задач, характеристик інформаційного,матеріального,
фінансового потоку, які виникають в процесі укладання угод по експортно-імпортним
торгівельним операціям у формальне представлення. На цій стадії головну роль грає експерт.
Він пояснює сторонам які укладають угоду методи, представлення, типи завдань, відповідні
даній проблемі. Якщо виявиться, що який-небудь метод підходить, то робиться спроба
задовольнити вимоги вибраної схеми розрахунків використовуючи певні форми розрахунку.
При завершенні цього етапу розробляється набір приватних тверджень, що описують, які
проблеми можуть бути представлена у рамках вибраного методу або схеми.
В процесі формалізації виділяються простір гіпотез, модель процесу та характеристика
даних.
Щоб зрозуміти структуру простору гіпотез, необхідно формалізувати концепції і
визначити, які зв’язки існують між ними при їх розробці .
Визначається форма і структура концепцій : наприклад, чи вигідно описувати концепції
як структуровані об'єкти або розглядати їх як прості поняття. Також повинні бути враховані
причинно-наслідкові або просторово-часові зв'язки між концепціями далі необхідно
представити їх в явному виді. Необхідно проаналізувати можливість використання різних
рівнів абстракції.
Корисно побудувати модель процесу генерації рішень для розробки структури
зовнішньоторговельних угод та розрахунків по ним. До її складу можуть входити як
математичні, так і поведінкові методи. Якщо експерт застосовує спрощену поведінкову
модель при побудові схем взаємодії міжнародних взаєморазрахункових систем виведенні
рішення або його обґрунтуванні, то при аналізі моделі можна отримати багато важливих
концепцій і зв'язків [1]. Якщо частина концептуальної структури описується математичною
(аналітичною або статистичною) моделлю, то її також можна включити в проектовану
експертну систему.
175
На базі побудованої математичної моделі можуть бути розглянуті та проаналізовані
різноманітні проблемні ситуації, які нажаль є частим явищем під час міжнародної фінансової
кризи [2].
Проблеми проектування, використання й впровадження проблемно-орієнтованих
інформаційних технологій вивчаються і вирішуються на міжнародному, національному та
регіональних рівнях. Особливе місце займає розробка цілеспрямованих систем, що
функціюють в міжнародному бізнес середовищах, які складно формалізувати. Актуальність і
значимість цих питань визначає необхідність їх глибокого і детального вивчення на
методологічному і практичному рівнях з позиції специфічності завдань інтересів
користувачів в процесі навчання і прийняття рішень.
В період фінансової кризи в нашій країні виникають складні нові завдання, які важко
формалізувати, в різних галузях діяльності. Для ефективного розв’язку цих завдань
необхідно використовувати нові підходи, які базуються на методиках та моделях з
урахуванням нового передового досвіду, результатом яких є етап концептуальної розробки з
відповідним інформаційно-аналітичним та прогнозованим супроводом.
Цілеспрямовані системи із таким супроводом повинні орієнтуватися на об’єкт, що
приймає рішення експортера,імпортера чи посередника. Але суперечливість запропонованих
угод суб’єктами зовнішньо економічної діяльності далі ЗЕД, неоднозначність оцінювання
ситуації, неповність і нечіткість інформації значною мірою ускладнюють остаточність
прийняття рішення і впливають на його якість. Тому для одержання повних,своєчасних і
об’єктивних рішень необхідне використання баз знань, які містять як моніторингову
інформацію(облікову, експертну, кількісну) так і нормативно методичні та нормативно –
правові знання, а також інформаційні технології,які забезпечують підтримку прийняття
рішень різним рівнем керування.
Оскільки
більшість
систем
керування
й
підтримки
прийняття
рішень
є
цілеспрямованими й жодна з них ні є універсальною то одним і з головних напрямків слід
вважати розробку таких інформаційних технологій, як проблемно-орієнтовні призначенні
для створення інструментальних систем-оболонок, що концентрують накопичений досвід
розробки високоефективних економіко-інформаційних систем.
Література
1. Ройзберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б. Современный экономический
словарь. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 480 с.
2. Экономико-математический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.И. ДаниловДанильян. – М.: «ИНФРА-М»,2003.- 688 с.
176
РИНОК ПРАЦІ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСІ АДАПТАЦІЇ ДО ВИМОГ ІНФОРМАЦІЙНОЇ
ЕКОНОМІКИ
Старостенко Г.Г., доктор економічних наук, професор,
Національний університет державної податкової служби України
Трансформаційні процеси,що відбулись в економіці України впродовж двадцяти років
незалежності, заклали певний базис задля відкритості та стабілізації економічних процесів.
Це стало поштовхом для вирішення фундаментальних завдань національної економіки,серед
яких головне місце належить реформуванню ринку праці та досягнення продуктивної
зайнятості населення. Але на сучасному етапі розвитку ринку праці України загострилась
проблема безробіття та дискримінації праці, що є наслідком неефективного використання
робочої сили й відсутність відповідного економічного середовища задля підвищення
продуктивності праці. Саме безробіття є причиною деструктивних явищ економіки України,
таких як: падіння виробництва, бідність, соціальна напруга, криміналізація суспільства. Тому
безробіття та дискримінація праці розглядаються в сучасній економічній теорії як
багатофакторні явища, що мають вплив на всі сфери суспільного життя.
Питання функціонування, регулювання та трансформації ринку праці України є
об’єктом дослідження вітчизняних вчених-економістів В.Б.Артеменка, В.Д. Базилевича,
П.Ю.Буряка, Л.І. Дідківської, М.І.Долішнього, Б.І.Дяченка, Г.Т. Завіновської, Е.М. Лібанової.
Ринок праці - це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і
продажем товару «робоча сила». Окрім цього, це поняття можна трактувати і як механізм,
що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими
працівниками[3, c.5].
Разом з тим, ринок праці – це певне економічне середовище, тобто простір
працевлаштування,в якій взаємодіють покупці і продавці робочої сили, а також специфічний механізм соціально-економічного розвитку держави, що забезпечує узгодження
ціни
й умов праці між роботодавцями
та найманими працівниками на відповідно
встановлених умовах попиту і пропонування.
Ринок праці є найбільш складним і динамічним елементом ринкової економіки, бо тут
не тільки переплітаються інтереси працівників і роботодавців, але і віддзеркалюються всі
соціально-економічні, політичні й демографічні та інші процеси, що відбуваються у
суспільстві[1, c.173].
177
У сучасних умовах формування ринкових відносин існує невідповідність між
наявними ресурсами та принципами їх раціонального використання пропорційно до потреб
членів суспільства. Узгодженню цих двох факторів сприяють додаткові заходи щодо
інтенсифікації суспільного виробництва та підвищення продуктивності праці.
Наприклад,сучасні постіндустріальні країни використовують здебільшого найману
працю: найманих робітників > 90%[4, c.214]. Таким чином на ринку праці робітники
пропонують свою спроможність до праці, розраховуючи на відповідну високу оплату,
формуючи пропонування. А роботодавці формують попит і коригують ставки заробітної
праці.
Щодо ринку праці в розрізі національної економіки України, то його розвиток на
сучасному етапі проходить в контексті адаптації до економічної ситуації, що склалася під
впливом фінансово-економічної кризи,яка розпочалась в 2008 році. Ринок праці є незрілим,
розбалансованим і малоефективним. Ще до початку кризи держава не змогла сформулювати
основну концепцію політики на ринку праці. В умовах загострення кризових явищ зусилля
держави сконцентровані переважно в одному напрямі – регулювання масштабів офіційного
безробіття..
На етапі трансформаційних змін в економіці України суттєві інституційні обмеження
розвитку національного ринку праці зумовили пріоритетне використання переважно
нестандартних механізмів адаптацій, таких як гнучке маневрування тривалістю трудового
процесу чи оплатою праці замість реструктуризації зайнятості[5, c.2].
Аналізуючи сучасну національну модель ринку праці України слід виокремити ряд
базових макроекономічних вад на шляху формування ефективної моделі ринку:
Низька продуктивність праці, що призводить до низької оплати праці та введення
певних специфічних інститутів: мінімальна заробітна плата, єдина тарифна сітка для оплати
праці працівників бюджетної сфери та поступова зміна їх масштабів, що призводить до
зменшення
премій
загальним
категоріям
працюючих,
відправлення
персоналу
у
неоплачувані відпустки, переведення робітників на скорочений робочий тиждень,
скорочення робочих місць.
Нерівномірний розподіл трудових ресурсів по території держави та, як наслідок,
внутрішні міграційні процеси.
Недостовірність та приховування інформації про реальне становище ринку праці,
його перспективні можливості і, як наслідок, формування деформованих поглядів у
економічно активного населення.
178
Високий дефіцит на представників професій, для підготовки яких відсутня
спеціальна базова освіта і, як наслідок, кадрова нестача та робота випускників вищих
навчальних закладів не за спеціальністю.
Як свідчить практика, незалежно від моделі на будь-якому ринку праці існують у тій
чи іншій мірі елементи дискримінації громадян. Ступінь розповсюдженості дискримінації
залежить від розвитку соціальних і економічних відносин, рівня законодавчої діяльності
(наявності та якості відповідних законів) і, що майже головне, від надійності контролю за
виконанням прийнятих законів. Оскільки дискримінація — явище протизаконне, виявити її у
прямому виді, підрахувати кількісно важко, через те що роботодавець відмовить у роботі
найманому працівникові з фактично дискримінаційних причин, але знайде багато
формальних законних приводів відмови.
Дискримінація на ринку праці не тільки негативно впливає на зайнятість та її
регулювання, гальмуючи прийняття на роботу жінок, молоді, осіб передпенсійного віку та
інших категорій, але дискредитує державні інститути, підриває довіру до них. Тому кожна
держава веде боротьбу з таким явищем, яке становить суттєву частину державного
регулювання зайнятості населення. Для цього є відповідні служби і в Україні, крім
правоохоронних органів. Це — інспекція державної служби зайнятості з контролю за
додержанням законодавства про зайнятість. Забороняє дискримінацію в Україні ст. 24
Конституції України, в якій підкреслюється, що громадяни мають рівні конституційні права і
свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси,
кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Особлива увага в даній статті приділяється рівності прав жінки і чоловіка, яка забезпечується
наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у здобутті освіти і професійній
підготовці, у праці та винагороді за неї.
Серед
найважливіших
сучасних
соціально-економічних
проблем
виділяють
дискримінацію на ринку праці.
Дискримінація на ринку праці - нерівні можливості на ринку праці групи працівників,
виділених за певним принципом і мають однакову продуктивність з іншими працівниками
(групова дискримінація), або нерівні можливості окремих працівників порівняно з
працівниками, які мають аналогічні характеристики якості робочої сили (індивідуальна
дискримінація).
Підставою для дискримінації на ринку праці можуть виступати різноманітні
характеристики працівників. Ніхто не може бути обмежений у трудових правах і свободах
або одержувати будь-які переваги незалежно від статі, раси, кольору шкіри, національності,
179
мови, походження, майнового, соціального і посадового становища, віку, місця проживання,
ставлення до релігії, політичних переконань, належності або неналежності до громадських
об'єднань, а також від інших обставин, не пов'язаних з діловими якостями працівників.
Дискримінацією не є відмінності, виключення, переваги й обмеження прав працівників, що
визначаються властивими даному виду праці вимогами, або обумовлені турботою держави
про осіб, які потребують підвищеного соціального і правового захисту. Можна виділити такі
види дискримінації на ринку праці:
При наймі на роботу (або, навпаки, при звільненні з роботи). Вона відбувається тоді,
коли ту чи іншу групу населення за інших рівних умов останніми беруть на роботу і
першими звільняють. Відображенням такої ситуації буде більш високий рівень безробіття у
таких груп населення.
При оплаті праці. Вона виникає у випадку більш низької оплати праці одних
працівників у порівнянні з іншими за виконання однієї і тієї ж роботи, тобто в тому випадку,
коли різниця в оплаті праці не пов'язані з відмінностями в ефективності праці.
У доступі до певних професій або посадами (професійна сегрегація). Вона
відбувається, коли який-небудь групи населення забороняють або обмежують доступ до
певних видів діяльності, професій, посад, незважаючи на те, що вони здатні виконувати ці
роботи.
При просуванні по службі, у професійній кар'єрі. Вона спостерігається, коли
працівники дискримінується групи обмежуються у вертикальній мобільності. Цей вид
дискримінації аналогічний професійної сегрегації, але в даному випадку сегрегація
відбувається по вертикалі, в посадовій ієрархії.
При отриманні освіти або професійної підготовки. Вона може виражатися або в
обмеженні доступу до отримання освіти та професійної підготовки, або у наданні освітніх
послуг більш низької якості.
Крім того, можна виділити типи дискримінації в залежності від причин, що її
породжують:
З боку роботодавця виражається в неоднаковому відношенні роботодавця до різних
груп працівників, однаковим по продуктивності, але різним по характеристиках, за якими
роботодавець віддає перевагу одну групу інший.
З боку працівників заснована на особистому упередженні працівників. Виникає тоді,
коли більша частина працівників уникає співробітництва в трудовому колективі з
дискримінованими працівниками.
180
З боку споживачів породжується неоднаковим ставленням споживачів до
працівників, які надають їм один і той же вид даної послуги (перевага обслуговування). Цей
вид дискримінації може привести до професійної сегрегації.
З боку пропозиції праці виникає як реакція роботодавців на різні характеристики
пропозиції праці працівників, які мають однакову продуктивність. Приклад дискримінації з
боку пропозиції - монопсонической дискримінація на ринку праці.
Статистична дискримінація. Причина існування цього типу дискримінації - вид і
якість інформації, використовуваної при ухваленні рішення про наймання працівника.
Роботодавець в умовах недосконалості інформації судить про працівників на основі середніх
характеристик про продуктивність, притаманних групі, до якої належить цей працівник, а не
на основі інформації про його індивідуальної продуктивності. Основний вихід - це
правильний механізм відбору.
Отже, дискримінація - це досить складне явище, в якому об'єднуються нерівні
можливості на ринку праці. У реальності рівних можливостей часто не буває, і дуже важко
відокремити відмінності в положенні того чи іншого працівника, викликані дискримінацією,
від
відмінностей,
викликаних
його
індивідуальними
особливостями.
Крім
цього,
дискримінаційні дії накопичуються, і індивідуальні особливості працівника вже можуть
стати результатом попередньої дискримінації. Наприклад, дискримінацію в просуванні по
службі може викликати різна професійна підготовка, в свою чергу обумовлена нерівністю
можливостей при отриманні освіти. З іншого боку, наявність обставин, формально свідчать
про дискримінацію, не завжди означає, що вона дійсно існує. Зокрема, професійна
сегрегація, в тому числі гендерна, далеко не завжди є результатом саме дискримінації. Є
професії і види діяльності, шкідливі для організму жінки, небезпечні для здоров'я її
майбутніх дітей. Є професії, які чоловікам чи жінкам просто менше подобаються. Нерідко
вибір професії визначається не лише особистими або сімейними вподобаннями, а й
національними традиціями і звичаями, які забороняють чоловікам чи жінкам займатися будьякою професійною або трудовою діяльністю. Тому дискримінації часто легше дати
визначення, ніж встановити, чи існує вона насправді, і тим більше виміряти її кількісно.
Отже, на дискримінацію впливає багато причин, одні види дискримінації, як правило,
породжують інші, таким чином, ще більше посилюючи її наслідки. Проте вплив окремих
видів дискримінації може мати більшу чи меншу актуальність для різних груп працівників
залежно від соціально-економічної ситуації. Все це ускладнює розробку політики,
спрямованої на подолання негативних наслідків дискримінації, і викликає необхідність
ретельних досліджень.
181
Зважаючи на це, зрозуміло, що український ринок праці потребує глибокого
реформування для того, щоб максимально підвищити попиту на національну робочу силу. У
процесі трансформації національної економіки України відповідно до вимог інформаційного
суспільства велика роль відводиться розбудові інформаційного середовища на ринку праці.
Розбудова засад нового економічного ладу має здійснюватися лише за умови оволодіння
інформаційно-комунікаційними технологіями . Входження України у світову інформаційну
економіку вимагає докорінних змін у підходах і методах управління,бізнесі, політиці,освіті.
На сучасному ринку праці України в контексті розбудови інформаційної економіки
характерними ознаками є:
широкомасштабний розвиток більш «гнучкої» системи прийняття рішень – за
допомогою електронно-обчислювальних машин, що є явищем двофакторним. З одного боку,
цей метод прискорює роботу фірм та підвищує продуктивність праці, а з іншого – знижує
індивідуальні розумові характеристики робітника
часткове запровадження нового типу роботи – «робота вдома» за допомогою
глобальної мережі Інтернет, що допомагає робітникам «комфортно» отримувати винагороду
за свою працю,яка, як правило, нараховується у вигляді електронних грошей.
часткове створення комп’ютерної мережі управління фірмою в межах самої
організації, що значно підвищує швидкість передачі інформації та доступністю її
використання.
прогресуюче введення електронного документообігу.
Але гальмівними процесами в підвищенні загального рівня якості ринків праці при
розбудові інформаційної економіки України є низький інтелектуальний рівень робочої сили,
середній вік економічно активного населення складає 40,3 роки,[2]що є занадто високим
показником для безперешкодного впровадженню інформаційних технологій в економіку, та
складність впровадження нової соціально-економічної стратегії розвитку України, що
передбачає створення заможного суспільства, конкурентоспроможної економіки, ефективної
держави.
Таким чином, трансформація ринку праці в майбутньому для України має бути
побудоване на засадах інформаційного розвитку усіх продуктивних галузей національної
економіки і спрямоване на забезпечення достойною роботою населення незалежно від місця
проживання, стимулювання професійної активності, розвиток та реалізацію трудового
потенціалу засобами інформаційних технологій. Але це можливо лише за умови виходу
країни з фінансово-економічної кризи і урегульованості державного управління у сфері
розбудові ринку праці України.
182
Літератруа
1. Гринкевич С.С. Формування і розвиток ринку праці в Україні, напрями його
регулювання/C.С.Гринкевич//Науковий вісник НЛТУ.- 2010.-№16.- С.172-175
2. Державний комітет статистики України. [Електронний ресурс] – Режим доступу –
http://ukrstat.gov.ua
3. Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч. посібник/Г.Т.Завіновська. – К.: КНЕУ,
2008. – 300 с.
4. Іляш О.І.,Пасерба М.І. Економічна характеристика ринку праці в умовах
трансформації ринкової системи/ О.І. Іляш, М.І. Пасерба//Збірник науково-технічних праць
НЛТУ.- 2010.-№17.- С.214-218.
5. Пащуліна О.М. Системні вади ринку праці України та пріоритети його
реформування: Аналітична доповідь. - К.НІСД,-2010.-47 с.
МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ КОРПОРАЦІЯМИ
Удовицька Є.А., кандидат економічних наук,
Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»
Реформація відносин власності, роздержавлення і приватизація, поява нових видів
власності
сприяли
розвитку
корпоратизації
економічних
відносин,
появі
нових
організаційно-правових форм господарювання, завдяки чому сформувався потужний
корпоративний сектор економіки, представлений звичайними корпораціями (підприємствами
акціонерного
типу),
концернами,
холдингами,
фінансово-промисловими
групами,
консорціумами, транснаціональними компаніями та ін. Запровадження і розвиток
корпоративного управління, здатного ефективно реагувати на об’єктивні процеси
структурної перебудови економіки України, має вирішальне значення не лише для
підвищення ефективності системи керівництва господарських суб’єктів, зокрема на рівні
державного управління, а й для успішного функціонування економіки країни в цілому.
Останні 10 років в економічній історії України були роками стрімкого просування
вперед у багатьох економічних напрямках, у тому числі й у сфері формування
корпоративного управління. На сьогодні не існує єдиного визначення корпоративного
управління ні у зарубіжній, ні у вітчизняній науковій літературі. У світовій економічній
літературі категорія "корпоративне управління" використовується в широкому розумінні як
183
управління корпораціями в інтересах власників. Основою для становлення розвитку
корпоративних відносин в Україні стали фундаментальні праці таких авторитетних вченихекономістів, що розкрили основні процедури корпоративного управління, як О. Амоша, А.
Александер, І. Бланк, С. Богачов, Е. Брігхем, У. Гордон, А. Кульман, А. Пересада, Л.
Птащенко, І. Сазонець, Г. Одинцова, Дж. Стигліц, М. Чумаченко, О. Ястремська.
Складність формування механізму відпрацьовування конкретних корпоративних
процедур в економіці України визначена в першу чергу, коротким історичним проміжком,
відведеним нашій країні для побудови ринкової економіки. В зв’язку з чим, проблемними
питаннями залишаються: ефективне використання акцій як інструмента корпоративного
управління, участь інституційних інвесторів у керуванні акціонерними товариствами,
підвищення ефективності управління державними пакетами акцій у статутних фондах
акціонерних товариств, удосконалювання методики підготовки і проведення загальних
зборів акціонерів, управління дивідендною політикою.
Найактуальнішим з питань стратегічного значення, що залишилися поза увагою, є
антикризове управління корпораціями як самостійний вид професійної діяльності,
спрямований на запобігання кризовим явищам та подолання їх на підставі раціонального
використання наявних ресурсів і потенціалу виживання, мінімізації матеріальних та
фінансових витрат.
Світова фінансова криза стала необхідною передумовою виникнення нових теорій і
тому на методологічному рівні криза, швидко зруйнувавши економічну систему України,
потужно мобілізувала весь науковий потенціал на пошук нестандартних рішень.
Спеціалістами аналізуються причини виникнення криз, їх розвиток, усунення та заходи
запобігання. Пропонується широкий перелік інструментів антикризового управління
корпорацією: розробка антикризової програми корпорації; визначення комплексу санаційних
заходів для виведення корпорації з кризового стану; використання внутрішніх резервів
відновлення платоспроможності; реструктуризація активів та пасивів корпорації;зовнішня і
внутрішня реорганізація, прогнозування можливостей корпорації щодо подолання кризових
явищ.
На особливу увагу заслуговують фінансово-економічні аспекти антикризових заходів:
розробка і виконання програми не нарощування та погашення боргів, оптимізація фіскальної
політики, оцінка вартості корпорації та її активів для визначення методичних засад і
перспективної оцінки фінансових наслідків виникнення ситуації банкрутства.
Система антикризового фінансового управління базується на таких основних
принципах: постійна готовність до можливого порушення фінансової рівноваги; рання
діагностика кризових явищ у фінансовій діяльності корпорації; диференціація індикаторів
184
кризових явищ за ступенем їх загрози для фінансового розвитку; негайне реагування на
окремі кризові явища у фінансовому розвитку корпорації; адекватність реагування на ступінь
реальної загрози відповідної фінансовій рівновазі; повна реалізація внутрішніх можливостей
виходу з кризового фінансового стану використання у разі необхідності відповідних форм
санації корпорації для попередження її банкрутства.
Стратегія антикризового фінансового управління являє собою частину загальної
фінансової політики підприємства, що містить розробку системи методів попереднього
діагностування загрози банкрутства і застосування механізмів фінансового оздоровлення
підприємства, що забезпечують його вихід із кризового стану. Як засвідчує досвід, при
нормальних
маркетингових
позиціях
загроза
банкрутства
повністю
може
бути
нейтралізована внутрішніми механізмами антикризового фінансового управління і в межах
фінансових можливостей корпорації.
Реалізація стратегії антикризового управління передбачає:
1. Здійснення постійного моніторингу фінансового стану корпорації з метою раннього
виявлення ознак її кризового стану (в системі загального моніторингу виділяється окрема
група об'єктів спостереження, що формують можливе «кризове» поле. В процесі
спостереження використовуються спеціальні індикатори кризового розвитку).
2. Визначення масштабів кризового стану корпорації (при виявленні в процесі
моніторингу суттєвих відхилень від нормальної фінансової діяльності визначаються
масштаби кризового стану корпорації, тобто його глибина з позицій загрози банкрутства.
Дозволяє вибрати відповідну систему механізмів захисту від можливого банкрутства).
3. Дослідження основних факторів, що викликають кризовий розвиток корпорації
(групування таких факторів за основними визначальними ознаками, дослідження ступеня
впливу окремих факторів на форми і масштаби кризового розвитку, прогнозування розвитку
факторів, що здійснюють такий негативний вплив).
4. Формування системи цілей виходу корпорації з кризового стану, адекватних його
масштабам (цілі антикризового фінансового управління конкретизуються у відповідності з
масштабами кризового стану. Тому менеджмент має бути спрямований на реалізацію таких
цілей: усунення неплатоспроможності; відновлення фінансової стійкості підприємства в
короткостроковій перспективі; зміна фінансової стратегії з метою забезпечення стійкого
економічного зростання підприємства в довгостроковій перспективі).
5. Вибір і використання дієвих внутрішніх механізмів фінансової стабілізації
підприємства, відповідних масштабам його кризового стану (повинні забезпечити реалізацію
термінових заходів по відновленню платоспроможності і становленню фінансової рівноваги
корпорації за рахунок внутрішніх резервів).
185
6. Вибір ефективних форм санації корпорації (в разі неможливості виходу з кризового
стану за рахунок використання внутрішніх механізмів і фінансових резервів).
7. Забезпечення контролю за результатами розроблених заходів по виведенню
корпорації з фінансової кризи (покладається на керівників корпорації. Здійснюється в
системі оперативного контролінгу. Результати контролю періодично обговорюються з метою
внесення необхідних коректив, спрямованих на підвищення ефективності антикризових
заходів).
Механізм антикризового управління (подолання кризи) у корпорації включає в себе:
організацію перспективного планування;
постійне відстеження зовнішніх і внутрішніх обставин, виявлення факторів, що
мають викликати кризу, загрожуючи діяльності корпорації;
розроблення попередніх заходів щодо зниження уразливості корпорації, в тому
числі із запобігання аварій, екологічних бід;
створення резервів (фінансових, сировинних);
скорочення поточних витрат на виробництві;
створення дублюючих систем управління;
диверсифікацію виробництва;
активну інноваційну політику;
трансформацію організаційних структур управління.
Система антикризового управління вводиться в дію тоді, коли корпорація перебуває в
передкризовому
або
кризовому
стані.
Кризовий
стан
підприємства
визначається
недостатністю власного ліквідного капіталу забезпечити зростаючі боргові зобов'язання,
неспроможністю менеджменту підприємства вжити заходів для нейтралізації негативних
явищ, відсутністю обґрунтованої реструктуризаційної програми. Такий стан може залежати
також від незбалансованості корпоративних інтересів власників підприємств і проявляється в
основному як неплатоспроможність підприємства.
Для ефективної реалізації стратегії антикризового управління корпорації важливим є
створення умов з боку держави для відновлення сприятливої підприємницької ситуації в
країні. Але криза вимагає чіткого усвідомлення фундаментальних причин та механізмів
розвитку кризових процесів. Без глибокого аналізу природи та особливостей сучасної кризи
неможливо здійснити суттєві інституційні та структурні перетворення, які зроблять як
національні економіки, так і світове господарство в цілому більш стійкими до майбутніх
економічних шоків.
Комплексний аналіз чинників та механізмів протікання сучасної фінансової кризи, а
також її вплив на окремі підприємницькі структури, потребують окремого дослідження,
186
причому такі дослідження повинні торкатись різних сторін та рівнів економічних відносин.
Кожне кризове явище не тільки має тенденцію до розширення з кожним новим
господарським циклом підприємства, а й породжує нові супутні йому кризові явища, тому
чим раніше будуть включені антикризові механізми по кожному діагностованому кризовому
явищу, тим більші можливості відновлення порушеної фінансової рівноваги корпорації.
187
РОЗДІЛ V
ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
ФІНАНСОВИЙ РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТ БАНКІВ УКРАЇНИ
Гонтаржевський М.Л.,
Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»
У кризовий період банківській системі вдалося зберегти відносну стабільність, про що
засвідчує відновлення довіри вкладників до банківської системи та національної валюти (у
2010 р. закріпилася тенденція до збільшення обсягів коштів на депозитних рахунках як
населення, так і юридичних осіб), продовження процесів капіталізації банківської системи,
нарощування резервів та поліпшення фінансових результатів, розширення ресурсної бази та
зменшення рівня боргового навантаження.
Стабілізація банківської системи значною мірою була досягнута коштом більш
консервативної кредитної стратегії в умовах посилення регулятивних вимог з боку НБУ,
підвищеної схильності банків до мінімізації ризиків, що зумовила орієнтацію на
інвестування в цінні папери замість розширення кредитування, концентрацію зусиль на
погашенні власних боргів.
Між тим, ризики банківської діяльності в Україні залишаються все ще на високому
рівні. Саме банківський бізнес упродовж 2008-2012 рр. зазнає істотних фінансових втрат
через вияв та поглиблення банківських ризиків. Інформаційні атаки на окремі банки,
операційно-технологічні збої у проведенні розрахункових операцій, негативні публічні
виступи окремих політиків про діяльність фінансових установ, спекулятивні тенденції від
операцій з валютою призводять до втрати довіри до банківської системи (ризиків репутації),
спричиняють відтік значних фінансових ресурсів вкладників з банківських рахунків (ризик
ліквідності), зумовлюють необхідність пошуку альтернативних напрямів роботи з
проблемними активами банків (кредитні ризики), розкручують маховик юридичних спорів та
судового врегулювання конфліктних ситуацій між банками та їхніми клієнтами (юридичний
ризик) [2]. Посилення рівня індивідуальних фінансових ризиків банків відбувається як
унаслідок системних коливань та макроекономічних ризиків у світовому масштабі, так і
через невідповідність стратегічних орієнтирів фінансового ризик-менеджменту банків
188
реальним економічним умовам. У зростанні обсягів фінансування кредитних портфелів та
інвестиційних проектів керівництво банків в розрахунку на швидкі надприбутки нівелює
значення фактору «толерантності до ризиків» з урахуванням реального рівня капіталізації. А
зростання обсягів фіктивного капіталу та формалізація процесів ризик-менеджменту
засвідчують їхню функціональну відірваність від назрілих проблем розвитку реального
сектора економіки. Посилення масштабів вияву кризових явищ у банківській системі країни
відбувається також під впливом міжнародного руху капіталу та істотного підвищення частки
іноземного капіталу у банківській системі, що. у свою чергу, суперечить принципам
економічної безпеки країни [1].
Все вищевикладене доводить актуальність проблеми управління банківськими
ризиками з урахуванням циклічності економічних процесів. За цих обставин підвищується
науковий та практичний інтерес до напрямів вдосконалення фінансового ризик-менеджменту
банків на засадах уникнення помилок передкризового періоді для сталого економічного
розвитку країни та посилення ролі функціонування банківського капіталу в його
забезпеченні.
До основних принципів ризик-менеджменту можна віднести те, що ризик-менеджмент
– це неперервний процес, який:охоплює всю установу та на всіх рівнях установи; має
враховуватися при формуванні та реалізації стратегії і тактики банку.
Система ризик-менеджменту здійснюється на всіх рівнях банку та охоплює всі
аспекти фінансової діяльності і є стратегічним інструментом оптимізації шляхів формування
та використання фінансових ресурсів з врахуванням ризиків. Якість системи ризикменеджменту банку вважається одним з головних елементів корпоративного управління та
безпосередньо впливає на формування ринкової вартості банку. Система управління
ризиками є безперервним та циклічним процесом, що проходить наступні етапи: створення
середовища, ідентифікація ризиків, оцінка ризиків, управління ризиками, контроль за
ризиками та їх моніторинг. Першочерговим завданням у запропонованому циклі е створення
системи внутрішньої нормативної бази ризик-менеджменту, до якої, в першу чергу,
виноситься стратегія управління ризиками, вона включає в себе: місію, цілі та завдання
роботи банку з управління ризиками; концепцію управління окремими категоріями ризиків.
З точки зору Національного банку України, кредитний ризик - це наявний або
потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність сторони,
що взяла на себе зобов'язання виконати умови будь-якої фінансової угоди із банком або в
інший спосіб виконати взяти на себе зобов'язання [2]. Ризик-менеджмент являє собою процес
виявлення та оцінки ризиків, а також вибір методів та інструментів для мінімізації ризиків.
Головною його задачею є виявлення та недопущення можливих хибних для банку рішень. З
189
метою здійснення банківського нагляду Національний банк України виділив дев’ять
категорій ризику, а саме: кредитний, ліквідності, ризик зміни процентної ставки, ринковий,
валютний, операційно-технологічний, ризик репутації, юридичний та стратегічний ризик [3].
Дані ризики тісно корелюють між собою. Так, аналізуючи стан банківського інвестиційного
кредитування в Україні, варто виділити значний валютний ризик. Антикризовий менеджмент
покликаний здійснити комплексний управлінський процес і запропонувати вирішення
певних, нерідко досить складних завдань:передбачити та спрогнозувати можливість настання
і наслідки кризових явищ:розв'язати проблему відновлення у випадку руйнації одного з
елементів управлінської системи; скоригувати і максимізувати дії елементів системи у
випадку настання кризових умов функціонування; відновити систему у випадку її руйнації і
створити прогресивнішу та перспективнішу в управлінському плані систему.
Враховуючи завдання кризового менеджменту, вважаємо за необхідне структурувати
його елементи на певні блоки, котрі у міру своїх функціональних можливостей зможуть
протистояти несприятливим процесам та явищам як ззовні, так і зі середини організаційної
системи суб’єкта господарювання.
Система ризик-менеджменту посилюється через створення обов'язкових профільних
колегіальних органів управління (комітетів), до яких відносяться кредитний, тарифний
комітет та комітет управління активами та пасивами банку. Так, кредитний комітет
покликаний оцінювати якість кредитного портфеля, готує пропозиції щодо формування
резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями. Тарифний комітет аналізує
собівартість ресурсної бази, визначає політику банку щодо операційних доход!в. Комітет
управління активами та пасивами розглядає співвідношення активів та пасивів банку по
строкам, валютам та приймає рішення .
Іншим важливим етапом у створенні системи управління ризиками є створення
окремого структурного підрозділу з управління ризиками, що має відповідати за становлення
структури балансу, лімітів окремих операцій, лімітів ризиків окремих контрагентів та їх
груп.
Наступним етапом управління ризиками в банку є їх ідентифікація. При цьому
проводиться
оцінка
існуючих
тенденцій;
вивчаються
причинно-наслідкові
зв'язки
функціонування процесів та розвитку ризикових ситуацій; прогноз можливих ризиків.
Кредитний ризик – існуючий або потенційний ризик для майбутніх прибутків, який
виникає через неплатоспроможність позичальника виконати умови фінансової угоди із
банком. Кредитний ризик присутній в усіх видах банківської діяльності та займає центральне
місце в системі банківських ризиків.
190
Операційно-технологічний ризик – це потенційний ризик для існування банку, який
виникає
через
прогалини
в
системі
корпоративного
управління,
неадекватність
інформаційних технологій. Такі прогалини можуть призвести до фінансових збитків через
помилку, невчасне виконання певних процедур або шахрайство. До інших джерел
походження операційно-технологічного ризику належить імовірність непередбачених подій.
Для зручності операційно-технологічні ризики можна поділити за наступними
категоріями: ризик людського фактора; ризик процесів; ризик технологій; ризик зовнішніх
подій.
Ринковий ризик – існуючий або потенційний ризик для майбутніх прибутків, який
виникає через несприятливі коливання вартості інструментів, які є
в торговельному
портфелі. Ринкові ризики включають три підтипи ризиків: валютний ризик; процентний
ризик; ціновий ризик.
Окремо слід розглянути валютний ризик. Це пояснюється тим, що він існує у всіх
операціях банку – залученні депозитів, видачі кредитів, торгівлі валютою. Значимість
валютного ризику підтверджує тим, що він входить до системи обов'язкових економічних
нормативів через встановлення розмірів максимальних відкритих валютнихпозицій.
Ризик ліквідності – існуючий або потенційний ризик для майбутніх прибутків, який
виникає через неспроможність банку виконати свої зобов'язання у строки, які передбачені
договорами не зазнавши при цьому недопустимих втрат. Звичайно, банки в процесі своєї
діяльності реалізують функцію трансформацію строків. Суть цієї функції полягає у наданні
довгострокових кредитів (більше 3-х років) за рахунок короткострокових депозитів (до 1-го
року). Оскільки строк інвестування має бути прямопропорційний майбутнім доходам, вигода
для банків полягає в збільшені процентної маржі. Разом з тим, банк розраховує, що зможе
перекрити відтік депозитів по строку за рахунок нових клієнтів. Ризик ліквідності виникає
через нездатність спрогнозувати приплив нових вкладів, стримувати незапланований відплив
коштів тощо.
Ризик репутації – існуючий або потенційний ризик для майбутніх прибутків, який
виникає через несприятливе сприйняття контрагентами та регулятором іміджу банку. Даний
ризик
розкривається через
ускладнення процесу встановлення нових
відносин з
потенційними клієнтами та підтримки відносин з представниками держави . В разі настання
ризикової події, банк може призвести до фінансових втрат, відпливу коштів клієнтів та ін.
Юридичний ризик – існуючий або потенційний ризик для майбутніх прибутків, який
виникає через порушення вимог законодавства. Настання ризикової події призведе до сплати
штрафних санкцій та інших адміністративних стягнень. Після ідентифікації ризиків
191
необхідно провести оцінку ризиків. До методів оцінки ризиків можна віднести: кількісну та
якісну оцінку; рейтингування; експертну оцінку; складання карти ризиків.
На основі перелічених етапів зазначимо, що система антикризового менеджменту є
дієвою за умови структурної розбалансованості, однак у поточній діяльності банку має
існувати її прототип. Найефективнішим прототипом системи антикризового менеджменту в
поточній діяльності банку є саме система ризик-менеджменту.Проблема керівництва банку
полягає у гармонізації двох систем - ризик-менеджменту й антикризового менеджменту.
Особливо актуальним є визначення функціональних меж двох компонентів організаційної
структури установи. Саме тому доцільно було б увести управління банківськими ризиками в
структуру системи антикризового управління.
Література
1.Group of Governors and Heads of Supervision announces higher global minimum capital
standards.12
September
2010.
–
[Електроннийресурс].
–
Режим
доступу:
http://www.bis.org/press/p100912.htm-26.09.2010
2.Слобода Л.Я.Класифікація ризиків поглиблення фінансової кризи та характеристики
їхнього прояву в Україні/ Л.Я.Слобода, Ю.В.Банах//Регіональна економіка.-2009.-№1.-С.156164.
3.Юрій С.Світові економічні кризи та їх сучасні модифікації/С.Юрій//Вища школа.2008.-№2.-С.13-25
ФАКТОРИ ВИНИКНЕННЯ КРЕДИТНИХ РИЗИКІВ У БАНКАХ УКРАЇНИ
Гімаєва Н.С.; Кампен Л.В.,
Український гуманітарний інститут
Актуальність теми обумовлена тим, що банківська діяльність нерозривно пов’язана з
ризиком. Кожен комерційний банк вирішує проблему максимального прибутку за
оптимального рівня ризику. Особливо важливим є своєчасне виявлення, попередження та
мінімізація банківських ризиків на протязі після-кризового періоду, оскільки банківська
система є досить ослабленою. На сьогодні домінуюче положення серед всіх можливих
ризиків для вітчизняних банків посідає кредитний ризик. У зв’язку з погіршенням
фінансового
стану
позичальників
та
неможливістю
192
розрахуватись
за
власними
зобов’язаннями перед комерційними банками, останні повинні вживати відповідних заходів
щодо мінімізації кредитних ризиків та підтримки стабільності діяльності.
Питання якісної оцінки та управління кредитним ризиком є актуальним для
банківської системи України і тому їм приділяється багато у ваги з боку аналітиків у
сучасних фінансово-економічних публікаціях. Зокрема, значний внесок у розробку цього
питання зробили відомі зарубіжні економісти: Л. Бернстайн, Л. Гапенскі, Е. Дж. Долан,
Р. Котлер, В. Лескіс, Е. Рід, П. Роуз, Дж. Сінкі. Дослідженню питань сутності кредитного
ризику, основних причин виникнення і методів управління ним в Україні присвячені праці
А. Арістової [1], О.П. Ковальова [3,6], С.М. Павлюка [5], І.В. Чехової [4] та інші.
Надання кредитів – це основне джерело прибутку для банку, а їх неповернення завдає
збитки, при чому кредитні ризики є визначальними у діяльності банків. Так, за результатами
експертних оцінок (проаналізовано 100 банків, на частку яких припадає 90 % загальних
активів банківської системи України) структура потенційних втрат має такий вигляд: 50% кредитні ризики; 20% - ризики ліквідності; 5% - валютні ризики; 25% - інші ризики [2].
Основний напрям діяльності сучасного банку – кредитування, оскільки кредитний портфель
складає більше 75% банківських активів, забезпечує 2/3 усіх банківських доходів.
Фінансова світова криза, яка почалася у 2007 році, негативно вплинула на банківську
систему кредитування. У наслідок її зменшилась ресурсна база банків для кредитування
через
погіршення
платоспроможності
фінансового
через
стану
юридичних
неможливість
і
фізичних
позичальників
осіб,
розрахуватись
зниження
за
їх
власними
зобов’язаннями перед банками, скорочення попиту на кредити та відтік депозитів.
Відчутними залишаються знецінення національної валюти та інфляція. Якщо раніше за
рахунок кредитування вітчизняні банки намагалися отримувати максимальні прибутки, то в
сучасних умовах – повернути надані кредити та одержати за них відсотки. Рівень
кредитування скоротився, виросли процентні ставки за кредитами, знизилась довіра
населення до банків [8].
Рівень проблемних кредитів характеризує ступень заборгованості за кредитами, які
включають
пролонговані
та
прострочені
кредити.
Динаміка
структури
кредитної
заборгованості наданими у 2003-2011 рр. в економіку України (табл.1), відображає
негативний вплив фінансової кризи на рівень проблемних кредитів банків України – їх
зростання та питомої ваги у кредитному портфелі банків України. Частка проблемних
кредитів у структурі кредитних портфелів комерційних банків з 2003-2008 рр. мала
тенденцію до зниження і була незначною, однак, починаючи з 2009 року, почала стрімко
зростати і на початок 2012 року становить майже 12%.
Таблиця 1
193
Динаміка структури заборгованості за кредитами, наданими в економіку України за
2003-2011рр. [2]
Станом 01.01 відповідного року
Показник
2005
2003 р. 2004 р. р.
Кредитний
2006 р. 2007 р. 2008 р. 2009 р. 2010 р. 2011 р.
портфель,
млн. грн.
Проблемні
96945 156268 268294 485368 792244 747348 757891
2113
2500
3145 3379
4456
63357 18015 69935 90319
4,5
3,4
3,2
1,7
1,3
кредити,
млн. грн.
Питома
46736 73442
вага
проблемних
%.
кредитів,
2,2
2,3
9,4
11,9
У науковій літературі характеристиці факторів, що викликають кредитний ризик,
приділяється достатня увага. Так, В.А. Чернов розділяє фактори ризику за ступенем
керованості на три групи: керовані регульовані фактори (що - характеризують якість роботи
колективу, якість управлінської роботи), умовно нерегульовані, важко регульовані (фактори
й умови, що залежать в основному від передісторії функціонування аналізованого банку);
некеровані, нерегульовані фактори (фактори й умови, що не можуть бути змінені суб'єктом
керування) [3].
Фактор кредитного ризику розуміють як чинник відхилення від очікуваних значень в
поводженні відкритої ризикової позиції. Фактори, що впливають на кредитний ризик, носять
контрольований і неконтрольований характер. Контрольованими факторами є ті, котрі
залежать від рішень управлінського впливу з боку менеджерів банку. До неконтрольованих
зовнішніх факторів належить уся сукупність системи зовнішніх банківських ризиків, яка
обумовлена об'єктивним проявом випадковості. Зовнішні фактори відбуваються з причин, які
не залежать від діяльності персоналу кредитного підрозділу банку: банкрутство компанії,
законодавчо-регулюючі, загальноекономічні, політичні, форс-мажорні події. Внутрішні
фактори, навпаки, відбуваються з причин, що зумовлені прорахунками персоналу,
допущеними в процесі оформлення кредитного договору, помилками при оцінці надійності
клієнта, порушеннями посадових інструкцій і помилками, закладеними в самих правилах
кредитування.
Розрізняють три групи чинників кредитних ризиків банківських установ:
чинники зовнішнього щодо банків та контрагентів середовища: законодавчорегулюючі, загальноекономічні, політичні, форс-мажорні.
194
внутрішньобанківські
чинники:
стратегічні,
організаційні,
управлінські,
інформаційні.
чинники, притаманні діяльності позичальника: характеристики позичальника,
характеристики кредитної угоди, забезпечення повернення кредиту, рівень обслуговування
кредиту позичальником.
Ці чинники враховують природу та специфіку внутрішніх і зовнішніх факторів, а
також можливість нейтралізувати їх негативну дію на результати кредитної діяльності
банків.
Всесвітній банк визначив основні зовнішні та внутрішні фактори,що спричиняють
втрати при кредитуванні (табл.2). За даними цієї таблиці внутрішні фактори є основною
причиною втрат. Із зовнішніх факторів найвпливовішим є фактор банкрутства компанії.
Таблиця 2
Фактори, що спричиняють втрати банку при кредитуванні [7]
Внутрішні фактори
67%
Зовнішні
33%
Недостача забезпечення
22%
Банкрутство компанії
12%
Не привільна оцінка інформації при вивченні
заявки на позичку
Вимоги
21%
на
ранні 18%
попереджуваннісигнали
Погана якість забезпечення
Неможливість
одержання
про
погашення
11%
заборгованостей
Слабкість операційного контролю на ранні
попереджуваннісигнали
кредиторів
Безробіття
сімейні
проблеми
6%
5%
обговореного
у
контракті забезпечення
1%
Крадіжка шахрайство
4%
Основними факторами кредитних ризиків при здійсненні короткотермінового
банківського кредитування є внутрішньобанківські чинники. Це свідчить про те, що при
здійсненні кредитних операцій до одного року важливе значення має регулювання кредитних
ризиків на рівні банківських установ, яке впливає на ці фактори. Зовнішні щодо банків та
позичальників фактори відіграють важливу роль у довготерміновому кредитуванні. Проте на
цю групу факторів банки безпосередньо впливати не можуть, однак їхню дію повинні
враховувати. За цих умов при здійсненні довготермінового кредитування важливого
значення набувають зовнішні методи регулювання кредитних ризиків та актуалізується
регулювання кредитних ризиків на рівні центрального банку країни.
195
Отже, всебічне врахування впливу розглянутих чинників на рівень кредитних ризиків
значною мірою сприятиме підвищенню ефективності кредитних операцій, допоможе гідно
виходити із кризових ситуацій у банківській діяльності та обумовлюватиме стабільність
функціонування банківських установ.
Література
1. Арістова А. Особливості кредитування банками фізичних осіб // Вісник НБУ.2011. - № 2. - С. 35-36.
2. Сайт Національного банку України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.bank.gov.ua
3. Ковальов О.Л. Класифікація банківських ризиків. Фактори, що впливають на
кредитні ризики, і підходи до їх класифікації // Формування ринкових відносин в Україні. 2008 - №2 - С.63
4. Чехова І.В. Управління ризиками в банківській діяльності//Держава та регіони.
Серія "Економіка та підприємництво". - 2006.- №6.- С.312-314.
5. Павлюк С.М. Кредитні ризики та управління ними // Фінанси України. – 2003. –
№11. – С. 105–111.
6. Ковальов О.П. Стратегічне управління кредитними ризиками // Актуальні
проблеми економіки. – 2006. – №5. – С. 21–30.
7. Шевченко Р.І. Контроль та управління ризиками в кредитній діяльності банків
//Вісник НБУ. - 2010. - №21.-С.24 - 30.
8. Н.Д. Фаюра, В.В. Яременко Фактори виникнення кредитних ризиків// Фінанси,
[Електронний
2011.
ресурс].
–
Режим
доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vchtei/2011_2_1/NV-2011-V2_61.pdf.
ТЕОРІЯ ОПТИМАЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ Г. МАРКОВІЦА ТА СУЧАСНІ
ІНВЕСТИЦІЙНІ МОДЕЛІ
Горда В.В.,
Український гуманітарний інститут
В основі сучасної теорії управління портфелем цінних паперів лежить теорія
оптимального
портфельного
інвестування
Марковіца,
яку
він
виклав
у
своїй
всесвітньовідомій статті у 1952 році. Дану модель можна сформулювати так: слід знайти такі
196
пропорції розподілу інвестицій між наявними фінансовими активами, щоб за передбачуваної
дохідності ризик портфеля як стандартне відхилення дохідності виявився для інвестора
прийнятним. За певного рівня ризику інвестори віддають перевагу більшій дохідності, а за
заданого рівня очікуваної дохідності — перевагу меншому ризику.
Теорія Марковіца має ряд недоліків. До них відносяться: 1) незмінність параметрів
цінних паперів та стану ринку протягом усього періоду інвестування; 2) відсутність
можливості формування стратегії інвестування, з урахуванням зміни стану ринку; 3)
припущення про те, що активи є нескінченно подільними; 4) припущення про те, що відсутні
будь-які технічні перешкоди в реалізації оптимальних інвестиційних стратегій.
Зазначені
вище
причини
ускладнюють
застосування
теорії
оптимального
портфельного інвестування на практиці і вимагають створення часткових методик, що
враховують важливі додаткові обмеження, що виникають в процесі інвестування.
Дослідження, що були направлені на модифікацію самої конструкції моделі Марковіца,
швидше підсилили її теоретичне значення, ніж практичні можливості. Завдяки Тобіну, що
запропонував до складу цінних паперів портфелю ввести без ризиковий актив, інвестори
отримали рекомендації, які інтерпретуються як теорія віддільності. Згідно з цією теоремою
інвестор формує портфель в два етапи. На першому етапі свій капітал інвестор повинен
розділити на дві частини, одну з яких він вкладає на банківський рахунок, а другу
використовує для купівлі акцій. На жаль, за допомогою цієї моделі не вдалося змінити
практичні можливості оптимального портфельного інвестування.
Особливий інтерес представляє модель Шарпа. На відміну від моделі Марковіца, в
якій враховується взаємозв’язок між фінансовими активами, в моделі Шарпа реалізується
ідея, згідно з якою дохідність активів залежить від дохідності ринку. В рамках цієї моделі
демонструється можливість побудови границі ефективних портфелів на основі регресивних
моделей, що встановлюють взаємозв’язок дохідності активів, що входять в портфель, з
індексом, що характеризує середню дохідність ринку. Але питання про зміну інвестиційних
можливостей, як реакції на можливі зміни ринку, в рамках цієї моделі не розглядається.
Для роботи на фондовому ринку можна використовувати методику, яка при побудові
портфеля цінних паперів орієнтується не на середні характеристики історичного періоду, а
на оцінки показників поточного ринку. Реалізацію даної ідеї можливо реалізувати в рамках
одно індексної моделі Шарпа.
В рамках цієї моделі зв'язок між дохідністю активів, що входять в портфель, і
дохідністю ринкового індексу встановлюється за допомогою одно факторної регресивної
моделі:
rti= αi+βirIt+εti, i=1,n,
197
де rti – дохідність i-го активу в момент часу t;
rIt – дохідність ринкового індексу в момент часу t;
αi, βi – оцінювані параметри регресивної моделі;
εti – випадкова величина.
Розглянемо іншу модель, в основі якої лежить чотири основних принципи: 1)
дискретизація за часом (весь період інвестування розбивається на рівні мінімальні проміжки
часу, протягом яких стан фондового ринку вважається незмінним). 2) використання
принципів динамічного програмування (послідовний аналіз всіх майбутніх періодів,
починаючи з поточного, з урахуванням результатів оптимізації портфеля попередніх
періодів). 3) моделювання реальних умов роботи торговця, за допомогою маніпуляцій з
вихідними даними кожного періоду. 3) пошук оптимальної стратегії інвестування в рамках
усього досліджуваного періоду, а не кожного мінімального проміжку часу окремо.
Математична постановка задачі виглядає наступним чином:
p
i j
Χi
j ij = Rp,
t Kt
i i
Lti ,
t K t pt M t ,
i i i
i
i 1, p
i
t i
t t
i i
max ,
де де σр- ризик портфеля, Ер - ефективність портфеля, Хі– доля i-го цінного паперу в
портфелі, Rp – величина допустимого риску, Kt- капітал, що інвестується в період t; Lti –
обмеження на володіння i-м цінним папером протягом періоду t; Mti – обмеження на капітал,
що інвестується в цінний папір i протягом періоду t; pti – вартість i-го цінного паперу
протягом періоду t.
Алгоритм пошуку результату за пропонованою методикою складається з наступних
етапів:
1) задання вихідних даних експертом,
2) формування рекомендацій по операціях з цінними паперами за результатами
розрахунку для поточного періоду; зміна вихідних даних наступного періоду з урахуванням
обмежень на виконання поточних рекомендацій; послідовний розрахунок для кожного з
періодів аналогічним чином,
3) вибір найкращої стратегії інвестування для всього періоду, в залежності від різних
вихідних даних.
Отримана методика дозволяє реалізувати гнучку і зрозумілу експерту систему
підтримки прийняття рішеннь, здатну давати прогнозну оцінку стану керованого портфеля з
необхідною якістю.
198
СТИМУЛИРУЮЩАЯ ФИСКАЛЬНАЯ ПОЛИТИКА: ПЕРСПЕКТИВЫ ВНЕДРЕНИЯ В
УКРАИНЕ
Данилов А.Д., кандидат економических наук, професор,
Киевский экономический институт менеджмента
Система налогообложения в государстве является важным государственным рычагом
влияния на развитие экономики государства, региона и функционирование субъектов
предпринимательской деятельности. Налоги регулируют распределение и перераспределение
конечного продукта, который направляется на потребление и накопление.
В
течение
последних
лет
основой
государственной
политики
в
области
налогообложения, являлось стремление к совершенствованию налоговой системы, которая
по-прежнему избыточно ориентирована на фискальную функцию, в ущерб другим – прежде
всего, функции стимулирования роста конкурентоспособности.
В то же время предпринимаемые на протяжении двух последних десятилетий меры,
связанные с изменением украинской налоговой системы, не привели к развитию
стимулирующей функции налогов. Украинскую систему налогообложения в процессе ее
преобразований не избавили от такого серьезного недостатка, как высокий уровень изъятия
доходов и хаотическое предоставление налоговых льгот. Это привело к потере
предприятиями, вынужденными отчислять большую часть доходов в бюджет в виде
налоговых
платежей,
финансовой
устойчивости,
произошел
спад
инвестиционной
активности, отмечены низкие темпы развития и внедрения новых технологий, образование
большой
кредиторской
задолженности
предприятий
по
налоговым
платежам.
Выравниванию исходных условий и устранению существующего дисбаланса в экономике
могла
бы
способствовать
государственная
поддержка
предприятий
в
наименее
конкурентоспособных и не защищенных отраслях экономики методами налогового
стимулирования, проведения взвешенной фискальной политики.
Одним из главных компонент стимулирующей фискальной политики было введение в
действие Налогового кодекса Украины начиная с 2011 года. Важным в Налоговом кодексе
Украины является использование стимулирующей функции налогов, направленной на
стимулирование инновационно-инвестиционной деятельности в экономике Украины.
Так как налоги остаются главным источником наполнения бюджета страны, то очень
важно какие принципы оптимизации налоговой системы будут заложены с целью выхода
Украины с кризиса и поднятия конкурентоспособности страны.
199
Мы соглашаемся с мнением профессора И.А. Майбурова: «В период спада, наоборот,
налоговая нагрузка и объем налоговых изъятий должны заметно уменьшаться, оставляя
домохозяйствам и хозяйствующим субъектам большую долю средств для наращивания ими
потребительских расходов и инвестиций, повышающих спрос».
Остаемся при мнении, что государство заинтересованно в привлечении инвестиций,
самоинвестировании предприятий, следовательно,
для активизации инновационного
развития и поднятия конкурентоспособности государство должно уменьшить налоговый
пресс, а доходы бюджетов пополнять за счет расширения базы налогообложения.
Одним из источников инновационного самофинансирования предприятия может
служить прибыль, и автором в монографии рассматриваются и исследуются возможные
налоговые стимулы при инновационной деятельности предприятия.
Подводя итоги, следует отметить, что фискальная политика, которая может
поспособствовать вывести страну с финансово-экономического кризиса и повысить
конкурентоспособность государства должна быть стимулирующей, к сожалению, в Украине
ее отнести к этому типу невозможно.
УДОСКОНАЛЕННЯ ПОДАТКОВОГО АДМІНІСТРУВАННЯ ЯК ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ
ПОДАТКОВОЇ БЕЗПЕКИ
Іщенко В.В.,
Національний університет державної податкової служби України
Податкове адміністрування в Україні розвивалося шляхом зростання кількості та
складності тлумачення нормативно-правових актів, призвело до ускладнення роботи як
податкових органів, так і бухгалтерій підприємств. В результаті недосконалість законодавчої
бази призвела до порушення принципів рівності та недопущення будь-якої податкової
дискримінації, зниження ефективності податкового адміністрування, що у результаті знижує
рівень податкової безпеки держави.
Основні дискусії в податковій сфері ведуться з питань, пов'язаних з реформуванням
єдиного соціального податку, податку на додану вартість, податку на прибуток організацій. І
пропонуються класичні заходи стимулювання – «відмінити», «понизити», «зменшити»,
«надати пільги» тощо. Однак слід враховувати, що будь-які зміни в податковому
законодавстві неминуче призводять до трансформації інших елементів податкової системи, і,
200
перш за все, прав і обов'язків учасників податкових відносин, податкових агентів і держави в
особі податкових органів. Тому разом з вдосконаленням податкового законодавства другої
найважливішої складової податкової реформи є оптимізація податкового адміністрування на
користь підвищення податкової безпеки.
Фінансова безпека і її податкова складова – податкове адміністрування –останніми
роками набувають особливої актуальності. Насамперед це пов’язано з чисельними
порушеннями у податковій сфері, заборгованістю за податковими платежами, а також
переходом окремих господарюючих суб’єктів в тіньовий сектор економіки. Дані чинники є
колосальною проблемою для держави з погляду фінансової безпеки.
На податкову безпеку країни істотно впливає податкове адміністрування. Механізми
податкового адміністрування виконують надзвичайно важливу роль завдяки взаємодії з усіма
секторами економіки.
Податкове адміністрування є інструментом реалізації податкової політики. Тому його
спрямованість відображає пріоритети, прийняті в ході її проведення. Водночас завдання
податкового адміністрування дещо відмінні від цілей податкової політики в цілому [1].
Механізми податкового адміністрування можуть розглядатися як дії, що складаються
з сукупності взаємозв’язаних і взаємозалежних процесів діяльності податкового органу.
Особливістю організації податкового адміністрування є те, що весь ланцюжок основних
напрямів діяльності податкового органу взаємозв’язаний і є цілісним явищем. При цьому,
великого значення набуває координація діяльності.
Реформування і подальше вдосконалення системи податкового адміністрування,
підвищення ефективності роботи податкового органу, є необхідними і достатніми умовами
процесу забезпечення податкової безпеки України.
З огляду на загрози корупції, яка є одним із чинників, що підриває податкову безпеку
в сфері податкового адміністрування, а також зважаючи на рекомендації фахівців Світового
банку з питань податкової політики та адміністрації, реформи і/або поточні заходи
податкового адміністрування мають бути підпорядковані наступним вимогам [2]:
функціональній реорганізації податкового відомства; потребам бізнесового реінжінірінгу
(reengineering), що передбачає вдосконалення взаємодії людей із засобами технічного й
товарного забезпечення їх діяльності з метою зменшення стресу, дискомфорту, втоми
користувачів (у американській літературі фігурує під назвою ергономіки); створенню
інтегрованої інформаційної системи; оновленню методів справляння податків таким чином,
щоб максимально пристосувати їх до специфічних особливостей окремих податків, крупних
платників тощо; створенню на основі сучасних технологій менеджменту зручної для
201
платників податків клієнтурної й інформаційної служби; перегляду критеріїв підбору і
системи підготовки персоналу (людських ресурсів) податкових і митних органів.
Зазначимо, що перші кроки стосовно удосконалення податкового адміністрування
зроблено із ухваленням Податкового кодексу України. Також зміни в адміністрування
податків внесе реалізація проекту «Модернізація державної податкової служби України – 1»,
в основі якого закладено комплексну систему інформаційних технологій, серед яких
ключовим сегментом виступає інформаційна система «Податковий блок» [3]. Такі кроки з
боку урядовців пов’язані із прагненням мінімізації податкових ризиків.
Наслідком роботи з податковими ризиками є створення єдиної бази податкових
порушень, яка узагальнює результати контролю, систематизує недоліки податкового
законодавства
і
порушення
податкових
нормативно-правових
актів
суб’єктами
господарювання у процесі господарської діяльності, схем ухилень від оподаткування,
загальних критеріїв, що можуть вказувати на наявність таких порушень, які на сьогодні
відомі податківцям.
Літератруа
1. Олейнікова Л.Г. Підвищення фіскальної й економічної ефективності податкового
адміністрування в Україні //Фінанси України – 2010. - №10. – С.47-59.
2. The Norton Dictionary of Modern Thought / Ed. by A. Bullock, S. Trombley. – New
York – London: W.W. Norton & Company, 1999. – P. 272, 281.
3. Зміни у процесах адміністрування податків у відповідності до податкового кодексу
України та проекту «Модернізація державної податкової служби України – 1». [Електронний
ресурс].
–
Режим
доступу:
http://www.sta.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=330093&cat_id=313120&showHidden=1
МОДЕЛЮВАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ РІШЕНЬ ПРИ РОЗВ’ЯЗАННІ ЗАВДАНЬ
ОПТИМІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
Кігель В.Р., кандидат економічних наук, доцент,
професор, завідувач кафедри фінансів Українського гуманітарного інституту
Серед оптимізаційних задач фінансового менеджменту особливої уваги вимагають
багатокритеріальні (коли потрібно одночасно враховувати декілька критеріїв оптимальності)
та недетерміновані (коли враховується, що на кінцеві результати, окрім управлінських дій, у
майбутньому впливатимуть і некеровані чинники). При розв’язуванні таких задач ООР
202
(особа, яка обирає рішення) перетворюється на активного учасника процесу пошуку рішення,
оскільки це рішення визначатиметься як об’єктивними чинниками, так і суб’єктивними
переважаннями конкретної ООР у конкретній проблемній ситуації. Виникає необхідність у
реалізації спеціальних методів, які дозволять адекватно моделювати індивідуальні
переважання ООР при розв’язуванні багатокритеріальних та недетермінованих задач
оптимізації фінансових рішень.
Щодо
багатокритеріальних
задач
корисним
інструментом
їх
вирішення
є
використання узагальненої методики багатокритеріальної оптимізації, яка ґрунтується на
побудові адитивного критерію оптимальності та залученні у подальшому додаткових
критеріальних обмежень, чи, скажімо, МАІ. Але навіть тоді, коли вагові множники
частинних критеріїв оптимальності визначаються відносно точно, через топологічні
особливості множини оцінок альтернатив пропоновані варіанти можуть не відповідати
вимогам ООР щодо гранично припустимих значень певних критеріальних показників. Це
означає, що методика багатокритеріальної оптимізації фінансових рішень має передбачати
етап залучення додаткових критеріальних обмежень, які вводяться до задачі у процесі
пошуку рішення, виходячи з вимог ООР.
Щодо недетермінованих оптимізаційних задач зазначимо, насамперед, що доцільно
розрізняти два класи таких задач. По-перше, це задачі прийняття рішень за умов ризику,
коли ООР володіє інформацією про закон (функцію) розподілу ймовірностей можливих у
майбутньому значень цільового фінансового показника. По–друге, це задачі прийняття
рішень за умов невизначеності, коли у момент прийняття рішення про майбутнє значення
певного фінансового показника є інформація лише про його мінімально можливий та
максимально можливий рівні. Відбити переважання ООР у таких ситуаціях можна шляхом
переходу від відповідного недетермінованого показника до його детермінованого
еквіваленту.
Скажімо, детермінований еквівалент x̂ випадкового прибутку можна наближено
обчислити за формулою:
x̂ x
k
x
,
де x – математичне сподівання майбутнього випадкового прибутку, а
x
– його
стандартне відхилення від очікуваного рівня.
Детермінований еквівалент x̂ невизначеного прибутку можна обчислювати за
аналогічною формулою:
x̂ x
krx ,
203
де x – середній рівень майбутнього невизначеного прибутку, а rx – його варіаційний
напіврозмах.
Значення множника
k у наведених формулах, в свою чергу, визначається
індивідуальними переважаннями ООР; зокрема: k
якщо є несхильною та k
0 , якщо ООР є нейтральною; k 0 ,
0 , якщо ООР є схильною до ризику (невизначеності). За
абсолютною величиною значення цього множника є тим вищим, чим більше індивідуальні
переважання ООР відрізняються від нейтрального типу. Орієнтовні значення цього
множника наступні:
0,2..0,3 , якщо індивідуальні переважання дещо відрізняються від
0,5..0,6 , якщо впевнено відрізняються;
нейтрального типу;
0,9... - якщо індивідуальні
переважання значно відрізняються від нейтрального типу.
Залучення інструментів визначення детермінованих еквівалентів недетермінованих
фінансових показників, які дозволяють відбивати індивідуальні переважання ООР у
недетермінованих ситуаціях, дає можливість також з успіхом опрацьовувати і такі
оптимізаційні задачі фінансового менеджменту, які одночасно є і багатокритеріальними, і
недетермінованими.
Таким чином, адекватне моделювання індивідуальних переважань при розв’язуванні
оптимізаційних задач фінансового менеджменту підвищує обґрунтованість та ефективність
процесів прийняття фінансових рішень.
КРЕДИТУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ
Пилипенко О.О., кандидат економічних наук, доцент,
Академія муніципального управління
Розвиток інвестиційного підприємництва потребує створення обґрунтованої системи
фінансового забезпечення, активізації інвестиційних процесів і детального аналізу
можливостей мобілізації капіталу. Загально відомо, що більшість розвинених країн світу в
тій чи іншій мірі залучають і освоюють інвестиції. В таких країнах інвестиційна діяльність
забезпечує близько 60% економічного росту – інвестиційний фактор може складати в
загальному обсязі приросту ВВП не менше 45%.
Переважна більшість досліджень з даного питання спрямована на вивчення
теоретичних питань та закордонного досвіду кредитування інвестиційної діяльності
204
підприємств.
Недостатньо
приділяється
уваги
оцінці
ефективності
впровадження
інвестиційних проектів за рахунок кредитних коштів та їх вплив на галузь діяльності
підприємства та економіку країни в цілому.
Вибір джерел фінансування залежить від організаційних рівнів і варіантів реалізації
державної науково-технічної політики. Перед визначенням джерел фінансування обов'язково
слід визначити інвестиційних потенціал підприємства. Він залежить від параметрів
організаційних структур менеджменту, професійно-кваліфікаційного складу промислововиробничого персоналу, зовнішніх умов господарської діяльності тощо. Тому оцінювання
інвестиційного потенціалу є необхідною складовою процесу розроблення стратегії розвитку
підприємства.
Після визначення та оцінки інвестиційного потенціалу підприємства можна приймати
рішення про можливе залучення зовнішніх джерел фінансування діяльності.
Кредитування інвестиційної діяльності підприємств може бути успішно реалізовано
шляхом використання різноманітних форм залучення до неї банківських кредитів, у т.ч.
кредитів Національного банку, інвестиційних фінансових організацій та інших. В більшості
випадків використовується довготерміновий банківський кредит, який має певні особливості:
складність залучення та оформлення; необхідність надання відповідних гарантій чи застави
майна; підвищений ризик банкрутства через неможливість своєчасного погашення
отриманих позик; втрата частки прибутку від інвестиційної діяльності у зв'язку з
необхідністю сплати відсотків за кредит.
Серед різних видів фінансово-кредитних установ комерційні банки є головною
ланкою грошово-кредитної системи і реальними посередниками на інвестиційному ринку,
оскільки вони мають можливість залучати необхідні фінансові ресурси та вкладати капітал у
найбільш привабливі інвестиційні проекти підприємств. При вирішенні питання про видачу
довгострокового інвестиційного кредиту банк аналізує перспективи економічного росту
підприємства-позичальника, можливості реалізації продукції і очікуваний ріст доходів. Ця
інформація міститься в бізнес-плані, який готується по кожному інвестиційному проекту.
Кредитування як джерело фінансування інвестиційних проектів має важливе
економічне значення. По-перше, кошти, вивільнені в одних ланках процесу відтворення,
спрямовуються в інші ланки, що прискорює оборот капіталу та сприяє господарській
діяльності підприємств на основі розширеного відтворення. По-друге, тимчасово вільні
кошти через кредит спрямовують у ті ланки суспільного виробництва, на продукцію яких
передбачається зростання попиту, а отже одержання вищих прибутків. Це створює
можливості для запровадження новітньої техніки, прогресивного коригування всієї
структури виробництва, підвищення його ефективності.
205
НАБЛИЖЕНІ ОБЧИСЛЕННЯ У ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИХ РОЗРАХУНКАХ
Сугоняк В.П., кандидат фізико-математичних наук, доцент,
Український гуманітарний інститут
Висхідні дані для економічних розрахунків у більшості випадків є наближеними.
Відтак, результат цих обчислень також є наближеним. Цю обставину слід обов'язково
враховувати при представленні остаточних результатів. Сучасні засоби обчислень
(калькулятори, комп'ютери) створюють лише ілюзію точності завдяки великій кількості
цифр у результаті. Але більшість із них є невірними в тому смислі, що абсолютна похибка
обчислень перевищує одиниці розрядів цих цифр.
Отже, принципово важливим є такий запис кінцевого результату, який би містив лише
вірні цифри або мав би чітко зазначену похибку. Цей принцип (академік Крилов О.М.,
професор Брадіс В.М.) є наразі актуальним нек тільки для інженерних, фізичних розрахунків,
а також для економіних.
Тому важливим є розробка методики таких розрахунків для фахівців-економістів і
навчання студентів-економістів їх проведенню.
Для реалізації такої методики необхідно вирішити низку питань, а саме:
- Чітко визначити ключові поняття: абсолютна похибка та її межа; відносна похибка
та її межа; точність наближення; якість наближення; цифри – вірна, сумнівна, невірна,
значуща і стандартний запис наближення;
- Сформулювати науково обґрунтовані і практино застосовні правила визначення
похибок обчислень із наближеними висхідними даними і їх врахуванні при записі кінцевих
результатів обчислень;
- Неухильно дотримуватись принципа Крилова – Брадіса представлення наближених
даних без явного зазначення їх похибки;
- Увести у програму підготовки бакалаврів з економіки курс методів наближених
обчислень;
- Розвинути і поліпшити метод підрахунку цифр Брадіса з метою посилення його
наукового обґрунтування і спрощення його практичного використання.
Невід'ємною складовою культури обчислень має стати рішуча неприйнятність
подання наближеного значення величини без його похибки.
206
НАПРЯМКИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ У ПІДВИЩЕННІ ЕФЕКТИВНОСТІ
ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
Тітова Г.В., кандидат економічних наук, доцент,
Університет економіки та права «КРОК»
Використання методів та прийомів фінансового менеджменту дає змогу зберегти
міцні ринкові позиції будь-якому виробникові.
Базуючись на зіставленні певних фінансових результатів, розраховуючи відповідні
показники, підприємство здатне оцінити ефективність свого господарювання.
Фінансовий менеджмент охоплює складові:
Операційний менеджмент;
Інвестиційний менеджмент;
Власний фінансовий менеджмент.
Менеджер підприємства що виконує
функції фінансового менеджменту повинен
прагнути досягнення надійного фінансового стану підприємства, як складової ефективності
його діяльності.
Як відомо фінансовий стан підприємства – це комплексне поняття, найважливішими
характеристиками якого є: ліквідність, фінансова стійкість, висока рентабельність,
покращення майнового стану та ділової активності.
Рівень ліквідності – це пряме відображення ефективності кредитної політики
підприємства. Висока ліквідність має важливе значення для підприємства, адже вона
дозволяє швидко розрахуватися із зобов’язаннями. Це може гарантувати підприємству гарну
репутацію для контрагентів та держави і тому при потребі співпраці з підприємством, яке
має високу ліквідність не виникатиме жодних вагань у інших учасників ринку, щодо
надійності вибраного підприємства. Саме тому керівництво та менеджмент мають постійно
відстежувати будь-які зміни рівня ліквідності, щоб мати змогу завчасно помітить негативні
тенденції у виробничої діяльності підприємства.
Напрямками покращення ліквідності можуть бути:
1. Оскільки при визначенні коефіцієнтів ліквідності у знаменнику завжди обсяг
зобов’язань, то одним з реальних способів зменшення поточних зобов’язань є продовження
строків кредиторської заборгованості, чим часто користуються підприємства. Це можливо
втілити звернувшись до кредиторів, в першу чергу до банків зі спеціальною заявою на
відстрочення платежу тіла кредиту, тобто з метою взяти кредитні канікули. Але такій захід
207
зменшить обсяг зобов’язань лише на деякий час і якщо протягом цього часу не буде
прийнято більш радикальних дій щодо забезпечення рівня ліквідності, то при настанні часу
виплат, ситуація може стати ще гіршою ніж до прийняття рішення про відстрочку платежів.
2. Другій напрямок покрашення ліквідності – це збільшити суму грошових активів
підприємства. Це вирішить проблему недостатності абсолютної ліквідності. Це можна
зробити за розрахунок декількох способів. Наприклад шляхом факторингу боргів, тобто
передачі права власності на зобов’язання третім особам. Це означає, що підприємство
фактично продає свій борг факторинговій компанії або банку, і таким чином виробник
обов’язково отримує свої кошти від дебіторів, навіть за безнадійною заборгованістю, хоча й
в дещо меншому обсязі.
3. Підвищення ліквідності стосується проблеми нагромадження запасів. Оборотність
коштів та ліквідність підприємства нерозривно зв’язані між собою прямою залежністю,
тобто чим вища кількість оборотів оборотних коштів, тим вища ліквідність через появу
більшого обсягу оборотних активів. Кроком до покращення ліквідності підприємства є
оптимізація запасів товарно-матеріальних цінностей, скорочення розмірів страхових,
гарантійних та сезонних запасів шляхом встановлення нормативів товарних запасів методом
техніко-економічних розрахунків.
Можливими шляхами покращення фінансової стійкості підприємства можуть бути:
1. Збільшення обсягу власного капіталу найбільш раціонально робити шляхом
відрахувань до додаткового та
резервного капіталів та накопичення нерозподіленого
прибутку. В умовах нестабільності економічної ситуації раціонально збільшувати резервний
капітал, так як значний його обсяг є індикатором успішної діяльності підприємства.
2. Віддавати перевагу власним джерелам фінансування і уникати збільшення
зовнішніх зобов’язань, особливо дорогих банківських кредиті, ще разом підвищать показник
фінансової незалежності. Менеджерам потрібно провадити ґрунтовний аналіз, щоб знайти
чітку межу між власним та залученим капіталами. Адже надмірне збільшення останнього
може привести до зменшення рівня рентабельності підприємства.
Рентабельність підприємства – найбільш узагальнюючий показник його діяльності. В
ньому синтезуються все фактори виробництва і реалізації продукції, оборотність фінансових
коштів і позареалізаційних фінансових результатів.
Виділяють три основні види рентабельності: рентабельність продаж, рентабельність
інвестицій та рентабельність капіталу, в залежності від того рентабельність чого потрібно
оцінити:
продукції,
активів,
власного
капіталу тощо.
Зростання
усіх
показників
рентабельності в динаміці за періоди звітності розглядається як позитивна тенденція.
Рівень рентабельності можливо підняти шляхами:
208
1. Нарощувати обсяги прибутку підприємства та зменшувати собівартість виробленої
продукції. Зниження витрат у структурі собівартості може бути здійснено за рахунок
використання новітніх технологій, зменшення постійних витрат, скорочення витрат на збут
продукції, використання більш дешевих маркетингових заходів, підвищення якості товарної
продукції, реалізація її в більш оптимальні строки.
2. Фінансовий підрозділ повинен контролювати процес відвантаження, реалізації та
оплати продукції, тобто оборот підприємства з реалізації продукції. Виручка від реалізації
продукції характеризує завершення виробничого циклу, повернення авансованих на
виробництво засобів підприємства у грошовій формі і початок нового витка в обороті всіх
засобів.
Ключовим
аспектом
менеджменту
підприємства
слід
вважати
управління
використанням майном підприємства, та його діловою активністю.
Зусилля менеджерів повинні бути спрямовані на аналіз структури активів балансу і
тому необхідно:
1. Забезпечить оптимальний склад активів з позицій ефективності господарської
діяльності. Така оптимізація складу активів підприємства спрямована, з одного боку, на
забезпечення наступного повного корисного використання окремих їх видів, з іншого – на
підвищення сукупної потенційної їх здатності генерувати операційний прибуток.
2. Збільшить частку мобільних активів. Досягнути цієї мети можна різними шляхами:
збільшуючи частку мобільних активів у валюті балансу, або зменшуючи частку немобільних
активів, достигаючи нормативного значення коефіцієнту мобільності активів.
3. Сформувати оптимальну структуру джерел фінансування майна підприємства,
використовуючи джерелом фінансування лише
власний капітал і в деякій мірі
довгостроковий позиковий капітал. Не є оптимальним фінансування майна за рахунок
короткострокового позикового капіталу.
4. Вживати заході по фізичному та моральному оновленню виробничих фондів,
оскільки знос основних засобів є неминучим.
Ділова активність виражає ефективність використання матеріальних, трудових,
фінансових ресурсів за всіма видами діяльності підприємства.
Основними завданнями в покращенні ділової активності слід вважати:
1. Збільшення оборотності обігових коштів. Це можливо зробити двома шляхами:
збільшенням виручки від реалізації продукції підприємства або зменшенням обсягу обігових
коштів. Але більш прийнятним є перший варіант, тому що великий обсяг обігових коштів
дозволяє не тільки розраховуватись за зобов’язаннями, а й розширювати процес відтворення
209
виробництва. Тобто, зменшення робочого капіталу може призвести до небажаних негативних
наслідків, наприклад, до зниження рівня ліквідності.
2. Дуже важливим є зменшення періоду погашення дебіторської заборгованості. Як
відомо, капітал знаходиться в постійному русі, переходячи з однієї стадії в іншу. Чим
швидше капітал зробить кругообіг, тим більш продукції отримає і реалізує підприємство при
одній і тій же сумі капіталу.
Впровадження вказаних заходів фінансового менеджменту дозволяє зробити висновок
про те, що запропоновані напрямки не тільки покращать структуру активів підприємства,
оптимізують матеріальні запаси, зменшують дебіторську заборгованість, а й викличуть
покращення показників, які характеризують фінансовий стан підприємства і як результат
підвищують ефективність його діяльності.
ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ ПІДПРИЄМСТВ МОЛОЧНОЇ
ПРОМИСЛОВОСТІ
Штанько Л.О., кандидат економічних наук,
Український гуманітарний інститут
Актуальність дослідження обумовлена необхідністю пошуку шляхів вдосконалення
процесу
формування
ефективної
інвестиційної
стратегії
підприємств
молочної
промисловості на основі наукового обґрунтування теоретичних положень, розробки методик
та рекомендацій.
Метою дослідження є розвиток теоретико-методологічних положень та рекомендацій
щодо оцінки інвестиційної стратегії підприємств молочної промисловості.
Об'єктом дослідження є оцінка інвестиційної стратегії підприємств молочної
промисловості Київської області.
Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методичних та практичних
аспектів оцінки інвестиційної стратегії підприємств молочної промисловості.
При обґрунтуванні інвестиційної стратегії підприємств потрібно дотримуватись того
твердження, що стратегія підприємства в окремих функціональних напрямках (інвестиції,
виробництво, маркетинг, інновації і т.д.) повинна бути підпорядкована загальній стратегії
розвитку підприємства, цілі і задачі в рамках окремих функціональних стратегій не повинні
суперечити цілям і задачам загальної стратегії розвитку підприємства. Відповідно до цього,
210
перш ніж приступати до розробки та обґрунтування інвестиційної стратегії, спочатку
необхідно здійснити розробку загальної стратегії розвитку підприємств молочної галузі.
Оцінку інвестиційної стратегії підприємств варто здійснювати в наступній
послідовності:
- визначення стратегічної позиції підприємства;
- характеристика динаміки та структури капітальних та фінансових інвестицій;
- визначення джерел формування інвестиційних коштів;
- розгляд інвестиційних проектів, з яких складається інвестиційна стратегія;
- аналіз показників доцільності інвестування підприємств;
- оцінка рівня стратегічного планування інвестиційної діяльності підприємств.
Дослідження проводились на прикладі підприємств молочної промисловості
Київської області.
Вибір загальних стратегій розвитку для підприємств молочної промисловості
обумовлений низкою факторів, серед яких пріоритетними є такі фактори як конкурентна
позиція підприємства (яка визначається такими факторами як частка ринку, ціна та якість
продукції, широта асортименту продукції, прогресивність використовуваної технології
виробництва, наявність власних досліджень і розробок, кваліфікація менеджменту компанії,
ефективність застосування маркетингових інструментів, ступінь контролю над каналами
розподілу продукції та каналами постачання сировини і т.д.) а також рівень конкуренції, на
який орієнтуються виробники (локальний, регіональний або загальнонаціональний), який у
свою чергу головним чином визначається ресурсним потенціалом підприємства –
потужністю виробничої бази, наявністю достатньої кількості трудових та фінансових
ресурсів). В роботі дослідженота систематизовано інформацію щодо основних характеристик
підприємств молочної промисловості Київської області, що визначають їх конкурентну
позицію та рівень конкуренції і які виступають своєрідним фундаментом для вибору та
обґрунтування загальної стратегії розвитку підприємства на ринку.
Дані підприємства істотно відрізняються один від одного основними технікоекономічними показниками, своєю конкурентною позицією. Такі підприємства, як ВАТ
“Галактон”, ВАТ “КММЗ № 3” є беззаперечними лідерами серед виробників молочної
продукції. Вони відрізняються більш сучасною виробничою базою, широким асортиментом
продукції, значними обсягами виробництва. Реалізація продукції даних підприємств
здійснюється по всіх областях України.
ВАТ “Яготинський маслозавод” також займає значне положення в галузі. Продукція
Яготинського маслозаводу широко представлена в м. Києві, Київський, Черкаській,
Чернігівський та Житомирський областях. Підприємство, як і основні лідери, має
211
можливості для розширення виробничої бази. Вищезазначені підприємства можна об’єднати
в стратегічну групу лідерів на ринку молочної продукції.
Що стосується інших виробників, то вони відрізняються значно меншими обсягами
виробництва продукції, мають обмежений асортимент та недостатні можливості для
подальшого розвитку виробничої бази, тобто їх можна віднести до другої стратегічної групи
дрібних виробників. Дані молокопереробні підприємства на ринку представлені локально, в
основному вони обслуговують свій район, або розповсюджують свою продукцію в декількох
районах та здійснюють спроби війти на ринок м. Києва. Якщо підприємство зможе
реалізувати сформовану стратегію, воно зможе перейти до першої стратегічної групи.
Аналіз інвестицій вищезазначених підприємств показав, що інвестиційна стратегія
підприємств-лідерів молочної промисловості Київської області побудована на вкладенні
коштів як у свої необоротні активи, так і в фінансові інструменти. Фінансові інвестиції
здійснюються в двох напрямках: участь в капіталі інших підприємств та інвестиції в цінні
папери (акції, облігації). Основну частину інвестицій підприємств другої стратегічної групи
складають інвестиції в оновлення основних засобів даних підприємств, але обсяг їх часто
незначний. Підприємства стоять перед проблемою термінового оновлення виробничої бази
при гострій нестачі коштів.
Для оцінки інвестиційної стратегії підприємств також важливе значення має розгляд
джерел формування інвестицій. Зазначимо, що не всі джерела інвестицій для підприємств
молочної промисловості є однаково ефективні. Найнадійнішим джерелом інвестицій є
прибуток підприємства. Як джерело інвестицій він залежить від впливу багатьох факторів:
виробничих, організаційно-технічних (рівень матеріальних і трудових затрат за різних
технологій), загальноекономічних (динаміка цін на сировину, матеріали і готові вироби,
величина процентних ставок за банківські кредити, податки та ін.), соціальних тощо.
Суттєвим
джерелом
формування
інвестицій
можуть
бути
придбання
акцій
підприємств переробної промисловості юридичними і фізичними особами, а також внески
вітчизняних та іноземних інвесторів. Внески вітчизняних та іноземних інвесторів у вигляді
створення спільних підприємств або підприємства, що повністю належать інвесторам, мають
зацікавленість у підвищенні ефективності господарювання, нарощуванні виробництва.
Важливим джерелом інвестування було і залишається кредитування. Кредит може
надавати будь-який суб’єкт господарювання. Підприємства молочної промисловості м. Києва
та Київської області як джерела залучення капіталу використовують і облігаційні позики.
Важливим і ефективним джерелом інвестування в умовах перехідної економіки не тільки
України, а й інших країн світу, є лізинг. Водночас активне запровадження лізингу потребує
212
вдосконалення механізму його використання, а саме: зменшення процентних ставок,
продовження терміну повернення коштів та інших пільгових умов.
Особливістю підприємств другої стратегічної групи є обмежене використання
позикових джерел, що часто свідчить про їх низьку платоспроможність.
Економічне обґрунтування інвестиційної стратегії проводиться з використанням
ключових фінансових показників, які характеризують доцільність інвестування. До таких
показників, зокрема, відносять коефіцієнт економічного зростання; коефіцієнт прибутковості
вкладень; коефіцієнт фінансової стійкості; коефіцієнт автономії; прибуток на акцію
тощо.Дані показники дають можливість на базі фінансової звітності дати оцінку
ефективності інвестиційної діяльності підприємств молочної промисловості. Ефективність
вкладень полягає у збільшенні ділової активності підприємств, темпи їх економічного
зростання, підвищення рівня доходності їх вкладень. Всі підприємства молочної
промисловості Київської області мають акціонерну форму власності, тому необхідно
оцінювати прибутковість акціонерного капіталу.Економічний ефект від інвестування
підприємство може відчути через певний період, після початку проекту, тому важливо
розглядати динаміку зазначених показників.
Як показує аналіз, всі підприємства другої стратегічно групи мають низьке значення
показника економічного зростання. Постійні коливання даного показника свідчать про
нестабільне економічне становище даних підприємств. Проблеми, які на даний момент
переживає галузь в цілому, особливо гостро відчуваються на малих та середніх
підприємствах. Втрата сировинної бази, наповненість ринків продукцією крупних
виробників призвели до скорочення обсягів виробництва продукції, а інколи - й до згортання
виробництво окремих видів продукції.
Більшість підприємств молочної промисловості розробляють інвестиційну стратегію у
вигляді генерального плану інвестиційної діяльності, із зазначенням пріоритетних напрямків
та цілей, що забезпечують передбачений загальний розвиток підприємства. В інвестиційній
стратегії поєднуються система цілей та шляхи їх досягнення, що визначає інвестиційну
активність підприємства в перспективному періоді. Як бачимо, підприємства першої та
другої стратегічної групи значно відрізняються за рівнем інвестиційної активності (значна
активність першої групи і незначна активність – другої).
213
РОЗДІЛ VI
МАРКЕТИНГ СЬОГОДНІ: МЕХАНІЗМ ВПРОВАДЖЕННЯ, ДОСВІД І ТЕХНОЛОГІЇ
УСПІХУ
МАРКЕТИНГОВА СТРАТЕГІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ АНТИКРИЗОВОГО
УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ
Алькема В.Г., доктор економічних наук,
Український гуманітарний інститут
Ефективність діяльності комерційного підприємства на конкретному ринку товарів
багато в чому залежить від його маркетингової стратегії. Тому для оцінки антикризового
управління підприємства та його подальшого удосконалення важливо проаналізувати
можливі альтернативи та вибрати оптимальну маркетингову стратегію розвитку бізнесу. Це
дозволить досягти бажаного стану ефективності при мінімальних витратах та бажаних з
точки зору споживача стандартах обслуговування. Важливість формування маркетингової
стратегії на сучасному підприємстві пояснюється необхідністю пошуку перспективних
орієнтирів ринкової діяльності, отриманих за допомогою встановлення і детального
розрахунку та аналізу динаміки впливу існуючих, і в першу чергу загрозливих, факторів
середовища, які забезпечують успішне ринкове функціонування і, в результаті, прибутковий, стабільний розвиток фірми.
Маркетингова стратегія є важливим інструментом антикризового управління
підприємством. Вона передбачає формування нового напрямку дій фірми в умовах
невизначеності щодо створення її цільових ринкових позицій по відношенню ринкових
контрагентів. За висловом М. Мак-Дональда [1], завдання маркетингової стратегії полягає в
переміщенні підприємства з поточної позиції на більш сильну. В ситуації вітчизняних
підприємств на більш економічно безпечну та конкурентоздатну. Це здійснюється шляхом
адаптації до зовнішніх сил: конкуренції, ринкових змін, розвитку технології, а також за
допомогою визначення та приведення ресурсів компанії у відповідність до можливостей, які
відкриваються перед фірмою [2]. Складність такого завдання, особливо для великих
диверсифікованих компаній, призвела до розробки теорій, концепцій і технік, які
представляють процес створення стратегії в систематизованому вигляді. Тому в сучасній
214
економічній науковій літературі [3-9] в основному розглядаються питання щодо формування
маркетингової стратегії великих корпорацій і недостатньо уваги приділяється розробці
маркетингових стратегій невеликих господарських товариств, що є основними суб’єктами
господарювання в Україні. Крім того в літературних джерелах присвячених цьому питанню
по-різному висвітлюється структура процесу розробки маркетингової стратегії. І практично
не
розглядається
питання
використання
маркетингових
стратегій
як
інструменту
антикризового управління.
Дослідженням проблеми транспортного потенціалу займались українські і зарубіжні
вчені серед них набільший вклад зробили: І. Ансофф [5], М. Мак-Дональд [1], М. Портер
[10], Л.Г. Шемаєва [11], Н.В. Куденко [2] та інші.
Процес розробки маркетингової стратегії І. Ансофф [5] формує на прикладі
корпоративної стратегії і виділяє такі етапи: внутрішній аналіз фірми; оцінка зовнішніх
можливостей; формулювання цілей і вибір завдань; рішення щодо диверсифікації; розробка
стратегії диверсифікації; розробка конкурентної стратегії; оцінка стратегії. М. Мак-Дональд
[1] виділяє такі етапи розробки маркетингової стратегії як: визначення бізнесу, оцінка
ситуації, встановлення попередніх цілей діяльності, розробка стратегії і її реалізація,
встановлення контролю за досягненням цілей. При формуванні маркетингової стратегії (на
прикладі конкурентної стратегії), М. Портер [10] виділяє три основні етапи: визначення
поточної стратегічної сфери діяльності, аналіз зовнішнього середовища, розробка
маркетингової стратегії.
Не зважаючи на значну кількість робіт присвячених питанням формування
маркетингових стратегій їх роль в механізмі антикризового управління недостатньо вивчена.
Наявні поодинокі наукові дослідження, в яких автори пропонують формувати маркетингову
стратегію підприємства з урахуванням планів стратегічної взаємодії із суб’єктами
зовнішнього середовища [11]. Це на думку авторів дозволить забезпечити його економічну
безпеку та конкурентоспроможність як в поточному так і в перспективному періодах.
Метою цього дослідження є аналіз зовнішнього та внутрішнього середовища
підприємства для формування маркетингової стратегії, яка забезпечує належний рівень
ефективності його антикризового управління.
Для досягнення зазначеної мети в роботі ставились наступні завдання:
- оцінити конкурентну позицію фірми на місцевому ринку товарів та визначити
ключові фактори успіху;
- оцінити загрози та можливості зовнішнього та внутрішнього оточення;
- проаналізувати фактори загроз діяльності підприємства та розробити рекомендації
щодо формування його маркетингової стратегії.
215
Зазначений підхід досліджується на прикладі
підприємства яке діє на місцевому
ринку продуктів харчування. Об’єктом цього дослідження є діяльність товариства
«Ельдорадо-Трейден». Підприємство має основних конкурентів на місцевому ринку м.
Києва, а саме: АТВТ «Святошино» м.Київ, ТОВ «Люстдорф» Вінницька область, м. Ільїнці,
ВАТ «Обухівський молокозавод» м. Обухів, ДП «Галактіс» (Галактон) м. Київ,
«Слов’яночка» ВАТ Київський міський молокозавод №3, м. Вишневе. Предметом
дослідження є процеси в зовнішніх цільових сегментах споживачів товару та внутрішнього
середовища фірми.
Спираючись на характерні риси маркетингової стратегії та враховуючи існуючі
підходи до структуризації процесу формування маркетингової стратегії, в роботі було
визначено таку послідовність формування маркетингової стратегії фірми: маркетинговий
стратегічний аналіз, формулювання маркетингових цілей, розробка стратегічних альтернатив
,оцінка можливих варіантів маркетингових стратегій, вибір оптимального варіанта
маркетингової стратегії.
На першому етапі дослідження оцінювали конкурентноздатність фірми «ЕльдорадоТрейден». Для цього розраховували показник відносного значення конкурентноздатності та
коефіцієнт успіху [12, 13] фірми за наведеними у таблиці 1 критеріями оцінки та ключовими
факторами.
Таблиця 1
Конкурентноздатність фірми «Ельдорадо-Трейден»
№
Оцінк
Критерії оцінки
а
Оцінка
Показник
конкурентноздатності
конкурентноздатн
окремого критерію
ості
1
Доля ринку
0,18
20
3,6
2
Тенденції долі
0,11
30
3,3
3
Відносна прибутковість
0,11
20
2,2
4
Відносна кількість товарів
0,18
40
7,2
товарів
0,14
20
2,8
6
Введення нових товарів
0,11
50
5,5
7
Відносна капіталомісткість
0,17
30
5,1
Відносна вартість основних
5
Всього
Відповідно
1,00
до
табл.
2
29,7
розрахували
максимальне
значення
показника
конкурентноздатності, яке становить 50, отже відносне значення конкурентноздатності
216
дорівнює 59, 40%, а це означає, що становище фірми на даному ринку вже відбулося і вона
має досить вагоме значення на тлі інших.
Після цього розраховували коефіцієнт успіху фірми на підставі даних таблиці 2.
Таблиця 2
Ключові фактори успіху фірми «Ельдорадо-Трейден»
№
Важливість
Ключові фактори
фактора
Сила
фірми
відношенню
по
до
фактора
Показник
успіху
1
Рівень продажу
0,13
20
2,6
2
Наповнення ринку
0,10
20
2
3
Розвиток мережі фірмових відділень
0,13
30
3,9
4
Удосконалення основних продуктів
0,17
40
6,8
5
Інноваційна діяльність
0,13
50
6,5
0,17
30
5,1
0,17
30
5,1
Розвиток внутрішніх організаційних
систем
6
Поліпшення просування товарів на
ринку
7
Всього
1,00
32
Максимальне значення показника успіху становить 50, отже коефіцієнт успіху фірми
складає 64%, що є досить високим значенням і свідчить про наявність потенціалу фірми
щодо розширення свого сектора ринку.
На другому етапі проводили аналіз стратегії конкурентів фірми. При цьому
враховували як фактори макро-, так і мікро оточення. Для цього спочатку оцінювали всі
можливості та загрози підприємства та їх розмір. Результати оцінки загроз та можливостей
мікрооточення фірми наведено в таблиці 3.
Таблиця 3
Оцінка загроз та можливостей мікрооточення фірми«Ельдорадо-Трейден»
№
Фактори
Ступінь
Ступінь
важливості
фактора
фактора
момент
впливу
на
даний
Розмір
можливостей
1
Внутрішньофірмові відносини
5
50
+250,00
2
Відносини з постачальниками
5
90
+450,00
3
Відносини з посередниками
5
10
+50,00
217
загроз
і
№
Фактори
Ступінь
Ступінь
важливості
фактора
фактора
момент
впливу
на
даний
Розмір
Відносини з конкурентами
4
-100
-400
5
Відносини з клієнтами
4
50
+200
2
0
0
Відносини
з
іншими
контактними аудиторіями
Баланс
і
можливостей
4
6
загроз
+550,00
Аналіз даних таблиці 3 свідчить, що підприємство має досить позитивні внутрифірмові
відносини та відносини з клієнтами і постачальниками. На даному етапі функціонування
фірми існують найкращі можливості для співробітництва.
Результати оцінки загроз та можливостей зовнішнього середовища фірми наведено в
таблиці 4.
Таблиця 4
Оцінка загроз та можливостей зовнішнього середовища фірми «Ельдорадо-Трейден»
№
Фактори
Ступінь
важливості
фактора
Ступінь
фактора
впливу
на
даний
момент
Розмір
можливостей
1
Демографічні
3
50
+150,00
2
Технологічні
5
90
+450,00
3
Політичні
4
-50
-200,00
4
Економічні
5
-10
-50
5
Культурні
3
10
+30
6
Природні
2
10
+20
Загалом
загроз
+400,00
Дані таблиці 4 свідчать, що конкурентне середовище фірми є досить жорстким і отже
щодо контактних аудиторій слід замислитися і зробити відповідні корективи у подальшій
діяльності. Так як підприємство займає невисоку конкурентну позицію.
Завершальний етап маркетингового стратегічного аналізу проводили з використанням
базового інструменту маркетингового стратегічного аналізу, а саме формували матрицю
SWOT. Дані SWOT - аналізу наведені у таблиці 5.
Таблиця 5
218
і
Аналіз нових можливостей фірми «Ельдорадо-Трейден»
Значимість
Можливості
фактора (1)
Ймовірність
настання
(2)
Оцінка
(3)=(1)*(2)
1. Можливості злиття
0,01
0,1
0,001
2. Технологічні зміни
0,08
0,4
0,032
3. Політичні зміни
0,07
0,9
0,063
4. Розмір ринку
0,08
0,8
0,064
5. Можливості зростання ринку
0,08
0,8
0,064
6. Наявність незадоволених споживачів
0,09
0,5
0,045
0,06
0,7
0,042
0,07
0,2
0,014
0,06
0,1
0,006
10. Стабільна структура затрат
0,06
0,3
0,018
11. Низькі ціни проникнення
0,08
0,4
0,032
0,09
0,6
0,054
13. Низький рівень інвестицій
0,05
0,7
0,035
14. Низький ступінь ризику
0,06
0,6
0,036
15. Зміни щодо сильних і слабких сторін
0,06
0,7
0,042
1
-
0,548
7.
Недоліки
існуючих
конкурентних
позицій
8. Відсутність сегментації ринку
9. Невелика чисельність або слабкість
конкурентів
12.
Висока
ефективність
системи
просування
Разом
Аналіз даних таблиці 5 свідчить, що найістотнішими можливостями стосовно
підприємства є: технологічні зміни у галузі; політичні зміни, які можуть позитивно вплинути
на бізнес; можливості зростання ринку, які позитивно впливатимуть на прибутковість;
існування стабільної структури витрат, що покращить фінансове становище фірми; сприяння
високій ефективності системи просування для отримання стабільного прибутку.
Завершальним етапом SWOT – аналізу є аналіз факторів загрози ефективній діяльності.
Результати проведеного аналізу сильних і слабких сторін фірми наведено в таблиці 6.
219
Таблиця 6
SWOT-аналіз сильних і слабких сторін фірми
Сильні сторони
Слабкі сторони
1. Підприємство має великий досвід 1.
роботи у даному регіоні.
Наявні
потужності
дають
змогу
забезпечувати близько 100 магазинів на
2. Фірма придбала новий вантажний добу.
автомобіль
для
транспортування 2. Останнім часом спостерігається зміна
морозива у Макарівський район.
уподобань
3. У 2004 р. освоєно реалізацію молочної вітчизняного
продукції.
морозивом
Розширено
із
назвою
споживачів
на
користь
молочно-вершкового
торгівлю морозива.
трьох
нових 4. Існує можливість збільшення продажу
постачальників.
продукції на ринку через співробітництво
4. Паралельно з морозивом та молочними з підприємствами торгівлі (фірма надає
продуктами на підприємстві реалізуються партнерам в оренду холодильники за
заморожені напівфабрикати для того, щоб умови, що в магазинах продаватиметься
клієнти
могли
скомпонувати
більше продукція підприємства).
замовлення.
5.
Реалізується
5.Реалізація продукції уроздріб (через
молочна
продукції, власну роздрібну торгівельну точку).
виготовлена винятково із натуральних
інгредієнтів.
6. В асортименті підприємства є торти із
морозива, які замовляються не тільки
МОЖЛИВОСТІ
влітку, а й у несезонний період - узимку.
7. Підприємство продає також нефасоване
масло(Тульчинка) для магазинів, попит на
яке
є
стабільним,
на
відміну
від
фасованого.
220
1.Нестабільність
українського 1.
законодавства.
Обладнання
застаріло,
багато
автомобілів діє ще з 80-х років, а коштів
2. Продукція підприємства має сезонний на купівлю нових у підприємства не
характер.
вистачає, багато коштів витрачається на
3. На вітчизняному ринку багато інших ремонт.
каналів реалізації молока.
4.
Залежність
постачальників(затримка
його
2.
зменшення,
Виробничі
потужності
від використовуються лише на 55%.
замовлення, 4. У зв’язку із розширенням асортименту
псування
під
час та збільшенням обсягів продажу бракує
перевезення, завищення цін і т. д.)
кваліфікованих працівників.
5. Високий рівень обов'язкових виплат 5. Взимку фірма отримує доход менший
(60-70%
на
рік);
плата
за
оренду на 33% через сезонність попиту на
становить 3 тис. грн. на місяць.
морозиво та через зменшення обсягів
6. Рентабельність продажу не перевищує виробництва молока.
ЗАГРОЗИ
21%, оскільки підвищення ціни навіть на
5 коп. може переорієнтувати роздрібних
продавців
на
продукцію
дешевшого
постачальника.
Відповідно аналіз та оцінка існуючих і ймовірних загроз представлено в таблиці 7.
Таблиця 7
Аналіз факторів загрози ефективній діяльності
Значимість
Ймовірність
Оцінка
фактора (1)
настання (2)
(3)=(1)*(2)
1
2
3
4
1. Реакція з боку існуючих конкурентів
0,1
0,3
0,03
2. Можливість появи нових конкурентів
0,08
0,5
0,04
0,05
0,4
0,02
4. Зниження цін проникнення
0,03
0,5
0,015
5. Зміна споживчих мотивацій
0,1
0,3
0,03
6. Збільшення сили споживачів
0,09
0,7
0,063
7. Збільшення кількості сегментів
0,06
0,8
0,048
8. Технологічні зміни
0,08
0,7
0,056
9. Ціни поставок
0,09
0,9
0,081
Загрози
3. Можливість конкуренції з боку колишніх
конкурентів
221
10. Економічний спад
0,07
0,6
0,042
11. Зміни в законодавстві
0,1
0,7
0,07
12. Політичні зміни
0,09
0,8
0,072
13. Зміна валютних курсів
0,06
0,5
0,03
1
-
0,597
Разом
Згідно даних таблиці 7 можна стверджувати, що є наступні загрози для майбутнього
бізнесу фірми «Ельдорадо-Трейден»: зміна споживчих мотивацій, яка може призвести до
падіння прибутків, а, отже, до погіршення фінансового стану в цілому; збільшення кількості
сегментів може також бути загрозою, так як фірма не має достатньо ресурсів для
розширення; зміни технологій можуть спричинити падіння попиту споживачів через
підвищення цін на дані товари; збільшення цін поставок призведе до підвищення ціни
товарів, що може скоротити попит; зміни у політиці можуть бути також загрозою через
прийняття нових законів та стандартів обліку (наприклад, підвищення податків).
Отже, проведеними дослідженнями встановлено, що фірма має наступні загрози для
бізнесу: зміна споживчих мотивацій; зміна технологій можуть спричинити падіння попиту
споживачів через підвищення цін на дані товари; збільшення цін поставок призведе до
підвищення ціни товарів, що може скоротити попит; зміни у політиці можуть бути також
загрозою через прийняття нових законів та стандартів обліку (наприклад, підвищення
податків). Найістотнішими можливостями стосовно підприємства є: технологічні зміни у
галузі; політичні зміни, які можуть позитивно вплинути на бізнес; можливості зростання
ринку, які позитивно впливатимуть на прибутковість; існування стабільної структури затрат,
що покращить фінансове становище компанії; сприяння високій ефективності системи
просування для отримання стабільного прибутку.
Діяльність фірми до теперішнього часу базувалася на організації продажу молочної
продукції для всіх клієнтів, що існують на ринку, але дослідження підтверджує, що попит на
дану продукцію нерівномірний між всіма споживачами. Застосування на фірмі стратегії
товарної спеціалізації не дало бажаних результатів. На вибір фірми рекомендується перейти
або до стратегії сегментної спеціалізації, або до селективної спеціалізації. Стратегія
сегментної спеціалізації означає орієнтацію діяльності фірми на задоволення різних потреб
одного ринкового сегмента. Ризик стратегії сегментної спеціалізації полягає у можливості
звуження цільового сегмента.
Стратегія селективної (вибіркової) спеціалізації полягає у виборі цільових сегментів за
товарно-сегментною матрицею без їх відповідності певній товарній або сегментній ознаці.
Основними факторами вибору цільових сегментів є їхня прибутковість та відповідність
222
ресурсам і можливостям фірми. Недоліком стратегії є диверсифікація зусиль і коштів фірми,
їх розосередження за різними товарно-сегментними напрямками діяльності. Тому в
подальшому необхідно дослідити ефективність запропонованих стратегій. Формувати
позиціювання на основі переваг фірми: якість товару, відмінна особливість клієнтів, сервісне
обслуговування
Літератруа
1.
Мак – Дональд М. Стратегическое планирование маркетинга. – СПб.: ПИТЕР, 2000.
– 276с.
2.
Куденко Н.В. Маркетингові стратегії фірми: Монографія. – К.: КНЕУ, 2002. – 245 с.
3.
Азоев Г.Л., Челенков А.П. Конкурентные преимущества фирмы. – М.: Типография
«Новости», 2000. – 255 с.
4.
Ансофф И. Новая корпоративная стратегия. – СПб.: ПИТЕР, 2000. – 415с.
5.
Амблер Т. Практический маркетинг. – СПб.: ПИТЕР, 2000. – 394с.
6.
Ассэль Г. Маркетинг: принципы и стратегия. – М.: ИНФРА, 2000. – 804с.
7.
Джоббер Д. Принципы и практика маркетинга. – К.:Вильямс, 2000.–677 с.
8.
Дибб С., Симкин Л., Брэдли Дж. Практическое руководство по маркетинговому
планированию: разработка, внедрение, контроль. – СПб.: ПИТЕР, 2001. – 255 с.
9.
Котлер Ф. Маркетинговый менеджмент. – СПб.: Питер Ком, 2000. – 896 с.
10.
Портер М. Конкуренция. – К.: Вильямс, 2000. – 495 с.
11.
Шемаєва Л.Г. Забезпечення економічної безпеки підприємства на основі управління
стратегічною взаємодією з суб’єктами зовнішнього середовища: Монографія/Рада нац..
безпеки і оборони України, Нац. Ін.-т пробл. Між нар. безпеки. – К.: НУПМБ, 2009. – 357 с.
12.
Голомша Н.Є. Маркетингове дослідження ринку молока та молоко продукції//
Економіка АПК. – 2004р. - №5
13.
Мостенська Т.Л. Стан і проблеми розвитку ринку молочних продуктів в Україні//
Економіка АПК. – 2004. - №3
223
МАРКЕТИНГОВА ІНФРАСТРУКТУРА ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ АГРАРНОГО РИНКУ
Копитець Н.Г., кандидат економічних наук, старший науковий співробітник,
Український гуманітарний інститут
Впродовж багатьох років (до початку 90-х років минулого століття) питання
реалізації, виробленої продукції, не поставало особливо гостро перед більшістю
сільськогосподарських виробників України. Це пояснюється тим, що визначення обсягів
виробництва, закупівля продукції та встановлення ціни на неї здійснювалися централізовано
державними органами. Перехід України до ринкової економіки в 90-х роках ХХ ст.
забезпечив поетапне становлення маркетингової інфраструктури, однак формування
ефективної системи інституцій просування продукції від виробника до споживача все ще не
завершено.
Виробивши продукцію, виробник повинен мати можливість її продати, що
забезпечується наявністю дієвої маркетингової інфраструктурою ринку, тому система
реалізації сільськогосподарської продукції і надалі залишається одним із найбільш складних
і проблемних питань. ЇЇ формування відбувається під впливом місцевих можливостей і
конкретних умов господарювання. Саме це має враховувати виробник, приймаючи рішення
щодо формування та удосконалення каналу збуту, маркетингу продукції. Метою даної
роботи є детальне вивчення цих проблемних питань та розробка пропозицій щодо їх
вирішення.
Теоретичні і практичні аспекти формування та функціонування аграрного ринку,
становлення сучасної ринкової інфраструктури знайшли відображення в працях О.В.
Березіна [1], Б.В. Губського [2], П.Т. Саблука, Д.Я. Карича, Ю.С. Коваленка [3] та ін.
Нині у структурі загального товарообороту роздрібного продовольчого ринку частка
посередницьких структур становить 90% і тому індивідуальним товаровиробникам, які є
власниками виробленої продукції, більше немає на ньому місця. Якщо ж власнику продукції
все таки вдалося потрапити на продовольчий ринок, то одержана ним виручка буде значно
меншою від суми виручки, яку отримає посередник. Тому що у посередника є свої постійні
покупці, він добре орієнтується на кон’юнктурних змінах, які відбуваються на даному
сегменті ринку, і не залежить від фактора часу (може торгувати і наступного дня), а
нереалізовану продукцію він може реалізувати переробним підприємствам, з якими уклав
угоду про надання агентських послуг із заготівлі худоби та птиці (в живій і забійній вазі).
224
Нормальне функціонування ринку не можливе при відсутності чи недосконалості
відповідної маркетингової інфраструктури. При цьому важливо, щоб ринкові інституції
розвивались не тільки на національному, а й на регіональному рівні, зв'язуючи в єдину
систему місцевий, національний і зовнішній ринки. Лише за таких умов товаровиробник
зможе повною мірою скористатися всіма вигодами кон'юнктури ринків, правильно
побудувати свою маркетингову стратегію: товарну і цінову політику, політику каналів
реалізації і товаропросування. В умовах нерозвиненої маркетингової інфраструктури вихід
продавців і покупців навіть на міжрайонний рівень стає досить проблематичним. Ця
проблема є особливо гострою для виробників будь-якої сільськогосподарської продукції, і
насамперед продукції тваринництва, через те, що їх товар, як правило, об'ємний,
швидкопсувний або потребує спеціальних видів транспорту чи певної підготовки до
реалізації. До того ж виникають проблеми, пов'язані зі зберіганням, формуванням партій,
створенням власних каналів розподілу. Повноцінне використання кон'юнктурних переваг
світового ринку потребує від ринкових об'єктів значних коштів на маркетинг, знання
іноземних мов, ділових традицій країн-потенційних партнерів, їх стандартів на продукцію,
умов реалізації, міри конкуренції і ступеня відкритості ринків цих країн. Вітчизняні
сільгоспвиробники, не маючи спеціальних підрозділів і спеціалістів із реалізації продукції чи
маркетингу, переважно виявляються приреченими на невдачі. Саме через ці причини
скорочується товарність продукції, не досягається максимально можливий рівень
прибутковості навіть по тих видах продукції, де кон'юнктура сприятлива: обсяги операцій за
прямими експортними зв'язками залишаються, як правило, незначними, а реалізація
малоефективною. Торгівля є вузькоспеціалізованим видом діяльності, а маркетингова
інфраструктура – поєднуючим ланцюгом між виробником продукції і споживачем. Саме
тому великі обсяги реалізації продукції АПК потребують організованої оптової торгівлі і
відповідних організаційних форм, наближених до товаровиробника.
В Україні форми оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією в різні періоди
змінювались залежно від типу економіки (ринкова, перехідного періоду до ринку,
адміністративна, періоду НЕПу). На певних етапах розвитку економіки країни відбувалось
повернення до перевірених практикою десятиліть, хоч і забутих, організаційних структур,
щоправда, вже на нових засадах, із більш складнішими функціями. Так було з біржами,
торговими домами й ярмарками.
Ринок продукції тваринництва в Україні вирізняється різними формами торгівлі. Усі
форми торгівлі, які діють на ринку продукції тваринництва, автором умовно згруповано у дві
групи: організовані і неорганізовані. До першої групи належать організовані виставкиярмарки, аукціони живої худоби, заготівельні організації, оптові продовольчі ринки,
225
переробні підприємства, які самостійно здійснюють закупівлю продукції у господарств
населення чи це роблять посередники, уклавши з ними договір. Форми торгівлі, які входять
до першої групи є організаторами оптової торгівлі. Інша група - це міські, селищні, сільські
ринки (базари), різноманітні посередницькі структури, стихійні ярмарки на яких немає
організатора-розпорядника. Слід наголосити, що серед організованих форм торгівлі активно
діючими є заготівельні організації та переробні підприємства.
Агроторгові доми, аукціони худоби, виставки та ярмарки, оптові продовольчі ринки
мають велике значення, оскільки є важливими при формуванні рівня цін та ефективними
формами купівлі-продажу продукції. А тому виникла потреба у створенні такої
маркетингової інфраструктури, яка б забезпечила здійснення прозорих і стабільних процедур
продажу м’яса худоби та птиці в живій чи забійній вазі товаровиробниками роздрібній ланці
та безпосередньо споживачам. Розглянемо створену і діючу в Україні інфраструктуру
аграрного ринку (табл. 1).
Таблиця 1.
Сучасний стан інфраструктури аграрного ринку, на початок року, одиниць
Суб’єкт ринку
Акредитовані
товарні біржі
Агроторгові
доми
Продовольчі
ринки
Обслуговуючі
кооперативи
Кредитні спілки
Аукціони
живої
худоби
Виставкиярмарки
Заготівельні
пункти
Станом на 01 січня відповідного року
1999 р.
2001 р.
2004 р.
2005 р
2006 р
2007 р.
2008 р.
2009 р.
34
43
34
36
39
39
40
39
95
353
435
408
388
347
330
318
77
415
863
1884*
1871*
1975
1900
1862
-
725
1030
1127
1044
970
979
968
-
261
341
417
425
478
501
514
-
205
311
223**
206**
148
163
170
-
1260
2026
2345
2528
2024
4014
3816
-
16357
24254
23610
22384
22362
21741
21175
– Дані відсутні.
226
* Продовольчі ринки включають в себе: дрібно-оптовий ринок живої худоби та птиці,
оптово-продовольчий ринок, оптово-плодоовочевий ринок;
** Аукціони живої худоби та птиці.
Джерело: оперативна інформація Міністерства аграрної політики України.
Доцільно відмітити, що в 2009 р. спостерігаємо скорочення кількості більшості
суб’єктів маркетингової інфраструктури аграрного ринку, виняток становлять лише аукціони
живої худоби й кредитні спілки. Проте їх кількість все ще залишається не значною. Реально
працює менш ніж половина агроторгових домів, обслуговуючих кооперативів, заготівельних
пунктів, а обсяги продажу продукції через зазначені об’єкти ринкової інфраструктури –
незначні. Не зважаючи на те, що кількість оптових продовольчих і плодоовочевих ринків в
Україні з року в рік збільшується, обсяги реалізації на них продукції тваринництва товаровиробниками всіх форм господарювання не змінюються. Крім того, створені оптові
продовольчі та плодоовочеві ринки частіше діють як сезонні чи базари, а організація їх
діяльності, в окремих випадках, не повністю відповідає тим основним принципам, які
слугують підґрунтям діяльності оптових продовольчих ринків розвинутих країн світу.
Перш за все, зупинимося на принципових характеристиках оптового ринку і
спробуємо з достатнім ступенем точності внести до них ясність.
Рівноправне положення торговців-членів оптового ринку
Організатор оптового ринку – це суб’єкт, який створює умови для нормального
здійснення процесу торгівлі. Принципи ринкової економіки вимагають, щоб дані умови не
створювали привілегійованого положення для одних за рахунок інших учасників. На
оптовому ринку торговці за звичай пропонують від 65 до 85 % асортименту товарів,
продажем яких вони займаються. Перед нами всі передумови активної конкурентної
боротьби і, щоб виконати цю об’єктивну вимогу виживання кращого, організатор оптового
ринку повинен забезпечити всім учасникам процесу купівлі-продажу однакові умови, для
того щоб уникнути випадків недобросовісної конкуренції. Виконуючи свої функції
організатор оптового ринку зобов’язаний враховувати всі можливі наслідки, які можуть
виникнути в кінцевому результаті.
Організатор оптового ринку займає нейтральну позицію по відношенню до
здійснюваної торгової діяльності. А це означає, що він не може здійснювати торгові операції
в районі оптового ринку, оскільки беручи участь в операціях навіть за допомогою підставних
осіб, він буде намагатись забезпечити собі найсприятливіші умови, що суперечить основним
принципам торгівлі на оптовому ринку.
Платний характер умов і послуг, які надаються
227
Кожен оптовий ринок організовує і здійснює свою діяльність на базі здачі в оренду
торгових, холодильних і складських площ, а також надаючи транспортні, пакувальні,
медичні і інші послуги. Іншими словами, поряд із вхідними внесками і грошовими
санкціями, які збираються на основі положення “Про внутрішній порядок на ринку”, це єдині
джерела отримання прибутку оптовим ринком.
Зведення до мінімуму витрат на здійснення торгової діяльності
Для того щоб реалізувати свої функції, оптовий ринок створює умови, які сприяють
стійкому зменшенню розміру витрат, пов’язаних із продажем. Ця функція характерна і для
економічно розвинених країн, оскільки оптовий продовольчий ринок виступає як суспільний
гарант походження товару, його якості та асортиментної різноманітності, особливо коли
мова йде про продовольчі товари. Звідси випливає, що громадськість заінтересована платити
нижчу ціну за роботу даного елементу в ринковій структурі відповідної країни.
Наявність та згрупованість товарів
На відміну від товарних бірж на оптових ринках торгівля здійснюється тільки
наявною сільськогосподарською продукцією. Відповідальність за здійснювану угоду беруть
на себе продавець і покупець у момент її укладання. Інша характерна особливість полягає в
тому, що на оптовому ринку здійснюється виключно торгівля оптом. Не слід забувати, що
основними клієнтами та учасниками торгового процесу на будь-якому оптовому ринку є
люди, які займаються роздрібною торгівлею. Отже, якщо оптовик вторгнеться на “чужу”
територію і розпочне займатись роздрібною торгівлею на оптовому ринку, він сам буде
“рубати гілку, на якій сидить”.
Таким чином, оптові продовольчі ринки у своїй діяльності мають дотримуватись
таких принципів: прозорості, цивілізованості, конкурентоспроможності, самоокупності та
організаційно-господарської незалежності. Їх, як правило, доцільно створювати в районах
високої концентрації виробництва окремих видів продукції чи достатнього попиту.
Перспективний розвиток оптових продовольчих ринків значною мірою залежить від
вибору форми власності та організаційно-правової форми господарювання.
Діючі вітчизняні оптові продовольчі ринки мають слабку матеріально-технічну базу і
відчувають
гостру
потребу
у
складських
приміщеннях,
інформаційних
системах,
холодильній і рефрижераторній техніці.
Крім того, доцільно зауважити, що коли на ринку зернових завершився процес
становлення маркетингової інфраструктури і вже діють окремі її елементи (товарні біржі,
агроторгові доми і т.д.), то оптова торгівля продукцією тваринництва знаходиться лише на
етапі формування. Свідченням цього слугує аукціонна форма торгівлі живою худобою, яка
була запроваджена ще у 2000 р. і поширюється дуже повільно.
228
Необхідними
умовами
формування
та
розвитку аграрного
ринку та
його
маркетингової інфраструктури є фактична наявність продукції, її сертифікація та
стандартизація, зосередження в певному місці, у визначений час значної пропозиції і попиту.
Сучасному
аграрному
ринку
притаманні
зовсім
інші
властивості.
Зокрема,
він
характеризується великою кількістю дрібних господарств населення, які стали основними
виробниками продукції тваринництва (саме вони виробляють більше 80% молока та 70%
яловичини і телятини, свинини в живій вазі); незбалансованістю; низькою якістю продукції;
відсутністю конкуренції в сфері переробки продукції й оптової торгівлі; проблемою
заготівель.
Активну участь у забезпеченні прозорості і стабілізації аграрного ринку має брати
держава. Зокрема, регулювання товарних потоків продукції, її попиту і пропозиції на ринку
шляхом застосування резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель і
продажу продовольчих ресурсів із цих запасів.
Аграрний сектор України має значний експортний потенціал продукції та продуктів її
переробки. Проте експортні можливості сільського господарства використовуються лише
частково.
Також
експорт
даної
продукції
стримується
відсутністю
міжнародної
стандартизації вітчизняної продукції, хоч за якістю і безпекою вона не поступається
продукції інших країн, її низькою конкурентоспроможністю порівняно з іншими країнамиекспортерами. Суттєві труднощі при експорті вітчизняної продукції пов’язані з недостатнім
розвитком маркетингової інфраструктури, яка сприяє просуванню продукції на зовнішні
ринки, відсутністю активної реклами. Для виходу вітчизняної продукції на зовнішні ринки
виникає потреба у формуванні її оптових партій, а це в свою чергу потребує розвиненої
маркетингової інфраструктури аграрного ринку.
Отже, в підсумку доцільно зауважити, що переважна частина сільськогосподарської
продукції реалізується через комерційних посередників, які контролюють експортні, оптові
та дрібнооптові товаропотоки та диктують власні правила гри. У зв’язку з цим потрібно
вжити заходи щодо розвитку дієвої маркетингової інфраструктури, яка забезпечить
оздоровлення фінансового стану аграрного сектора, підвищення його інвестиційної
привабливості та конкурентоспроможності.
Літератруа
1. Березін О.В. Деякі аспекти стратегії і тактики формування національного
продовольчого ринку України // Економіка АПК. - 2004. - №6. – С. 102 -108.
2. Губський Б.В. Аграрний ринок. – К.: Нора-прінт, 1998. – 184 с.
3.
Саблук
П.Т.,
Карич
Д.Я.,
Коваленко
сільськогосподарського ринку. – К.: ІАЕ УААН, 2002. – 190 с.
229
Ю.С.
Основи
організації
СИСТЕМА МАРКЕТИНГУ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ ТА
ПІДВИЩЕННЯ ЇЇ ЕФЕКТИВНОСТІ
Мірко Н.В., кандидат наук з державного управління, доцент,
Академія муніципального управління
Враховуючи реалії ринкової економіки, необхідно застосувати інструментарій
маркетингу, який слід розглядати як методологію ринкової діяльності підприємств легкої
промисловості ті водночас – одну із функцій управління. Маркетинг підприємств легкої
промисловості - це система управління виробничою та збутовою діяльністю, що ґрунтується
на комплексному аналізі ринку; система організації роботи підприємства (фірми), при якій
виробничі рішення приймаються на основі спеціального вивчення вимог ринку, їх
управління й прогнозу. Підпорядкування роботи підприємства ринковим вимогам - суть
маркетингу як мистецтва встановлення безпосереднього зв'язку виробництва та обігу. Метою
маркетингу є створення умов для найбільшого пристосування виробництва до вимог ринку,
виробництва саме того, що потрібно покупцям. Маркетингова діяльність, що забезпечує рух
товарів від виробника (постачальника) до споживача. А відтак маркетинг вимагає ретельного
аналізу процесів, що відбуваються на ринку, для прийняття господарських рішень: що виробляти і в якій кількості, для кого і за яку ціну продавати; необхідне вивчення ринку, шляхів
стимулювання попиту на продукцію, що виробляється. Чітке визначення предмету
маркетингу в економічній літературі відсутнє. Але можна стверджувати, що маркетинг - це
особливий вид економічної діяльності, яка займається вивченням і вирішенням проблем
раціоналізації виробництва шляхом розробки відповідного інструментарію. Концепція
маркетингу - це орієнтація виробників на потреби споживачів. Саме потреба споживачів є
основним об'єктом уваги виробників товарів і послуг. Маркетинг називають філософією
бізнесу, феноменом економіки перевиробництва, коли попит перенасичений надмірною
пропозицією. Виник він у США на початку XX ст. як узагальнення практики нецінової
конкуренції в умовах загострення збуту (перевиробництва) продукції. Маркетинг означає,
що товаровиробник (підприємство, фірма) від пасивної монофункції - пропозиція
(виробництво) товарів - переходить до активної поліфункції: поряд з виробництвом товарів
активно формує попит. Проникнення «пропозиції» у сферу «попиту» є ознакою розвинутої
ринкової економіки, видатне досягнення ринкової цивілізації.
Головна мета маркетингу товарів легкої промисловості як ринкової організації роботи
підприємства (фірми) полягає в тому, щоб створити систему випереджаючого оперативного
230
відображення даним виробництвом запитів ринка. Маркетинг є системою ринкової
організації мікроекономіки.
На перших порах маркетинг виник як засіб пізнання конкретної ринкової ситуації,
метод одержання вірогідної інформації про структуру, розміри, географію попиту на рівні
окремої фірми. Все це потрібно фірмі для орієнтації її у виробничо-господарській діяльності.
Маркетинг на ринку легкої промисловості – це, по суті, діяльність суб'єктів ринку по
регулюванню своїх економічних відносин. Він виступає чіткою організаційною формою
сучасного виробництва, удосконалюючи його. З метою оперативного реагування на потреби
споживача виробники повинні швидко змінювати асортимент своєї продукції, поліпшуючи її
якість. Щоб досягти цього, необхідно систематично впроваджувати нову техніку і технологію, прогресивні форми організації виробництва та праці.
Одна з головних заповідей маркетингу: «Знати, що потрібно покупцю сьогодні, і
передбачати те, що він захоче купити завтра». Виходячи з цього, головне завдання
маркетингу полягає в тому, щоб досягти максимального, порівняно з місткістю ринку, обсягу
ринкового попиту.
Зумовили появу маркетингу об'єктивні потреби високорозвинутої бездефіцитної
економіки. Маркетинг виник при досить високому рівні розвитку матеріально-технічної бази
виробництва, товарного ринку, наявності конкурентної боротьби між товаровиробниками за
споживача, високому життєвому рівні населення тощо. За умов насиченості ринку товарами
особливо відчувається потреба у маркетингу, бо ж виробництво вже не може розвиватися без
знання попиту на конкурентну продукцію виробництва.
Головним завданням маркетингу на ринку товарів легкої промисловості є: вивчення
купівельного попиту на товари і послуги з метою поліпшення збуту продукції, зокрема
вивчення кон'юнктури і динаміки платоспроможного попиту на вироблену на даному
підприємстві продукцію, процесів ціноутворення, рекламування і стимулювання збуту
готової продукції; визначення методів її транспортування; обґрунтування планування
товарного асортименту, збуту і торгових операцій; управління торгово-комерційною
діяльністю і персоналом, який її здійснює; організація обслуговування споживачів; прогноз
зростання доходів потенційних споживачів і розмірів їх потреб у даному товарі;
використання реклами як головного способу нецінової боротьби з конкуруючими фірмами;
стимулювання збуту даної продукції, шляхом залучення покупців шляхом наданням пільг;
розширення гарантійних прав споживача, організації лотерей, виставок-продаж, виплати
премій при певних умовах купівлі тощо; планування товарного асортименту («диференціація
товарів») з урахуванням соціально-психологічних установок різних груп споживачів
(громадська думка про соціальний престиж покупки даного товару, коливань моди, дизайну і
231
т. д.); спеціальна організація торгового обслуговування споживачів за принципом: не
покупець повинен іти до товару, а товар повинен «доганяти» потенційного споживача.
На практиці принципи маркетингу реалізуються трьома послідовними етапами дій:
складання асортиментної програми виробництва фірмової продукції на основі вивчення
ринку, в т. ч. планів конкурентів; ретельне виконання наміченої виробничої програми, яка
включає підбір постачальників та зв'язок із ними, контроль за структурою та якістю
асортименту; здійснення програми маркетингу - плану захоплення ринку збуту продукції.
Головна мета програми маркетингу на ринку легкої промисловості, яка складається
фірмою, - визначення загальних принципів конкурентної боротьби і шляхів посилення
позицій на ринку. При маркетингу «серцем» підприємства стає спеціальна управлінська
ланка - відділ маркетингу, який концентрує дії в галузі збуту, якості виробленої продукції,
ціни та реклами. Управління маркетингом - це процес, спрямований на досягнення бажаного
обсягу продажу товару на пільговому ринку. Завдання управління маркетингом полягає у
впливі на попит таким чином, щоб це допомагало досягненню поставленої мети. Отже,
управління маркетингом - це управління попитом.
Служба маркетингу - одна з головних управлінських ланок сучасної корпорації, яка
координує ринкову діяльність фірми і значною мірою визначає її виробничу, технічну та
фінансову політику. Маркетинг підпорядковує вимогам ринку діяльність підприємств,
примушуючи їх бути активними не тільки у сфері пропозиції, але й у сфері попиту.
Орієнтація виробництва лише на поточний попит недостатня. А відтак потрібно
вивчати перспективний попит, який формується під впливом різних чинників - розвитку
науково-технічного прогресу, зміни вікової та професійної структури населення, зміни
(зростання або зниження) рівня життя населення, моди тощо. У зв'язку з цим застосовується
стратегічне планування. У результаті цього й виник стратегічний маркетинг.
Головним завданням стратегічного маркетингу є пошук т. з. ринкової «ніші», «щілини», під якою мається на увазі можливість збуту продукції з певними функціональними і
споживчими властивостями з урахуванням конкретних груп споживачів. Це дає фірмі істотні
переваги над конкурентами. У США, наприклад, 80% найбільших корпорацій дотримуються
правил маркетингу при прийнятті ділових рішень. У цій та багатьох інших країнах працюють
науково-дослідні фірми, які виконують за договорами з підприємствами маркетингові
дослідження, що допомагає виробникам краще оволодіти ринковою кон'юнктурою,
домагатися успіху в конкурентній боротьбі. Багато дослідницьких служб виконують
замовлення по маркетингу в застосуванні до конкретних груп товарів і сприяють тим самим
примноженню та зміцненню зв'язків між виробництвом, обігом і споживанням.
232
Стратегія маркетингу вимагає розв'язання таких завдань: вибір сегменту ринку, у
межах якого буде діяти фірма;визначення основних засобів і методів, які забезпечать високу
конкурентоспроможність виробів, продукту фірми; визначення оптимальних термінів
діяльності фірми на даному ринку, виходячи з перспективного прогнозування.
В умовах створення ринкової економіки при дефіциті товарів та послуг постає запитання: «Чи потрібен маркетинг Україні?» Якщо виходити з будучини економіки нашої
країни, то відповідь на поставлене запитання буде позитивною. Так, маркетинг Україні
потрібен. З утвердженням і зміцненням ринкової економіки потреба в ньому обов'язково
з'явиться. Перед вітчизняними підприємствами постають проблеми, що і скільки виробляти,
кому і за якою ціною продавати. З розвитком конкуренції наші підприємства будуть змушені
займатися маркетинговою діяльністю. Особливо відчутною буде потреба в маркетингу на
підприємствах, які виходитимуть на світовий ринок.
Виходячи з майбутніх потреб у маркетингу, потрібно проводити таку роботу:
Готувати для підприємств кадри з маркетингу. Включати маркетинг до програм
усіх форм підготовки й перепідготовки спеціалістів по економіці, а також підвищення їх
кваліфікації. Теорією і практикою маркетингу повинні оволодіти спеціалісти підприємств і
фірм. При цьому звернути особливу увагу на вивчення зарубіжного досвіду маркетингової
діяльності. Це дозволить нам перейти до ринкової економіки з меншими помилками і
втратами.
Підприємства і фірми повинні активно включатись до роботи по пошуку ділових
партнерів (постачальників і споживачів), по плануванню виробництва і збуту продукції, по
розробці й виробництву нових товарів з урахуванням принципів маркетингу.
Впроваджувати найефективніші маркетингові служби на підприємствах і фірмах.
На державному рівні проводити наукові дослідження з маркетингової діяльності.
Створити систему спеціальних маркетингових дослідних і консультаційних фірм.
Запропоновано комплекс заходів, спрямованих на визначення та аналіз факторів, які
впливають на процеси пересування товарів від виробника до споживачів, і урахування їх у
виробничо-збутовій діяльності підприємств легкої промисловості з метою забезпечення умов
їх тривалого виживання і розвитку на ринку.
Враховуючи реалії ринкової економіки, необхідно застосувати інструментарій
маркетингу, який слід розглядати як методологію ринкової діяльності підприємств легкої
промисловості і, водночас, як одну із функцій управління.
233
РИНОК МАРКЕТИНГОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ПОБЛЕМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Пономарьова Л.В.,
Український гуманітарний інститут
Маркетингові дослідження є важливою частиною системи, яка дозволяє підвищити
якість управлінських рішень, надаючи релевантну, точну і своєчасну інформацію щодо
створення оптимальних умов для просування товарів та послуг на вітчизняному та
міжнародному ринках. Однак за останні роки спостерігається падіння попиту на
маркетингові дослідження за рахунок гальмування економіки внаслідок глобальної кризи,
яка визначила наступні загальні проблеми:
- скорочення маркетингових бюджетів компаній-замовників;
- зменшення зайнятого населення як в економіці в цілому, так і штату персоналу у
самих дослідницьких компаніях;
- зниження купівельної спроможності деяких верств населення;
- девальвація гривні.
Розглядаючи сучасний ринок маркетингових досліджень, слід відмітити, що
парадигма існування ринку змінилась: доля adhoc досліджень різко скоротилась, також
спостерігається помітне скорочення дослідницьких бюджетів в частині реклами і виходу на
ринок нових брендів продукції. Як наслідок знижується доля якісних досліджень в загальній
структурі дослідницької діяльності. Ринок поступово розгортається в бік незалежних
проектів та синдикативної аналітики. Так, скорочуючи видатки на медійний і в деяких
випадках стратегічний маркетинг, компанії-замовники змушені посилювати вплив на
споживача шляхом прямого контакту з ним.
Тому інтеграція всіх наявних інформаційних джерел і перехід від системи, що
складається з набору розрізнених даних до системи маркетингових знань – важлива умова
ефективної діяльності сучасних вітчизняних компаній. Адже маркетингові знання є
накопиченим інтелектуальним капіталом компанії, що включає інформацію та ідеї, необхідні
для прийняття найкращих рішень.
Маркетингові дослідження в Україні докорінно відрізняються від подібних у
розвинених країнах світу. Так, якщо для зарубіжних компаній при роботі з системами
маркетингової інформації головна складність полягає в надлишку даних, перетворенні,
аналізі і трансформації їх з великої кількості джерел в інформацію, а потім і в знання про
234
ринок, то головною проблемою для більшості вітчизняних компаній виявляється брак даних
– наявність розрізнених, неповних, суперечливих інформаційних джерел, які не можуть бути
зведені в єдину інформаційну систему. Таким чином, якщо в розвинених країнах питання
дослідницької роботи знаходяться в площині кардинальної зміни підходів до обробки і
зберігання інформації, то в Україні в умовах інформаційного дефіциту основним поки що
залишається збір і первинний аналіз даних. Варто зауважити, що великі вітчизняні компанії
намагаються проводити власні маркетингові дослідження з метою утримання конкурентної
переваги на ринку, але на жаль, серед малих та середніх підприємств остаточно не
сформовано розуміння потреби в цьому, а у їхніх керівників нема розуміння цінності
зібраної на замовлення інформації через хибне перебільшення власного сприйняття ситуації,
тим самим скорочуючи сукупний попит на ринку маркетингових досліджень.
Таким чином, подальший розвиток маркетингових досліджень в Україні необхідно
забезпечити, виходячи з досвіду вже існуючих систем маркетингової інформації. Оскільки
основним стримуючим чинником є брак інформаційних джерел для створення системи
маркетингових знань, необхідно здолати розрізненість даних шляхом адаптації зарубіжних
методик проведення досліджень до українських умов і здійснювати це компаніямипостачальниками маркетингової інформації з метою уявлення про цілісну картину сучасного
ринку.
235
СПИСОК АВТОРІВ
Акініна Н.Л., к.пед.н., доцент, Український гуманітарний інститут ………………...96-98
Алькема В.Г., д.екон.н., доцент, Український гуманітарний інститут.…................214-223
Бобров Є.А. к.екон.н., доцент, Університет економіки та права «КРОК»………..140-144
Богданов О.В., к.техн.н., доцент, Міжнародна компанія «Netocrat» (США),
Георгінова Л.В., к.пед.н., доцент, Український гуманітарний інститут……………..68-72
Болдирев Р.В., д.філол.н., професор, академік Академії вищої школи України,
академік Академії вищої освіти України, Український гуманітарний інститут.…..98-104
Бугулов В.М., к.екон.н., доцент, Український державний університет
фінансів та міжнародної торгівлі……………………….…………………………………144
Гальчинська А.В., Український гуманітарний інститут………..…………………..104-106
Гімаєва Н.С., Український гуманітарний інститут……………………………..…..192-196
Гладка М.А., Український гуманітарний інститут…………………………..…..….106-110
Гладков Т.А., Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова…......72-75
Гонтаржевський М.Л., Відкритий Міжнародний університет розвитку
людини «Україна»…………………………………………………………………….188-192
Горда В.В., Український гуманітарний інститут……………………………..……..196-198
Данилов А.Д., к.экон.н., профессор, Киевский экономичесий
институт менеджмента…………………………………………………………………….199
Данилюк Л.В., к.філол.н., доцент, Український гуманітарний інститут……………….110
Думущи И.П., Украинский гуманитарный институт……….....................................146-151
Євдокимова Л.В., Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова..10-12
Жаловага А.С., к.філос.н., професор, Український гуманітарний інститут………....35-50
Зайцев Е.В., к.филос.н., Заокский Христианский
гуманитарно-экономический інститут (Россия)...……………………………………..12-17
Зінченко В.В., д.філос.н., к.екон.н., Український гуманітарний інститут………...152-162
Іщенко В.В., Національний університет державної податкової служби України...200-202
Капацына А.А., Университет экономики и права «КРОК»………..………………….75-79
Кігель В.Р., к.екон.н., доцент, Український гуманітарний інститут…..…………...202-204
Клинкова С.И., Украинский гуманитарный інститут……..…………………………..79-81
Колотілова А.А., Донбаський державний технічний університет…...……………162-165
Копитець Н.Г., к.екон.н., старший науковий співробітник,
Український гуманітарний інститут…………...………………….............................224-229
Кривцун К.Р., Український гуманітарний інститут………………..….……………111-115
Крушеницька С.П., Український гуманітарний інститут…………………..………115-118
236
Кудрявцева Н.П., к.екон.н., доцент, Український гуманітарний інститут………166-168
Медвідь Ф.М., к.філос.н., професор, академік Міжнародної академії безпеки
життєдіяльності, Міжрегіональна Академія управління персоналом;
Медвідь А.М., Відокремлений підрозділ Національного університету
біоресурсів і природокористування України «Ірпінський економічний коледж……....17-24
Мірко Н.В., к.н. з державного управління, доцент, Академія
муніципального управління……..............................................................................…230-233
Могилко Ю.О., Інститут філології Київського національного університету
імені Тараса Шевченка…………..……………………………………………………118-122
Молдабаева Б.У., Петропавловский гуманитарный колледж имени Магжана
Жумабаева (Казахстан)......................................................................................................81-84
Музыкина Е.В., MA in Religion, Университет им. Ендрюса, (США).……………..…24-28
Нечитайло І.М., к.філол.н., Київський національний лінгвістичний університет.123-125
Ношин О.І., Український гуманітарний інститут………..…………………………126-128
Ношин Я.І., Український гуманітарний інститут………..…………..…………...…128-130
Патраско Л.О., Український гуманітарний інститут……………..……………...….131-134
Петренко С.І., Телеканал «Надія»……………………..……………………………......28-35
Пилипенко О.О., к.екон.н., доцент, Академія муніципального управління………204-205
Полина А.В., к.филол.н., доцент, Украинский гуманитарный институт………….134-137
Полина В.С., Харьковский гуманитарный университет «Народная
украинская академия»……...…….………………………………..……………….…137-139
Пономарьова Л.В., Український гуманітарний інститут……………………...…....234-236
Проданюк Ф.М., к.істор.н., доцент, Український гуманітарний інститут……….…..84-90
Ревенко Ю.В., к.фізико.-математичних н., доцент,
Український гуманітарний інститут…………………………………………………168-169
Рибачук М.Ф., д.філос.н., професор, академік Української Академії
політичних наук, Український гуманітарний інститут………………………………..90-91
Рибачук М.Ф., д.філос.н., професор, академік Української Академії
політичних наук, Український гуманітарний інститут ………………….…….…..……..50
Румик І.І., к.екон.н., доцент, Університет економіки та права «КРОК»………..…170-171
Рубін І.Л., Національний університет «Острозька академія»………….……………..54-56
Сергеева О.Л., Региональный институт философских и
культурологических исследований..…….……………………………………………...56-61
Симушов А.А., Заокская духовная академия, Заокский христианский
гуманитарно-экономический институт (Россия)..….………………….........................61-67
237
Скоропадська С.І., Український гуманітарний інститут…………………………...172-174
Сотченко Є.В., консультант з впровадження ERP систем………..………………..174-176
Старостенко Г.Г., д.екон.н., професор, Національний університет державної
падаткової служби України…………………………………………………………..177-183
Сугоняк В.П., к.фізико.-математичних н., доцент,
Український гуманітарний інститут…………………………………………………206-207
Тітова Г.В., к.екон.н., доцент, Університет економіки та права «КРОК»………....207-210
Удовицька Є.А., к.екон.н., Національний технічний університет України
«Київський політехнічний інститут»…………………….…………………...……...183-187
Христіанінов О.М., к.пед.н., доцент, Бердянський державний педагогічний
університет; Христіанінов В.О., Національний авіаційний університет…………......91-95
Штанько Л.О., к.екон.н., доцент, Український гуманітарний інститут………...….210-213
238
Документ
Категория
Образование
Просмотров
4 284
Размер файла
1 539 Кб
Теги
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа